До 70-річчя проголошення Акту про відновлення Української Держави

Переграти Гітлера

Передові відділи вермахту були у Львові вже за тиждень після 22 червня 1941 року. Услід за наступаючими німецькими військами рухався автомобіль із похідною групою у складі Ярослава Стецька, Василя Кука, Івана Равлика та Миколи Лебедя

Всі вони належали до найближчого оточення Степана Бандери і отримали від нього таємне доручення – дістатися Львова раніше за німців і проголосити там Українську державу, перш ніж німці взагалі зорієнтуються у ситуації. Попри часткову співпрацю українських націоналістів та німецької військової розвідки, залишалося загадкою, як відреагує Німеччина на спробу українців стати самостійною політичною силою. У разі негативної реакції дружини націоналісти не мали б шансів вистояти проти набагато потужнішого вермахту. Єдине, що могло стати запорукою успіху в такій ситуації, це виграш у часі.

Найнебезпечнішою була перша частина завдання – пробратися крізь зовсім вузьку прифронтову смугу між наступаючими німецькими військами і відступаючими радянськими. До того ж з огляду на те, що вони не мали права перебувати в ній, це перетворювало справу на смертельно небезпечну. Але група встигла – 28 червня 1941 року автомобіль в’їхав до Львова. І прибулі одразу розпочали підготовку до проголошення Акта.

Право на державність

Власне проголошення відбулося ввечері 30 червня 1941 року, під час організованих похідною групою зборів у будинку «Просвіти» на площі Ринок, 10. Збори відкрив Ярослав Стецько, який після короткого виступу на актуальні політичні теми зачитав Акт відновлення Української держави, а всі присутні вшанували подію співом гімну. Після цього отець Йосиф Сліпий передав митрополиче благословення зібраним, а отець Іван Гриньох привітав зібрання від імені армії. Свою частку в успіх акції вніс батальйон «Нахтігаль», бійці якого зайняли найважливіші пункти міста, зокрема, міську радіостанцію.

Збори мали завершитися виступом Василя Кука, який у своїй доповіді обґрунтував моральне право українців на власну державність. Втім, після появи в залі двох німецьких офіцерів довелося внести корективи. Один із них, Ганс Кох, виступив із промовою, де, як і годилося, привітав українське громадянство з відновленням державності, проте зазначив, що остаточне рішення про «бути чи не бути» незалежній Україні, ухвалить вище військове командування. Завдання українців тимчасом полягало у справному виконанні своїх обов’язків.

Майбутнє показало, що це були лише перші тривожні дзвіночки. Насправді німці не збиралися толерувати самовільно проголошену державність. «Вище командування», а фактично Гітлер, прийняло рішення за лічені дні. В Кракові 4 липня 1941-го було заарештовано Бандеру, а у Львові – більшість членів Державного правління, включно з Ярославом Стецьком. Усіх переправили до Берліна. Розпочалися допити і умовляння скасувати Акт, змішані з погрозами. Жоден із «засобів морального впливу» ефекту не мав, і 19 липня 1941-го Бандера, Стецько й інші члени правління опинилися в концтаборі Заксенхаузен, де вони перебували до осені 1944 року. Уже на шляху до Києва арештували похідну групу, очолювану Василем Куком, яка мала проголосити незалежність у Києві.

Підготовлена імпровізація

Підходом до проголошення Акта бандерівці зайвий раз довели, що найкраща імпровізація – це імпровізація добре підготовлена. Акт заскочив усіх зненацька, як більш поміркованих мельниківців, так і німців. Навіть поляки, чиє підпілля пильно стежило за українським середовищем, довідалися про Акт за тиждень після подій, та якщо вірити спогадам Яна Новака, випадково. Акт супроводжувався незначними повстаннями по всій Західній Україні, основними об’єктами яких стали тюрми і відступаючі радянські війська, та організацією самоврядування. Тим часом німці тільки-но вступили в межі України і тільки почали організовувати власну адміністрацію. Бандерівці вміло скористалися моментом, продемонструвавши прекрасний зразок «політики доконаного факту».

Факт відновлення незалежності, хоч і не перевтілився у реальну державність, не був позбавлений юридичної сили. Виняткове значення мало те, що Актом державність не проголошувалася, а відновлювалася. Автори тексту прямо апелювали до традиції Визвольних змагань 1917–1921 років і трактували самі себе як продовжувачів незалежницької традиції. Уже це одне надавало ваги Актові.

Документ докорінно змінював статус України щодо німців. До проголошення Акта німці мали справу просто з територією, населеною українцями, яку вони щойно відбили у противника. З проголошенням Акта перед Німеччиною поставала окрема держава, яка дуже швидко обростала всіма необхідними атрибутами і, що найголовніше, могла розраховувати на лояльність основної маси жителів. А це тягло за собою перетворення України з об’єкта великої політики на її суб’єкт. І ось тут настав момент істини. Хоч елементарна політична логіка диктувала не загострювати стосунків із цим самим населенням, Гітлер вирішив інакше. Наслідки були катастрофічні.

Нелояльна нація

Основним і найпершим було усвідомлення найактивнішою і найсвідомішою частиною українства, що Німеччина не потребує України як партнера, а розглядає її виключно як джерело ресурсів для втілення власних планів. Ще не було таборів військовополонених, ще не було Бабиного Яру, ще не було голодної зими у Харкові 1942 року, проте найорганізованіша, найбільш пасіонарна частина українства вже починала боротьбу. І ця боротьба лише розгорталася, адже з часом німці отримали цілу Українську повстанську армію, дії проти якої дуже серйозно ускладнила життя вермахтові.

Час назад не відмотаєш – надалі серйозна співпраця з Німеччиною стала абсолютно неприйнятною річчю для більшості українських середовищ. Від окупаційної адміністрації ніде було дітися – з Німеччиною домовлялися, їй підігрували. Але на лояльність українців Райх розраховувати уже не міг. Мало того, що ОУН розпочала боротьбу на Західній Україні – через свої похідні групи вона поширила інформацію про те, що сталося, на Сході. Результат – німці не могли розраховувати і на підтримку свідомої, здатної до самоорганізації східноукраїнської інтелігенції.

Тим часом бандерівці не збиралися відмовлятися від своїх планів – українська державність перемістилася в підпілля. 1944 року було створено Українську Головну Визвольну Раду, яка стала підпільним парламентом України. Цю підпільну Україну захищало підпільне військо. Червона армія вже стрімко рухалася на Захід, і в цій критичній ситуації практично не знайшлося сил, які б підтримали Німеччину, навіть перед лицем сталінського режиму. Така ціна політичної недалекоглядності.

В історії відносин нацистської Німеччини зі східноєвропейськими народами є приклади, коли справа закінчувалася колаборацією на державному рівні, як у випадку Словаччини чи Хорватії. У випадку бандерівців такий розвиток подій був практично неможливий. ОУН діяла за принципом «опиратися на власні сили» і поступатися ним не збиралася. Що і продемонстрував факт проголошення Акта відновлення Української держави.

30 червня, 2011 ▪ Олеся Ісаюк

Автор — Іван Патриляк

70 років тому було проголошено Акт відновлення незалежності Української держави. Нинішню владу цей факт не обходить

Упродовж 1920-х — 1930-х років у Західній Україні викристалізувалася ідея перманентної національної революції, яка мала б завершитися загальним повстанням. Усвідомлюючи, що воно не охопить миттю всіх етнічних земель, націоналісти висунули теорію будівництва держави від першого села. Згідно з нею, коли повстанці оволодіють якимись невеликими територіями, там слід проголошувати незалежність і формувати національну адміністрацію, армію, сили безпеки тощо.

Наприкінці 1930-х років ідею двічі випробували на практиці: у 1938—1939-му — в Карпатській Україні (де проголосили суверенітет); у вересні 1939-го — в Галичині та на Волині (де локальні оунівські повстання дали змогу лише запровадити в окремих місцевостях щось на зразок адміністрації). В обох випадках народження Української держави не входило у плани «сильних світу», тож спроби зазнали краху. Ці болючі поразки, до речі, були серед чинників, що призвели до глибокого розколу ОУН 1940 року й спонукали радикальніших прихильників бандерівської організації дещо змінити тактику боротьби.

ОШУКАТИ ДИЯВОЛА

Не довіряючи обіцянкам німецького військового бомонду щодо «позитивного вирішення українського питання», Степан Бандера на переговорах із Андрієм Мельником іще в 1939—1940 роках підкреслював потребу створити резервний Провід ОУН у Північній Америці. Він мав бути сполучною ланкою в контактах з англосаксонським світом і взяти на себе керування організацією, якщо німці заарештують її лідерів у Європі. Бандера, як і більшість політеміграції, вважав, що найближчими роками мирна ідилія між СРСР та Німеччиною завершиться воєнним зіткненням і це спричинить масштабні геополітичні зміни в Європі, давши українцям шанс відновити державність. Ось тільки він (на відміну від більшості) не дуже вірив, що гітлерівці погодяться на цей суверенітет, з огляду на їхню позицію 1939 року. Молоді націоналісти, згуртовані навколо свого провідника в Кракові, передбачали три варіанти розвитку подій. Оптимістичний: німці толеруватимуть Українську державу й особливо не втручатимуться в її внутрішні справи; поміркований: вони намагатимуться сформувати маріонетковий утвір на чолі з кимось із лояльних емігрантів (найімовірніше гетьманом Павлом Скоропадським); песимістичний: запровадять в Україні звичайний окупаційний режим з усіма наслідками.

Найбільш вірогідним бачився другий сценарій, такий собі словацько-хорватський, але в більшому масштабі. У можливість будівництва повноцінної держави вірилося слабо, а в суворий окупаційний режим — не хотілося. Тож після розколу ОУН, який остаточно окреслився до кінця 1940 року, Степан Бандера та його соратники взяли курс на «виманювання» в німців інформації про те, що, власне, планує Рейх в «українському питанні». Це робили через неофіційні канали, офіцерів Абверу, відомих як фахівці в східних справах. Утім, ефект був незначний, бо німці самі не знали, яким буде остаточний варіант вирішення «української проблеми».

Після проведення наприкінці березня — у квітні 1941 року в Кракові ІІ Великого збору націоналісти-бандерівці взялися до розробки детальних організаційних інструкцій на випадок війни, яка вже кружляла в повітрі. У цих документах, до речі, передбачено було проголошення самостійницької декларації і навіть зафіксовано її чернетковий варіант:

«Акт проголошення Української Держави. Волею Українського народу Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує створення Української Держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України. Організація Українських Націоналістів, яка під проводом її творця і Вождя Євгена Коновальця вела в останніх десятиліттях кривавого московсько-большевицького поневолення завзяту боротьбу за свободу, взиває весь Український нарід не складати зброї так довго, доки на всіх українських землях не буде встановлена суверенна українська влада. Суверенна українська влада запевнить українському народові лад і порядок, всесторонній розвиток його сил та заспокоєння всіх його потреб».

Акт збиралися проголосити, щойно націоналістам вдасться бодай на короткий час узяти під контроль котресь велике місто на рідних теренах. Декларація мала не тільки поставити Берлін перед доконаним фактом існування державності, а й спонукати його відверто висловитися щодо цього, припинивши гру в мовчанку. Однак поряд із підготовкою такого ультимативного щодо німців кроку бандерівці до останньої хвилини намагалися зрозуміти їхні українські плани. Зазнавши невдачі в неофіційних контактах, молоді революціонери пішли відкритим шляхом. 15 червня 1941 року група провідних членів ОУН(Б) підготувала меморандум до гітлерівського керівництва, який 23 червня передав до Рейхсканцелярії Володимир Стахів.

ІЗ НАЇВНОЮ ВІДВЕРТІСТЮ

У середині 1941 року було небагато охочих розмовляти з гітлерівцями таким повчальним тоном. Уже в перших рядках відозви починається нищівна критика нацистських принципів та рецептів: «Серед численних німецьких політичних поглядів на вирішення українського питання, а також серед різних концепцій, які стосуються німецької політики, що повинна початися з цього питання, не можна знайти нічого, що б визначало значення окремих компонентів цієї загальної проблеми у її цілому обсязі і правильно оцінювало б внутрішні українські фактори». У другій частині меморандуму — стислий виклад історії боротьби за державність. Третя — починається завуальованими погрозами: «Навіть якщо німецькі війська при вступі в Україну, звичайно, спочатку будуть вітати як визволителів, то незабаром ця ситуація може змінитися, якщо Німеччина прийде в Україну не з метою відновлення Української держави...»

Аналізуючи майбутні господарські стосунки з Рейхом, автори документа напрочуд відверто заявляли: «Пересунення економічного центру до Берліна при збереженні централізованої господарської системи і без забезпечення самостійності української економіки не може задовольнити Україну у її прагненні до економічної співпраці з Європою. Висновок: Українська незалежна держава мусить бути економічно самостійною для того, щоб стати складовою частиною європейського економічного простору». Так само безкомпромісно націоналісти вимагали збереження права на власну повноцінну армію.

Завершується меморандум теж не зовсім властивими для дипломатії натяками й погрозами: «Треба ствердити, що для вирішення українського питання немає ніякої аналогії. З 1938 року в Європі виникло дві нові держави: Словаччина і Хорватія. Не беручи до уваги різницю в площі і кількості населення країн, українська проблема має набагато більше значення тому, що шляхом її вирішення будуть здійснені корінні зміни у політичній та економічній структурі європейського континенту і підняті питання міжконтинентального значення. [...] Українець також, яким його створили останні 20 років, повний рішучості створити підвалини, які б забезпечили національний розвиток у незалежній державі. З цією рішучістю повинна рахуватися кожна держава, яка, переслідуючи власні інтереси, хоче створити новий порядок на східноєвропейському просторі».

Основна думка меморандуму ОУН(Б) така: майбутнє двосторонніх відносин цілком залежатиме від того, наскільки точно німці дотримуватимуться даних їм рекомендацій і як узагалі поставляться до ідеї створення не лише формально, а й фактично суверенної Української держави. Але з канцелярії Гітлера відповіді не надійшло. Хоч аналітики МЗС у Берліні й вивчали документ, досі невідомо, чи доповіли про нього самому фюрерові. Час минав, війська Рейху щодня глибше вклинювалися в українську територію, неясність у питанні ставлення німців до самостійницьких змагань ОУН змушувала націоналістів діяти.

ЕКСПРЕС-НЕЗАЛЕЖНІСТЬ

Завдання проголосити державність, діставшись до першого великого міста в Україні, отримала спеціальна похідна група ОУН(Б), складена із провідних діячів руху, очолюваних заступником Степана Бандери, Ярославом Стецьком. 28 червня 1941 року пополудні вона ввійшла до Львова, який щойно покинули внутрішні війська НКВС. Приміщення колишнього українського банку «Дністер» перетворили на штаб-квартиру ОУН(Б). Впродовж 29-го й першої половини дня 30 червня громадськість міста активно агітували взяти участь у Народних зборах, запланованих на 18-ту годину 30 червня.

Уранці того ж таки дня до міста, попри відсутність наказу німецького командування, ввійшов сформований Абвером з українців батальйон «Нахтігаль». Солдати зайняли стратегічні пункти включно з радіостанцією, залізничним вокзалом, ратушею, електро- й газостанцією. До них приєдналося близько 1 тис. добровольців-міліціонерів, нашвидкуруч набраних із львівської молоді. Спершу все відбувалося за планом: оунівці сподівалися оголосити про відновлення державності до підходу німецьких військ — це давало б їм змогу стверджувати, що місто звільнене від більшовиків українцями власноручно, а відтак претендувати на роль господарів ситуації та повноцінних союзників. Однак з обіду 30 червня 1941 року до Львова почали масово підтягуватися сили Вермахту. Виходячи з наявної ситуації, а також проконсультувавшись із представниками старшого покоління місцевих політиків, Ярослав Стецько «на ходу» вносить серйозні зміни до тексту самостійницької декларації. Слово «проголошення», вжите щодо Української держави, змінено на «відновлення». Крім того, додано сумнозвісний третій пункт із подяками Гітлеру за «визволення».

О 18-й годині 30 червня 1941 року на другому поверсі будинку Товариства «Просвіта» (площа Ринок, 10) у переповненій залі розпочалося засідання Народних зборів. Після короткого привітального слова Ярослав Стецько виголосив відредагований текст самостійницького Акту, який позитивно оцінили присутні. Затим доповідача обрали керівником тимчасового уряду — Українського державного правління.

Невдовзі до приміщення ввійшли представники гітлерівської армії — спеціаліст з українських питань Ганс Кох і майор Абверу Ернст фон Айкерн. Перший із них, галицький німець, виголосив промову, підкресливши, що збори несанкціоновані, а питання національної державності під час війни не актуальне. Його виступ вніс певну спантеличеність у перебіг засідання, святковий настрій присутніх було помітно зіпсовано. Аби «зам’яти» конфлікт, що назрівав, наступні доповідачі, Іван Вітошинський та Ярослав Стецько, звернулися зі словами подяки до армії Рейху за визволення й наголосили на потребі союзу між Українською та Німецькою державами для подальшої успішної боротьби. Опісля збори було завершено. Розуміючи, що німці шоковані становищем і не знають, як їм поводитися, націоналісти швидко озвучили в радіоефірі інформацію про відновлення суверенітету. Світ сприйняв ці передачі за свідчення узгодженості українських дій із гітлерівцями, а в Берліні були шоковані «нахабністю узурпаторів».

«ВИРІШЕННЯ ПРОБЛЕМИ»

У той самий час, коли похідна група Стецька прямувала до Львова, а українські націоналісти встановлювали свій лад на територіях, залишених Червоною армією, схожим чином розгорталися події на іншій західній околиці СРСР. 23 червня 1941-го Фронт литовських активістів (ЛАФ) проголосив відновлення Литовської Республіки на чолі з керівником тимчасового уряду (підпільно створеного в Каунасі 22 квітня того ж таки року) полковником Казісом Шкірпою та його представником у країні віце-прем’єром Юозасом Амбразявічюсом. Той фактично виконував обов’язки очільника кабінету, бо Шкірпу (останнього посла Литви у Німеччині) утримували в Берліні під хатнім арештом. До 27 червня 1941 року, створена на базі колишніх збройних сил Балтійської держави так звана територіальна литовська дивізія Червоної армії, піднявши повстання, оволоділа більшістю рідних земель. Проте, оговтавшись від першого шоку, нацисти до кінця липня 1941-го ліквідували органи литовського самоуправління. 5 серпня вони кинули Шкірпу до концтабору Заксенгаузен, а його заступників у країні Амбразявічюса та Прапульоніса — до Дахау.

Паралельно з «литовською проблемою» нацисти «вирішили» й «українську». Упродовж липня — серпня органи національного адміністративного апарату було знищено. У вересні Степана Бандеру та Ярослава Стецька перевели з-під хатнього арешту до того ж таки Заксенгаузена, інших керівників Українського державного правління й місцевого врядування розіслали в Аушвіці й Дахау, членів похідних груп розстріляли або заарештували. «Доконані факти» були проти українців.

Джерело: Український тиждень

Додано 01.07.2011