120 років Євгенові Коновальцю!

14 червня в Києві, до 120 річниці від дня народження творця ОУН Євгена Коновальця, відбулася урочиста хода місцями визвольних змагань та концерт за участі відомих українських гуртів.

Хода розпочалася від пам`ятної дошки куреню Січових Стрільців. Саме тут у 1918 році було сформовано галицько-буковинський курінь Січових Стрільців на чолі з Євгеном Коновальцем та Андрієм Мельником.

До учасників ходи з привітальним словом звернулися голова ВМГО «Молодіжний Націоналістичний Конгрес» Сергій Кузан, голова МО «Остання барикада», народний депутат Олесь Доній, голова МНР Іван Крулько та інші.

«Ми маємо йти далі – на Схід. Попри закиди окремих митців та західноукраїнських ура-патріотів про те, що буцімто Донбас чи Крим «недостатньо свідомі» і можливе їх відділення. Не вони цю землю здобували, а такі як Євген Коновалець та Дмитро Мирон.

Мусимо наповнити слова Коновальця новим змістом. Не може відбутись Київ без Харкова, Донецька та Севастополя. Життя Провідника та діяльність ОУН – найкраще тому підтвердження» - сказав у своєму привітальному слові Сергій Кузан, голова ВМГО «Молодіжний Націоналістичний Конгрес».

Далі учасники сформуваною колоною рушили до оперного театру, де розміщена пам`ятна дошка Дмитру Мирону-Орлику. По дорозі з вуст учасників звучали пісні «Ой, у лузі червона калина…», «Повіяв вітер степовий» та гасла «Євгену Коновальцю тричі» - «Слава!Слава! Слава!», «Євген Коновалець – герой України!», «Слава Україні!» - «Героям Слава!» і т.д.

Після покладання квітів до пам`ятної дошки, колона рушила до Будинку вчителя, колишньої будівлі Центральної Ради, а звідти - в парк ім. Т.Г. Шевченка, де і відбувся святковий концерт на честь 120-річниці від дня народження Євгена Коновальця, в якому взяли участь гурт «Рутенія», Тарас Силенко, хор «ГОМІН», Сергій Василюк («Тінь сонця») та багато інших.

В кінці святкового вечора пролунав салют на честь славетного командира Січових Стрільців, засновника УВО та ОУН.

Нагадаємо, оргкомітет з відзначення 120-річниці від дня народження Є. Коновальця був створений у травні 2011 року у Києві. До нього входять більшість активних патріотичних сил м. Києва: Молодіжний Націоналістичний Конгрес, Молодий Народний Рух, Конгрес Українських Націоналістів, молодіжна станиця братства вояків ОУН-УПА, мистецьке об’єднання “Остання барикада”, Центр Національного Відродження, ОУН (м), ОУН (д), ВО “Свобода”, Батьківщина молода та «Тризуб ім. С.Бандери».

Прес-служба Оргкомітету

Ярослав Сватко: Політик як творець історії

Взагалі-то кожен політик, так, чи інакше, приймає рішення, які якимось чином, більше, чи менше, впливають на історію. Просто деякі, через відсутність історичного смаку, замість вписуватися — вляпуються в історію. Інші, через свою марнославність, в історичні моменти буття намагаються приписатися до історії, хочайби своєю присутністю в місці історичних подій. Лише одиниці розуміють, що відбувається насправді, і яка ноша відповідальности за людські долі, навіть ті, що ще не народжені, лежить на них. Таких же, які розуміють, яким шляхом іде історія, і що можна та треба зробити, щоб вона пішла в сприятливому для нації напрямку, у кожного народу одиниці. А в деяких і немає. У нас є Коновалець. Від тих політиків, які у минулому столітті в процесі боротьби за Українську Державу опинялися в центрі визвольних рухів — Петлюри, Бандери, Мельника чи Шухевича він відрізняється тим, що не тільки розумів свою відповідальність перед історією народу, приймаючи рішення по совісті в ситуаціях, які були зрозумілими його оточенню, але й тим, що розумів, якими шляхами іде історія, і де він, маючи наявні, часом дуже незначні ресурси, може вплинути на історію, яка буде після нього. І впливав.



Можливо, це його розуміння історії бере початок в університетський період. Студент Коновалець вчився на юридичному факультеті, слухати історію йому було зовсім необов’язково. Однак він записався на лекції до професора-еміґранта з Великої України Михайла Грушевського. Мабуть, його погляди на шляхи розвитку історії формувалися саме тут, бо інших епізодів молодого періоду життя, де він контактував з істориками, ми не знаємо. Тоді ж Євген Коновалець отримав практичну лекцію життя, що за національні права доводиться платити кров’ю. Одна річ читати про це в підручнику, інша — бачити, як це відбувається в реальному житті. 1 липня 1910 року, коли українські студенти львівського університету проводили віче за право навчання українською мовою, польський шовініст застрелив одного з них, Адама Коцка. Патріотів серед українських студентів було багато, але коли в липні 1913 року у Львові проходив Всеукраїнський Студентський Конґрес, одну з головних програмних доповідей — “Про університетську справу” — готував Коновалець. Вочевидь, вже тоді мав крім патріотизму, ще й глибоке розуміння справи, якою займався.



Інший епізод, який характеризує Коновальця. Гетьманський переворот у Києві, німці роззброюють Січових Стрільців. Кілька Усусусів з розпачу стріляються. Політики Центральної Ради стають в непримиренну опозицію до Гетьмана, марять повстанням. А Коновалець домовляється зі Скоропадським про збереження формації Січових Стрільців. Не в Києві, а в Білій Церкві — яка різниця? Він-бо знає, що війна ще попереду, і кожен навчений та обстріляний солдат буде потрібен.



З цими стрільцями він перейшов усю українську війну на Наддніпрянщині. Пройшов достойно, як на вояка — ніде Корпус Січових Стрільців не втікав перед переважаючим ворогом. Правда, він не кинувся на допомогу рідній Галичині, коли поляки зайняли Львів. Але в нього вже тоді було переконання: якщо буде українським Київ, то й стане неодмінно українським Львів, а от якщо братися навпаки — то не буде ні українського Львова, ні українського Києва.

Війна за Директорію закінчилася для Євгена Коновальця 6 грудня 1919 року. Він передав охочих партизанити генералові Омеляновичу-Павленку, а сам почав будувати плани тої війни, яка ніколи не закінчується — війни за Україну. На відміну від тих, хто й завтрашнім днем мислити не вміє, Коновалець розумів, що на цю війну приречені покоління. І що крім героїв, на яких рівнятимуться покоління, потрібні ще й ті, хто пронесе ідею героїзму від мертвих до ненароджених. А це для багатьох, навіть дуже патріотично налаштованих, невдячна справа, бо немає тут видимого героїзму, повстанської боротьби, одна лише повсякденна непомітна робота.



Він глибоко осмислює, чому історія була такою неприхильною до українського прагнення свободи в останній війні — і приходить до висновку, що українці, як загал, не дуже-то й розуміли, навіщо їм потрібна власна держава. Були герої, готові платити життям, але їх було замало, щоб переламати чужу волю. Тим більше замало цих героїв після поразки. І Коновалець починає працю над тим, щоб в наступному поколінні їх було більше. Його проект — Українську Військову Організацію — сучасники і соратники сприймають як підпільну армію, і не більше. Однак Коновалець дивиться далі. Членом Начальної Команди УВО стає його бойовий побратим полковник Іван Чмола. Ми не знаємо, які військово-підпільні операції планував чи здійснював Чмола, але маємо доконаний історичний факт: молодь, яку він виховував у відроджених та нових пластових куренях, стала командирами УПА і провідниками визвольного руху. Шухевич — пластун, Бандера — пластун, Кук — пластун, Арсенич, Гасин, Грицай — пластуни, і навіть голова Червоного Хреста УПА Зарицька — пластунка. Почати підготовку до визвольної війни за двадцять років до її початку — про це ніхто з сучасників Коновальця навіть і не думав.

Однак крім людей, для визвольної війни потрібна ідея. Тут Коновалець робить неочевидний для багатьох сучасників хід. Він знаходить кошти на відродження “Літературно-Наукового Вісника” і домагається призначення його головним редактором Донцова. Це сьогодні, знаючи спадщину Донцова, можна сказати: “Ну і що? А кого ж іще?” Тоді ж Донцов, крім того, що ще не написав творів, які вплинули на спосіб думання молодого покоління, ще й до всього був просто посварений з багатьма галицькими інтелігентами на ґрунті особистих образ. Коновальцю не просто було “проштовхнути” таку конфліктну особу на посаду, яку займали Франко і Павлик. Але він це здійснив. Донцов отримав трибуну. Треба думати, що це був не останній фактор для реалізації його, як публіциста. А молоде покоління, прийшовши в університети, отримало ворохобника думок. Коли ж ідеологія злилася з молодечим бажанням діяти, з’явилась нова якість. Вона оформилася в найуспішніший громадсько політичний український проект минулого століття — Організацію Українських Націоналістів. Без цього проекту, після всіх виселень, репресій та голодоморів, мабуть, не було би вже України. І в цій історії нема куди подітись — це проект Коновальця.


Молодь, коли їхала на Конґрес ОУН, думала, що Полковник все знає наперед, віддасть потрібні накази, і вони підуть під його проводом у війну за Україну. Коновалець же вважав, що вони самі повинні скласти свою концепцію боротьби — і тільки при цій умові боротьба буде успішною. А тих, хто думав, що цією молоддю можна легко покерувати здаля з-за кордону, він попереджав у своїх листах: діти вже дорослі, і не приймуть втручання батьків у своє життя. Бо це боротьба, де життя є ціною результату. Їхнє життя. От скажіть, що він не бачив історії наперед...


В усій цій історії з його впливом на історію якось губиться особистий фактор. Хочеться бачити особисте вольове рішення, де перебіг історії ламається через коліно. А його нема. Є акуратне підштовхування процесу, яке дасть результат через роки. Але який результат!


Хоч говорити, що особистого фактору нема — зовсім невірно. Шухевич, у бабусі якого Герміни Коновалець мешкав після повернення з війни, це особистий фактор, чи ні? З яким командир Січових Стрільців не один десяток вечорів провів у розмовах про війну над Дніпром. Бандера, з батьком якого Коновалець ще в студентські роки випускав журнал для студентства — це хіба не особистий фактор? Таких історичних осіб, які дотикались Коновальця, і потім вписувалися в історію визвольної боротьби є значно більше. Ми просто не помічаємо цього, бо в Коновальця був свій стиль. Творити Історію непомітно для сучасників....

Прецедент Коновальця

Автор — Володимир В’ятрович

Український визвольний рух змінював форми і методи боротьби, спираючись на досвід Євгена Коновальця, який після падіння УНР зумів зібрати сили. Не варто забувати його, коли перед нами знову схожі виклики: чергова поразка, скомпрометована еліта, розчароване суспільство.

Минулого тижня Київрада вирішила не називати вулиці іменем Коновальця, як це планувалося раніше. Причина — можлива плутанина перед Євро-2012, хоча це не завадило перейменувати частину проспекту Перемоги. Так само місяць тому на державному рівні не відбулося заходів з нагоди 120-річчя від народження полковника. Хоча ні, відбулися, щоправда у Литві, яка, підтримуючи українців, надала громадянство очільнику їх визвольного руху.

Натомість в Україні, схоже, Коновальця намагаються викреслити з нашого минулого.

Але уявити історію України ХХ століття без Євгена Коновальця важко. Адже його роль у розвитку визвольного руху, який через понад півстоліття після його смерті все ж досяг своєї мети, була, без сумніву, визначальною.

Уродженець Львова, він прийшов до столиці у вересні 1917 року після російського полону, куди потрапив як вояк австрійської армії. В той час Українська Революція дала Євгену Коновальцю можливість, якою він скористався вповні: стати особливим серед сотень тисяч активістів українського визвольного руху.

В Києві Коновалець — творець і командир однієї з найбоєздатніших частин армії Української Народної Республіки. Попри тогочасні переконання про непотрібність військових сил, він формував армію. Попри посилення анархії — наводив сувору військову дисципліну. Січові стрільці та їх 27-літній командир відігравали вирішальну роль в критичних ситуаціях чи то під час січневого більшовицького заколоту в Києві у 1918-му, чи в бою під Мотовилівкою, але Коновалець не використовує здобутий авторитет у політичних суперечках. Він — вояк, здатний чітко і професійно виконувати накази, зі зброєю в руках відстоювати незалежність. Але в той час ні він, ні інші військовики не змогли повністю реалізували себе — українська державність впала саме через політичні міжусобиці.

Поразка 1921 року для багатьох українських політиків стала шоком, який вони так і не зуміли подолати, перетворившись на еміграційних діячів, відірваних від українських реалій та залежних від іноземної підтримки. Для Коновальця поразка, навпаки, стала поштовхом. У 30 років він очолив підпільну Українську Військову Організацію, яка під гаслом «війна не закінчилася» продовжила боротьбу. Поява УВО засвідчила: рух за незалежність вийшов на новий етап свого розвитку, подолав кризу поразки.

Імовірність того, що без активної діяльності Євгена Коновальця український визвольний рух і далі живився б спогадами про героїчне минуле та був би нездатним відповідати на виклики сучасності, дуже висока. Адже політична еліта, яка мобілізувала й повела за собою українців, завела їх у нікуди, змарнувавши найбільш придатний для успіху момент. Уперше за кілька століть українці отримали шанс на реалізацію своїх державних амбіцій і втратили його, попри те, що їхні сусіди і брати по поневоленню (поляки, фіни, чехи, народи Прибалтики) реалізували цей шанс сповна.

Полковник Євген Коновалець. Фото з Архіву Центру досліджень визвольного руху

Зібрати сили для продовження боротьби, задати нові цілі та новий формат стало завданням тих, хто відважився перехопити ініціативу в керівництві визвольного руху. І зробити це слід було в умовах цілковитого розчарування суспільства та відсутності нескомпрометованих лідерів. Євген Коновалець упорався з цим завданням.

У 38 років його авторитет і вміла організаційна робота стали запорукою створення Організації Українських Націоналістів. Започаткована в 1929 році ОУН, яка об’єднала галичан і наддніпрянців, безперечно — найуспішніший політичний проект українців ХХ століття, що кардинально змінив нашу історію. Тому вбивство чекістами Євгена Коновальця у 1938 році стало болючою втратою, але вже не змогло змінити перебігу цієї історії.

Євген Коновалець став лідером у найважчий для будь-якого руху чи структури перехідний період, коли треба змінити звичні, але вже неефективні методи діяльності на нові, невідомі, результативність яких також ще під питанням. Коли треба поступово усунути від керма руху своїх братів по зброї, аби передати його молодим. Полковник блискуче виконав свою місію — підпільна боротьба не лише забезпечила збереженість українського визвольного руху, а й стала основою для переформатування у масштабне повстанське змагання років Другої світової війни. Юні Роман Шухевич, Степан Бандера та інші, які перейшли через УВО в 1920-ті, незабаром стали лідерами наступного етапу боротьби.

Засади, які Коновалець заклав ще на початку 1920-х, були основою розвитку українського визвольного руху впродовж понад тридцяти років. І навіть коли наприкінці 1950-х етап збройної підпільної боротьби, започаткований Коновальцем, вичерпався, це не поставило крапку. Протистояння набуло інших форм: спершу інтелектуального руху опору 1950-х — 1980-х років, згодом — масового національно-демократичного руху кінця 1980-х — початку 1990-х. Адже на той момент уже був історичний прецедент переформатування в нових умовах, прецедент Євгена Коновальця.

Не забувати його варто й сьогодні, коли перед нами знову схожі виклики: чергова поразка, скомпрометована еліта, розчароване суспільство.

Джерело: ТСН.ua

Додано 21.07.2011