Курінь Андрусяка - "Різуна" та перемога на г.Лопата

Перемога куреня "Різуна" Василя Андрусяка на г.Лопата
осередок Товариства
07.07.2006


Курінний Василь Андрусяк Влітку цього року минає 62 роки від тих славетних подій, які повністю заперечують абсурдне твердження окупаційного більшовицького режиму про співпрацю ОУН та УПА з окупаційним гітлерівським режимом. У липні 1944 року в Сколівському районі Львівської області поблизу с.Кам'янки, м.Сколе, а зокрема, на гірському масиві Зелемянка та г.Лопата, кількома куренями Української Повстанської Армії було завдано відчутної поразки дивізіям Вермахту, що намагалися очистити гірський терен від відділів українських повстанців.

Ось що пише про ці події Руслан Забілий у "Нарисах історії куреня "Скажені"

Скупі, лаконічні рядки упівської хроніки, окремі документи, коротенькі спогади - це все, що свідчить нині про діяльність одного з найкращих на Прикарпатті куренів УПА, про талант, неперевершеність легендарного командира Василя Андрусяка - "Грегота"-"Різуна", що у боях пройшов зі своїм куренем важкий шлях військовика від звичайного стрільця УНС до полковника УПА. Перший відділ УНС організував він на Снятинщині у липні 1943 року. Це була боївка із 17 осіб, яка відразу почала активно діяти. Цього ж місяця вона напала й розігнала шуцполіцію в м.Городенці. У серпні боївка розбила німецький гарнізон у Тисьмениці, а у вересні знищила мадярський каральний загін і отаборилася в Чорному лісі. За два місяці боївка виросла до 46 стрільців і у вересні 1943 року стала чотою. На листопад 1943 року відділ сягав чисельності сотні.
26 листопада 1943 року у Чорний ліс до "Різуна" прийшли з вишкільного куреня "Чорні Чорти" дві чоти: "Славка" та "Юрка". Привів ці підвідділи сотенний "Дон". Разом відділи нараховували близько 220 стрільців, тобто саме тоді, в листопаді 1943 р., було закладено основи загальновідомого згодом куреня "Скажені" під командою Василя Андрусяка - "Різуна". На той час німецька розвідка виявила скупчення повстанських відділів у Чорному лісі і 27 листопада 1943 року ворог вирішив оточити їх між селами Посіч та Завій.
Вранці 27 листопада німці розпочали наступ із сіл Майдан, Посіч, Завій силами 600 осіб, при підтримці авіації. Близько 12 години відділи УНС було оточено повністю. Бої розпочалися о 13 годині й тривали до 18 години. "Ворог, який скочив до наступу із самовпевненістю, мав вже у перших хвилинах важкі втрати, та зрозумів, що перед ним твердий противник". Повстанцям вдалося захопити німецьку радіостанцію. Це утруднило німцям зв'язок у лісовій гущавині. Повстанці у двох точках оборони підготували групи до прориву ворожого кільця. У відповідний момент "різунівці" майже одночасно здійснили прорив у цих місцях. Після кількох годин перестрілок і рукопашних боїв вони розсіяли німців по лісу. Сотенний Володимир Чав'як - "Чорнота" пише: "Ми зрозуміли, що оточені. Нам скомандували дотягнутися до яру. Одні підсувалися, інші прикривали огнем. Коли ми зібралися на місці, звідки намітили прориватися, примкнули багнети і з криком "Слава" кинулися на ворогів".
Результати цього бою, що став бойовим хрещенням новосформованої бойової одиниці, були такими: сотня "Змії" (командир "Різун") втратила 4 вбитими, 7 пораненими, на ділянці цього відділу німецькі втрати становили близько 45 вбитих та 15 поранених; сотня "Месники" (командир "Дон"), з якою перебував "Чорнота", мала 12 повстанців поранених і 7 вбитих. Між пораненими був сотенний "Дон". Німці недорахувалися 40 чоловік пораненими та вбитими. За іншими даними, крім втрат сотні "Змії", подаються такі: власні - 3 вбитих, 11 поранених, у німців - близько 60 осіб.





29 листопада 1943 року сотня "Месники" під командуванням вже Олекси Хімінця - "Благого", вирушила у рейд по Солотвинщині. Під час рейду коло села Пороги повстанці захопили склад, у якому були кулемети ЦКМ-1 і З РКМ, 20 гвинтівок, 6 пістолетів, гранати, патрони, обмундирування. Також було арештовано 7 поляків, які вели антиукраїнську роботу, та передано їх до СБ.
1 січня 1944 року сотня "Месники" повернулася до Чорного лісу і приєдналася до "Різуна". Цього ж дня о 10-й годині німці розпочали наступ на табір куреня "Скажені". Вони обстрілювали табір польовими гарматами із сіл Завій, Грабівка, Посіч. Курінь відступив без втрат. Німці знищили лісничівку і захопили 3 коней. У лютому 1944 року Івану Ґонті - "Гамалії" командування доручило сформувати нову сотню в Чорному лісі. Кадри для сотні дав курінь "Різуна". Нова сотня влилася до складу куреня "Скажені" під назвою "Довбуш" (командир сотні - булавний "Гамалія").
Протягом березня 1944 року курінь постійно був у боях та сутичках. На початку місяця повстанці захопили у селі Мислів хату з німецькими офіцерами та роззброїли 50 солдатів. У березні повстанці організували засідку на шляху Станіслав-Калуш, на яку потрапили три вантажівки з мадярами та німцями. У короткому бою німці загинули, а мадяри здалися в полон. З ними повстанці повернулися у селі Завій на місце постою куреня. Наприкінці березня партизани провели акцію на село Лінелів. У полон взято 280 ворогів та 25 возів із кіньми.
У середині березня 1944 року для куреня "Скажені" проводився двомісячний вишкіл. Серед його учасників була також повстанська сотня, яка складалася з узбеків (командир "Кольцов"). Наразі невідомо, чи входила вона до складу куреня, чи діяла самостійно. Під час навчання курінь не припиняв бойових дій. Серед квітневих акцій одна із значніших була проведена в селі Слобода Небилівська, де було роззброєно 80 німецьких вояків, із ліґенштафу в Пацикові забрано худобу та вбито 6 німців, саме господарство спалено. Повстанські втрати - один поранений.
У квітні 1944 у Чорному лісі з'явилися червоні партизани. В Карпати вирушило з'єднання М. Шукаєва чисельністю 2000 осіб у складі загонів імені Суворова, "Іскра", "Смерть фашизму" і "За Родіну". Хоч декларативно завданням для цих загонів ставилася боротьба із німцями, насправді їх діяльність була спрямована більше проти українських повстанців. Адже для поборювання вояків вермахту на цих теренах достатньо було частин Червоної армії, натомість повстанцям ефективніше могли протистояти саме партизанські відділи. Повстанці не збиралися пускати червоних у Карпати, і командування УПА вирішило обороняти 30-кілометровий відтинок фронту своїми силами.
Як більшовики, так і німці намагалися схилити УПА на свій бік. Генерал Баландін 4 квітня вислав повстанцям листа, в якому йшлося про домовленість спільно боротися проти німців. Подібне по радіо пропонували також і німці.
Тим часом з'єднання майора М. Шукаєва пробилося через німецький фронт у Галичині і поділилося на загони. Три загони чисельністю 700 осіб під командуванням капітана Кулагіна вирушили до Чорного лісу, а четвертий, на чолі з М. Шукаєвим, пішов на Сколівщину у Майданські ліси.
20 квітня відділи УПА відійшли з Чорного лісу у прифронтову смугу, щоб зібрати зброю та перейти фронт. На базах у Чорному лісі залишилися нечисленні відділи новобранців та бойові підвідділи для охорони таборів. За інформацією Івана Бутковського - "Гуцула", командира ВО "Говерля", 23 квітня під табором куреня "Скажені" у Чорному лісі "появилися кілька озброєних людей та зажадали від стійкового покликати до них на розмову командира цього відділу. Заявили, що вони теж партизани й хотіли б з нашими відділами, що перебувають у цьому лісі, увійти в порозуміння для спільної боротьби. По російській мові легко можна було додуматися, що мали ми до діла з червоними партизанами. Тим часом червоні кількома групами підступали під табір". Почався бій, після годинної перестрілки червоні відступили з втратами.
Більшовицькі партизани намагалися наступати на табори інших відділів. Нечисленні групки повстанців, що залишилися в таборах, не витримували ударів і змушені були відступити в район сіл Грабівка та Майдан.
"Різун" розумів, що більшовики знову наступатимуть на табір його куреня. Новобранці та підвідділ охорони табору наступу не зможуть стримати. Він наказав вночі все військове спорядження з табору вивезти до одного із близьких сіл. Повстанці відправили 30 підвод боєприпасів з табору і, підготувавши оборонні позиції, почали чекати наступу.
24 квітня червоні партизани рушили в наступ на табір "Скажених". "Різунівці" зустріли їх сильним вогнем на становищах за табором. Червоні відійшли, але через деякий час знову пішли в наступ, сподіваючись на чисельну збройну перевагу над повстанцями. За другим разом вони захопили табір "Скажених" і почали там "господарювати". "Різун" цим скористався і зі своїми підвідділами відступив до сіл Завій та Грабівка. Червоні його навіть не переслідували.
На другий день червоні партизани маленькими групами напали на Завій і Грабівку, грабуючи селян. Знову зав'язалися сутички між повстанцями і більшовиками. Про захоплення Чорного лісу "кулагінцями" дізналися сотні, що діяли у прифронтовій смузі, й почали повертатися до Чорного лісу, а точніше - до сіл Грабівка та Завій.
Тим часом 27 квітня червоні партизани великими силами кінноти та піхоти вдарили на Грабівку. Повстанцям у кількагодинному бою вдалося відбити наступ. Червоні, відступаючи, залишили 4-х вбитих, 5 автоматів та 18 осідланих коней. Такі напади червоні робили, мабуть, і на інші села довкола Чорного лісу. Десь 27-28 квітня до Чорного лісу підійшла сотня "Дружинники", яка діяла в Галицькому районі. Разом з куренем "Скажені" сотня створила оборонну лінію довжиною близько 20 кілометрів. "Дружинники" зайняли села Мислів і Рип'янку. А "Скажені" - Яворівку, Завій і Грабівку. Обороною командував Василь Андрусяк - "Різун", штаб якого знаходився у селі Грабівка. 29 квітня годині о 5.30 дві роти червоних партизанів під командуванням капітана Гната Кулагіна ("Жори") із загону "Іскра" оточили село Грабівку і при підтримці 45 мм гармат пішли в наступ. У селі оборонявся рій "Сапера" та рій "Холодного" з чоти "Славка" сотні "Месники", що охороняли штаб "Різуна". Вони не витримали удару і почали відступати в одну із частин села. Кілька стрільців було вбито й поранено. "Різун" отримав поранення в груди. Ситуація склалася критична. Оточені відправили зв'язкового за підмогою. Йому вдалося пройти через бойові порядки червоних і добратися до села Завій, де були свої. Більшовики тим часом зайняли крайні грабівські хати й почали їх палити, а 22 молодих чоловіків і двох священиків арештували та відвели на цвинтар і розстріляли. У селі запалало 25 хат. Із Завою виступив на допомогу резервний підвідділ "Мороза" і близько восьмої години вдарив по партизанах, прорвав кільце оточення і з'єднався з роями "Сапера" та "Холодного". Повстанці переслідували відступаючих червоних партизанів аж до пів на другу годину дня.
За підрахунками повстанців, більшовики мали 15 осіб убитих, але, очевидно, це були не всі втрати, оскільки багатьох убитих вони забрали зі собою, а деяких повкидали у вогонь палаючих хат. З українського боку втрати становили 4 убитих товаришів та кілька поранених. У селі повністю згоріло 17 господарств. Новими силами, що підійшли на допомогу повстанцям, забезпечено села Майдан і Посіч та підсилено сили на відтинку Мислів-Грабівка.
До кінця місяця курінь чотами та роями квартирував по селах і робив застави на червоних партизан, зокрема було проведено ще три легкі бої без втрат. За короткий час курінь збільшився: до його складу ввійшла недавно сформована сотня "Дружинники" (командир "Черник"). Петро Содоль пише, що сотня ввійшла до складу куреня у травні 1944 р. Проте ця бойова частина, яка досі діяла на Городенківщині, брала участь у вищезгаданих боях у квітні разом з куренем "Скажених". Отже, можливо, вона влилася до складу куреня в квітні або й раніше. А можливо, була тільки в оперативному підпорядкуванні під час боїв у Чорному лісі й увійшла до складу куреня в травні. Сформовано ж її, очевидно, не пізніше березня 1944 р.
1 травня червоні, оговтавшись, знову пішли в наступ на довколишні села, де квартирували відділи УПА. Цього разу вони напали на село Майдан. Тут розміщувалися підвідділи сотні "Довбуш", які несподіваним ударом відбили наступ. "Різун" чекав повторного нападу на села, а тому завбачливо стягнув сюди всю сотню "Довбуш" та підвідділи сотні "Змії". Розвідка доносила, що партизани-кулагінці заходять у село Нивочин по харчі і знайшли там собі прихильників.
Василь Андрусяк відправив 2 травня частину сотні "Месники" влаштувати засідку в лісі неподалік села Нивочина. На цю засідку наскочили ввечері більшовики, повертаючись із села. У короткому бою їх було розгромлено. Втрати більшовиків - кілька вбитих, захоплено 2 кулемети, 4 автомати та харчі.
Тим часом повстанці й далі чекали нападу на Майдан. Їхні стежі прочісували ліс, намагаючись виявити місце дислокації ворога, та продовжували контролювати дороги. Врешті 7 травня, як і передбачалося, червоні повели наступ на село. Проте вони одразу зіткнулися із сильним опором повстанців та змушені були відступити, залишивши 15 чоловік убитими та втративши 12 автоматів. За даними звіту підполковника Івана Бутковського - "Гуцула", більшовики мали 19 убитих.
Це був останній бій, у якому червоні партизани намагалися завдати нищівного удару повстанцям. Після цього вони втратили активність та войовничий порив. Старалися не вступати в бої із відділами УПА і подальші їхні дії мали виключно грабіжницький характер. Так, один із партизанів писав у своєму щоденнику 10 травня 1944 р.: "Чималою групою пішли в село Завій, щоб зібрати продукти. Підійшовши до села, дізналися, що в селі є бандери. Вирішили зайти з другого кінця, де їх не було, напали на крайні хати, обарахолили по-бандитськи, іншого виходу не було".



Курінний УПА Після цього до "Різуна" прибуло командування ВО IV "Говерля" для керівництва операцією із ліквідації червоних у Чорному лісі. Командування опрацювало план блокади Чорного лісу й розмістило згідно з ним власні сили. Зокрема сотня "Дружинники" отримала завдання забезпечити відтинок оборони Мислів-Яворівка. Командир цього відділу "Черник" зі своєю охороною з'явився у Мислові і напоровся на німців, які були тоді в селі. Відстрілюючись, "Черник" відступив до сотні, що чекала край лісу. Німці зайняли все село й відрядили погоню за повстанцями. "Черник" віддав наказ наступати на село. Зав'язався бій, що тривав майже годину. Повстанці зайняли село, а німці втекли, роблячи паніку по своїх гарнізонах, що були у сусідніх селах. Втрат повстанці не мали. У селі внаслідок бойових дій згоріла одна хата.
Згідно з планом блокади сотні куреня "Скажені" - "Дружинники" (командир "Черник"), "Змії" (командир "Різун"), "Довбуш" (командир "Гамалія"), "Месники" (командир "Благий") - створили лінію оборони довжиною понад 50 км. Вона проходила по лінії Мислів-Рип'янка-Яворівка-Завій-Грабівка-Хмелівка-Глибоке-Леська-Гринівка-Новочин-Посіч-Майдан.
Сотня "Верховинці" підійшла з Гуцульщини й отримала завдання тримати оборону в околиці села Пороги й закрити вхід до Чорного лісу з гір. Таким чином з'єднання Кулагіна чисельністю 700 вояків опинилося в оточенні. Повстанські стежі постійно непокоїли ворога в лісі. То там, то тут спалахували короткі бої та перестрілки. Це стало буденним явищем. Коли вночі червоні партизани намагалися пробитися до сіл і взяти якісь харчі, спалахували нічні бої.
Так, ворог кількома великими групами вдарив на Рип'янку. Відбитий, з великими втратами, через деякий час він знову рушав в атаку, але безрезультатно. По двох годинах бою він повернувся без здобичі в ліс. Пробували червоні партизани наступати й на Мислів, але потрапили під сильний мінометний обстріл і відступили. Сили червоних з кожним днем танули. Відчувався брак боєприпасів та харчів, партизани просили прислати літак. У своїх щоденниках писали: "Хліба в нас немає ні кришки, м'ясо, хоч і є, але без хліба не втнеш... їсти в нас майже нема чого. В яке село не підеш, там і бандьори, обєзательно треба зводити бої. Обще, з продуктами в нас справа чим дальше стає погано... З продуктами щодалі стає погано, в яке село не підеш, там і стріляють, обще живемо надголодь".
"За винятком де-не-де зловленої корови, ворогові ніде не вдавалося здобути харчів. Кожний свій напад ворог оплачував кривавими втратами", - писав у звіті "Гуцул". Опинившись у тяжкому стані, Кулагін відправляє на Сколівщину до Шукаєва агентів з проханням дати їм карти місцевості, батареї для радіостанції та просить, щоб на допомогу прийшов його загін або щоб дозволили йому перейти із Чорного лісу до Майданських лісів. Агенти свого завдання не виконали-їх вчасно піймала СБ. Ними виявилися поляки з Мислова - Галєна Мисловська, Казимір Мисловський та ще одна жінка.
Тим часом, промацуючи оборону повстанців, червоні партизани знайшли слабке місце, і один із їхніх загонів прорвався в гори. Командування ВО "Говерля" перекинуло в південну частину лісу більші сили й надійно перекрило вихід у гори.
Розвідка доносила, що 31 травня 7-ма танкова дивізія німців починає очищати ліс від партизанів. Ця акція триватиме до 6 червня.
Командир ВО "Говерля" підполковник І. Бутковський розумів, що німці скерують свою акцію не тільки проти червоних партизанів, а й проти УПА. Тому перед І. Бутковським постало завдання:
а) не дати німцям ударити по відділах УПА;
б) використати акцію німців для ліквідації червоних партизанів.
Знаючи тактику німців у таких акціях і знаючи, що до боїв між
німцями і червоними не дійде, І. Бутковський наказав знімати відділи УПА із півночі і перекидати на південь, де очікувався можливий прорив червоних у гори.
Уранці 31 травня із сіл Мислів-Рип'янка-Завій німецькі танки розпочали наступ. Він проходив досить мляво і жодних результатів не дав. Німці не виявили червоних.
З червня о 19.30 на лінії Грабівка-Гринівка, за 2 км від Гринівки повстанська стежа виявила червоних. На цій ділянці оборони стояла найкраща сотня - "Змії" (командир "Різун").
Стежі сотні вступили в перестрілку з ворогом. Червоні партизани цілим загоном пішли на прорив, але скоро зупинилися перед лісовою дорогою, за якою були позиції сотні. Червоні ніяк не могли її подолати і кидалися в атаку за атакою, не шкодуючи набоїв.
І. Бутковський пише: "З добре розбудованих становищ у глибокім рові вздовж дороги відділ відбивав скажені атаки противника. Його спроби дістатися через дороги до наших позицій ліквідовано ручними гранатами, а навіть пістолями. Тільки завдяки холоднокровності загартованих у боях старшин та стрільців цього відділу червоним ніяк не вдалося форсувати переходу через дорогу. Туман диму вкрив поле бою та в'їдався в очі. Важкі гранатомети, що з огляду на малу віддаль, яка ділила противників одних від одних, мусили бути прецизно наставлені. Перевіривши їхню цільність, згодом засипали ворога. На наслідки цієї зброї не треба було довго чекати. "Ребята спасайтесь, хто куда. Тяжолиє міномйоти бют!" - заревів хтось заляканим голосом у ворожій лаві. Подана у формі команди паніка зробила своє. Повторяти цього не треба було, бо "ребята" і так вже тікали хто куди. Справні гранатометники на відповідний наказ вслід за втікаючим ворогом обклали важкими стрільнами цілий район".
Сотня "Змії" рушила за ворогом, але довго його не переслідувала. Цьому завадила гроза та ніч. Червоні партизани залишили на полі бою 22 убитих, 9 ППШ, один важкий кулемет і 4 легкі, кілька тисяч патронів, таборове майно, архів і 70 коней. Втрати сотні - один важкопоранений, який вночі помер.
Розпочалася гроза. "Різун" наказав підвідділи сотні зібрати в селі, а на дорогах залишити тільки стежі. Скориставшись цим, червоні партизани йшли на південь. За цим загоном йшла погоня і ввечері наздогнала його. У перестрілці загинув один стрілець. Більші сили повстанців вже не могли догнати ворога і обмежилися тим, що обстріляли його із мінометів. Пошукові групи вирушили й на північ на розшуки недобитків, що втекли вчора з поля бою. Цього дня, 4 червня, німці перекинули свої війська на південь і зайняли шлях Росільна-Красна. 5 червня німцям вдалося оточити загін червоних коло Слободи Небилівської. Частина червоних прорвалася на захід і пішла на Сколівщину, а друга дрібними групами повернулася у Чорний ліс. Розвідка упівців тут виявила 10 трупів червоних партизанів. 6 червня німці припинили свою акцію і повернулися до Станислава.
Сотня "Верховинці" по відступі німців негайно приступила до виконання свого завдання. Недобитки червоних ніяк не могли пробитися в гори і майже щодня їхні групи потрапляли до рук "Верховинців". Партизани куреня "Скажені" прочісували Чорний ліс. Ворог був повністю деморалізований. Голодні недобитки по 15-20 осіб приходили в села й самі здавалися. 11 червня в Грабівці розпочалося військове Свято Героїв з похороном чотирьох полеглих стрільців та хорунжого "Мороза". Сюди також прийшло багато народу із довколишніх сіл. Курінь відпочивав після боїв, поповнював свої ряди та реорганізувався. Проводилися курси з використання важкої зброї та курси для окремих саперних відділів.
27 червня у Чорний ліс прибув командир групи "Захід" Василь Сидор -"Шелест" на нараду. На ній розглядалися питання охорони населення від німецьких грабунків та план остаточної ліквідації червоних партизан у карпатській смузі.
Для виконання цих завдань у рейд на Сколівщину 30 червня мав вирушати курінь "Скажені" у складі сотень "Змії" (командир "Яструб"), "Месники" (командир "Благий"). Сотня "Дружинники" (командир "Че-рник") відходила з куренем у Майданські ліси, але там не мала залишатися. Вона отримала завдання йти на Лемківщину і там захищати українські села від поляків. Сотня "Довбуш" (командир "Гамалія") залишалася в Чорному лісі.
До цього рейду курінь готувався дуже старанно. Ветеран сотні "Месники" В. Савчин згадує: "У селах Грабівці, Глибокому, Хмелівці, Лесівці, Гринівці, Посічі та інших працювали шевські і кравецькі майстерні, які шили чоботи, військові мундири, білизну, мазепинки. Одночасно направляли ношене взуття і мундири. Господарський підрозділ заготував продукти харчування, а також казани для польових кухонь. Всі вояки... приводили себе до порядку: підстригалися, купалися в табірній лазні або в Лукві. Стрільці і старшини проходили медичний огляд. Хворих відправляли до шпиталю".
1 липня 1944 року курінь у складі трьох сотень із села Грабівка вирушив у рейд. Колона куреня розтяглася майже на 10 кілометрів, а в обозі було 25 возів із спорядженням. Маршрут куреня пролягав через села Грабівка, Ценява, Лоп'яна, Велдіж (Шевченкове), Кальну, Слободу Болехівську, Брязу (Козаківку), Кам'янку. По дорозі, зупиняючись у селах, курінь проводив мітинги. У Перегінську на мітингу були присутні понад 8000 осіб. 50 осіб вирішили вступити в УПА і тут же ж влилися до куреня.
У селі Максимівка тодішнього Вигодського району повстанець Володимир Тустуляк, який був родом із цього села, провів тут мітинг. Односельчани згадують: "Повстанці йшли десь дві години. Володимир тоді приїхав на чорному коні, весь обвитий патронними лентами. Заїздив до батьків. Виступав перед селянами і казав, що визволять Україну і всім буде добре жити." По селах і містечках з'явилися чутки, що через фронт прорвалися 15 тисяч більшовиків і йдуть на Захід.
Німці цим сильно занепокоїлися. З Рожнятова втекли мадяри. Але невдовзі вони зорієнтувалися в ситуації й почали блокувати шлях повстанцям по лінії Синевідське-Рожанка.
6 липня розвідники на чолі з Михайлом Штурмаком - "Круком" (родом із Церківни Долинського району) у селі Кам'янка зробили засідку на гітлерівців і розгромили три авта з солдатами та захопили в полон офіцера, 3 кулемети, кільканадцять гвинтівок, патрони."Різун" допитав полоненого й дізнався, що німці готують наступ на села Брязу, Слободу Болехівську, Липу, Лужки, Кам'янку. Також розвідка повідомила, що німці концентрують свої сили у Болехові, Долині, Вигоді та готують собі квартири в Мізуні і Велдіжі (Шевченковому).
Відбулася нарада командного складу куренів за участю командира ВО "Говерля" Івана Бутковського - "Гуцула". На цій нараді вирішили вступити в бій з ворогом. Для виконання завдання, що стояло перед "Скаженими", 7 липня на Сколівщину вирушає сотня "Дружинники" (командир "Черник").
Загалом німцям протистояли такі сили повстанців: курінь "Скажені" (командир "Різун") у складі двох сотень: "Змії" (командир "Яструб") і "Месники" (командир "Благий"), підстаршинська школа "Беркути" (командир "Чмелик"), старшинська школа "Олені" (командир "Поль"); курінь "Промінь" (командир "Козак") у складі трьох сотень: "Заграва" (командир "Ромко"), "Журавлі" (командир "Журавель") і "Гайдамаки" (командир "Ясмін"). Тут також був військовий шпиталь із 40 пораненими, зброярські верстати, школа Юнацтва ОУН, 2 курси радистів, курс медсестер, нові кандидати на курс старшинської школи.
За ніч німці підтягнули свої сили з Болехова через Тисів і Поляни-цю. 8 липня 1944 року о 5 годині ранку вони атакували позиції куреня "Скажені" зі сходу. Курінь оборонявся у селі Кам'янка. Учасник цих подій, ветеран куреня "Скажені" В. Савчин згадує: "Ми зустріли їх ураганним вогнем з усіх видів зброї з добре обладнаних та замаскованих позицій. Жорстокий бій тривав більше шести годин. Не зламавши наш опір, німці відступили, втративши понад 150 солдатів. Наші втрати -семеро поранених і п'ятеро вбитих". Німці відступили і, зайнявши позиції, почали вичікувати. Скоро стало зрозуміло, чого вони чекають. Близько 7-ї години зі Сколього на Кам'янку рушили колони мадярів чисельністю до полку.
Використовуючи відпочинок, повстанці розвантажили обоз і перейшли на вершини гір Лопата та Мататів. На попередніх позиціях залишилися тільки застави. Весь курінь зайняв старі австро-угорські позиції оборонної лінії "Арпад".
Командир "Різун" вдало розмістив своїх стрільців. Перша чота сотні "Змії" (командир "Яструб") з мінометом зайняла правий схил Лопати, друга чота (командир булавний "Славко") зайняла середину підніжжя вершини й обладнала позиції для станкового кулемета. Третя чота 1-ї сотні (командир булавний "Чорнота") оборонялася на лівому крилі сотні і охороняла підступи з боку Сколього. Перша чота сотні "Месники" (командир булавний "Олег") зайняла оборону зі станковим кулеметом та мінометом біля підніжжя Лопати. Друга чота (командир булавний "Вершник") стояла на заставі в околицях села Кам'янка, а 3-тя чота (командир булавний "Буйтур") охороняла підступи з напрямку Брези і Сукіль. "Повстанці близько підпустили противника, а потім з середини гори відкрили з усіх видів зброї вогонь. Хто залишився живий чи був легко ранений, втікав стрімголов вниз".
Мадяри не встигли розгорнутися з похідної колони в лаву, як їх зустрів мінометний та кулеметний вогонь повстанців. Мадяри кинулися назад, викликаючи цим паніку серед німців. У цій ситуації спрацювала домовленість між УПА та угорською армією. Командування полку обіцяло повстанцям тікати, як тільки їх буде обстріляно.
Тепер німці попробували наступати із сіл Либохора і Гребенів. Але й цей наступ не мав успіху. Зазнавши втрат, німці відступили й почали зосереджуватися на поляні біля підніжжя г.Лопати. Десь о годині 19-20-й на допомогу різунівцям прийшли добровольці зі старшинської школи "Олені" і підстаршинської школи "Беркути", чисельністю до 140 осіб.
"Різун" із курсантів створив ударну групу чисельністю 100 стрільців, озброїв їх автоматами, кулеметами і мінометами, та під командуванням сотенного Михайла Галя - "Коника" наказав зайти німцям в тил і вдарити по них раптово з флангів і тилу.
На самій Лопаті після бою відпочивали підвідділи "Месників" та "Зміїв". Німці підповзли до позицій повстанців на горі та спробували захопити застави. Це їм не вдалося. їх виявив один із повстанців і відкрив вогонь. Німці, зім'явши застави, кинулися в атаку. Зав'язався рукопашний бій, у якому повстанці вийшли переможцями. Ворог у паніці втікав з гори, залишивши 50 убитих, десятки поранених та зброю. Повстанці втратили 3 убитими і 7 пораненими.
У цей момент штурмова група вдарила по скупченню німців під горою, їх підтримали три мінометні батареї з г. Лопати. "Серед німців почався переполох. Вони повзали по землі, шукаючи порятунку і, не знайшовши його, падали мертвими. "Різун" керував боєм з гори і хвалив хлопців-штурмовиків та артилеристів за вмілі дії", - згадує В. Савчин.
Завдяки вмінню мінометників, колишніх солдат Червоної армії, німці втратили понад 250 убитими. Стрільці із штурмової групи забрали багато зброї та спорядження і повернулися до табору. Німці більше не наступали.
Цього дня бої скінчилися. Курінь "Скажені" залишив свої позиції і пішов на ночівлю у табір "Беркутів" та "Оленів". Інші відділи зайняли довколишні села і гори й стояли заставами. Всю ніч працювала повстанська розвідка. Вона з'ясувала точне розташування гітлерівців та їхні сили.
Станом на 9 липня повстанські сили було розташовано так:
із Заходу - гора Магура~с.Либохора~г.Магура, верхи над селами Сукіль, Бряза, Тисів;
з Півночі - села Церківна-Слобода Болехівська-Розтічки-Кальна-Кропивник;
зі Сходу - села Мізунь-Солотвина Мізунська.
Ділянку оборони з півдня контролювали сильні стежі.
З'ясувалося, що німці кинули проти повстанців кілька дивізій. Одна з них зайняла Рожанку, Тухлю, Зелем'янку, Гребенів, Кам'янку, Сукіль, Брязу, Тисів, Болехів, г. Лопату і Матагів. Друга дивізія зайняла Долину, Вигоду, Велдіж (Шевченкове).
Командування повстанськими силами вирішило, "уникаючи затяжних боїв, бити ворога із засідки, переривати постачання та зв'язки, плановим маневруванням після удару дезорієнтувати у власному положенні".
Цього дня німці почали розшуки повстанців, але то тут, то там потрапляли в засідки. Тільки ввечері, о 18.30, у бій вступила сотня "Коника" із старшинської школи "Олені". Німці виявили табір школи й атакували його, проте не здобули. Натомість курсанти захопили 2 кулемети, гвинтівки, гранати, патрони.
Вночі курінь "Скажені" рушив виконувати своє завдання у Майдан-ських лісах. Тут на нього чекали бої з півторатисячним з'єднанням Шукаєва. У боях на г.Лопаті курінь втратив 11 стрільців убитими та 19 пораненими.
10 липня повстанці діяли згідно з обраною тактикою. Німці в кількох місцях потрапили в засідки. Кульмінацією сутичок цього дня стала засідка підвідділів сотні "Заграва" між Поляницею і Тисовом. Німці мали вбитих, спалено кілька вантажівок.
Було вирішено передислокувати старшинську школу "Олені" в табори куреня "Промінь". У цьому була необхідність, оскільки німці підтягнули артилерію, з'явилися літаки. Була очевидною загроза обстрілу табору.
До кінця дня під ударами повстанців із засідок німці залишили села Брезу, Кам'янку, Сукіль. Ввечері відбулася нарада командирів усіх відділів. Було вирішено тактики не змінювати. Звернувши увагу на великий рух у східному напрямі (Долина, Вигода, Велдіж), командири відділи перегрупували і більші сили зосередили саме в східному секторі оборони. 11 серпня у селах Мізунь Старий та Солотвина Мізунська німці окопали артилерію. Також наказали селянам лагодити мости на шляху Кропивник-Кальна. Наступного дня з Долини прибула нова німецька дивізія. Дії її звелися тільки до обстрілу із гармат залишеного повстанцями табору старшинської школи "Олені" та шпиталю. Дерев'яні будівлі табору згоріли дотла. До обстрілу лісу та табору старшинської школи "Олені" зводилися дії німців і 13 липня. Але школа "Олені" продовжила свою роботу, оскільки 15 липня курсанти мали скласти іспити.
15 липня прорвалася на схід сотня "Журавлі" і відійшла у свої терени. Готувалася до відходу сотня "Заграва".14 липня дві німецькі дивізії залишили села і відступили на Болехів, а 16 липня третя дивізія повернулася в Долину. Цими днями на німців, що знаходилися на марші, повстанці влаштували ще одну засідку між Брязою і Тисовом.
Німці вкотре вже не добилися жодних позитивних результатів у боротьбі з УПА. Їхнє безсилля було очевидним. Здеморалізовані "солдати нарікали на своє командування, що їх сюди послало, та заявили, що якщо їм пощастить вийти ціло з того положення, то вже ніяка сила не вижене їх другий раз у гори проти партизан" - писав у звіті Іван Бутковський - "Гуцул".
Один німецький офіцер розповідав: "Я перейшов французьку та східну кампанію, аж тепер під кінець війни доведеться загинути в цих горах у боях з УПА". Нічого дивного в таких твердженнях немає, адже вермахт не був готовий до ведення партизанської війни.
За різними джерелами, втрати німців за час описаних боїв різні. "Гуцул" у звіті подає близько 200 вбитих і поранених. П. Мірчук пише, що втрати німців "були величезні", а "частини УПА втратили ледве кілька десять бійців вбитими і пораненими". За підрахунками В. Савчина, втрати німців - понад 450 солдатів і офіцерів. Такими були результати останніх великих боїв УПА із німецькими військами 6-16 липня 1944 р.
11 липня 1944 року сотня "Дружинники" з куреня Василя Андруся-ка - "Різуна", виконуючи своє завдання, в околиці Тухлі розгромила якийсь загін червоних партизанів, чисельністю близько 80 осіб. При цьому загинув 1 стрілець із сотні.
Сотня "Месники", рейдуючи після боїв на Долинщині по Сколівських теренах, нищила всіх окупантів без винятку. Так, 24 липня "Месники" здійснили акцію на румунський табір. Охорона табору із 70 солдатів після короткого бою здалася. Було вбито 6 охоронців та 8 поранено. Сотня мала трьох стрільців легко поранених, захопила багаті трофеї.
Зібравши весь курінь, який діяв окремими сотнями, В. Андрусяк провів наступ на скупчення червоних партизанів у районі сіл Росохач-Завадка-Риків. Це був остаточний удар по червоних партизанах у межах групи УПА-Захід. Недобитки з'єднання Шукаєва, залишивши зброю і табір, втекли в Турківщину. Таким чином, повстанці виконали своє завдання з очищення лісових масивів Карпат від червоних партизан і могли готуватися до переходу фронту.
У прифронтовій смузі в Карпатах у серпні 1944 року скупчилося чимало відділів УПА та теренових боївок. У Сколівщину підійшла сотня "Опришки".
На початку вересня до сіл Нижня і Верхня Рожанка прибула старшинська школа "Олені". Тут також перебував курінь "Скажені" та рейдуючі з Лемківщини курені "Лемківщина-Захід" (командир "Рен") і "Лютий" (командир "Євген"). В горах перебували командир ВО 5 "Маківка" Іван Белейлович -"Дзвінчук" з охороною, командир "Лицар" та інші.
"Різун" шукав зручного місця для переходу фронту. Це було нелегкою справою. Доходило до постійних боїв з німцями, мадярами, росіянами. Василь Савчин згадує, що у серпні 1944 року "Скажені" мали великий бій на річці Стрий. Тоді було вбито 15 ворожих солдатів і 25 взято в полон. Тоді ж сотня "Месники" (командир Олекса Химінець - "Благий") захопила в полон німецького генерала, з яким чотовий "Вершник" і зброяр "Дир" проводили переговори. В результаті полоненого обміняли на трофейну радянську зброю. Перейшовши вдало фронт, В. Андрусяк повернувся до Чорного лісу і продовжував активно діяти в нових умовах, ведучи численні бої протягом осені з військами НКВД. Розлючені більшовики не могли пробачити повстанцям того, що вони напали на районний центр Лисець у жовтні 1944 року і 14 жовтня розпочали великі облави на Чорний ліс. Тривали вони п'ять днів. Під час цієї акції розбито щойно сформований на базі сотні "Довбуш" курінь (командир Іван Ґонта - "Гамалія"). Рештки відділу до "Різуна" привів "Пиріг". їх було об'єднано в сотню "Чорні Чорти" й включено до складу "Скажених".
"Різун", зібравши разом всі чорноліські відділи, вдало маневрував, уникаючи боїв з чисельно переважаючим ворогом. Йому вдалося вивести повстанців із заблокованого лісу без значних втрат. Талановитий повстанський командир вкотре вже використав блискучу партизанську тактику, вийшов зі складної сит

До 65-річчя загибелі полковника УПА Василя Андрусяка — «Грегіта»

Василь Андрусяк народився 11 (хоча деякі дослідники вважають, що 15) січня 1915 р. в м. Снятин Івано-Франківської області в родині Василя та Євдокії Андрусяків і був четвертою дитиною. Мав брата Олександра, сестер Марію та Ганну.

У 1925 р. В. Андрусяк вступив до Снятинської гімназії, де навчався вісім класів, до 1933 р. Вже тут проявилися його здібності до знань, а також впертий характер. Одного разу він виправив назву на обкладинці підручника української мови з «Руська книжка» на «Українська». Подібні вчинки були не до вподоби вчителям-полякам, які недолюблювали учнів-українців і почали ставити йому двійки, щоб виключити з гімназії за неуспішність. Однак завдяки українським вчителям гімназії В. Рудку М. Мойсяку та отцю Й. Процю цього не сталося.

Як і більшість тогочасної свідомої української молоді В. Андрусяк уважно стежив за становищем українців в Польській державі і помічав, що їм важко було здобути достойну освіту, отримати високооплачувану роботу та захистити свої політичні та національно-культурні права. Тому він з ранніх років був переконаний у необхідності відновленні незалежності України, що мало би дати можливість вільного розвитку української економіки та культури.

З початку 1930-х рр. В. Андрусяк брав участь в діяльності українського «Пласту», «Просвіти», товариства «Сокіл», а з 1932 р. — Юнацтва Організації українських націоналістів (ОУН). В. Андрусяк разом з іншими був задіяний у розмноженні та поширенні протипольських листівок. 3 травня 1933 р. у день Польської конституції він був у групі хлопців, які зірвали з пошти у Снятині польський прапор та почепили український — жовто-блакитний. Польська поліція спочатку не могла з’ясувати, хто міг це зробити. Однак згодом їй вдалося дізнатися більше про членів ОУН на Коломийщині. В. Андрусяк, як і інші хлопці, був заарештований поліцією та звинувачений у антидержавних діях, поширенні та тиражуванні української підпільної літератури.

В липні 1933 р. рішенням суду в Коломиї В. Андрусяк був звільнений з ув’язнення. З гімназії його виключили, і освіту він продовжити не зміг, тому далі здобував її самостійно (про цей період його життя є і інша інформація: дослідник Микола Когут стверджує, що В. Андрусяк у 1933—1935 рр. просидів у коломийській тюрмі).


Після звільнення В. Андрусяк опинився перед важким вибором: вчитися далі не було ніякої можливості, а треба було заробляти гроші, щоб жити далі. Існує спогад про те, що батько сказав йому: «Вмієш політикувати — то вмій і працювати». Роботодавці пропонували йому роботу, коли він погодиться переписатися на поляка (частина українців вчиняла саме так, щоб було легше знайти роботу). З труднощами В. Андрусяку вдалося влаштуватися помічником українських адвокатів в Снятині, щоб сидіти і працювати над паперами цілими днями, і це ще був далеко не найгірший варіант, адже без освіти було важко отримати пристойну роботу.

Разом з тим, В. Андрусяк продовжував брати участь в діяльності українських організацій і згодом очолив місцеве товариство «Сокіл», в якому перебувало багато активної української молоді. У 1936 р. він стає повітовим провідником ОУН під псевдонімом «Чорний». В цей час він багато їздив селами Снятинщини, проводив зустрічі з молоддю, намагався виховати в ній любов до Батьківщини, читав твори І. Франка, Т. Шевченка та інших українських письменників і культурних діячів. Щорічно брав участь у відзначенні роковин Т. Шевченка, які організовувала товариство «Просвіта» в народному домі в Коломиї. Саме на одному з таких заходів 9 березня 1937 р. він познайомився з майбутньою дружиною — Євгенією Гуцуляк, якій дуже сподобалось, як він запально та переконливо читав реферат, маючи гарний дар мови.

Взагалі про період життя В. Андрусяка у 1935—1939 рр. збереглося досить небагато інформації. Очевидно лише те, що він продовжував займати провідне становище серед українських діячів Снятинщини.

До 1939 р., а також в 1941—1942 рр. В. Андрусяк був повітовим провідником ОУН на Снятищині, в 1940—1941 р. — військовим референтом окружного проводу ОУН на Коломийщині. Часи видалися неспокійними. 1 вересня 1939 р. Німеччина напала на Польщу, і невдовзі Польська держава перестала існувати, а західноукраїнські землі увійшли до складу УРСР.

До 1939 р. В. Андрусяк за свою діяльність неодноразово затримувався польською поліцією, а після приєднання Західної України до СРСР восени 1939 р. йому довелося побувати в тюрмі НКВС. Він був заарештований 5 жовтня 1939 р., і просидів у в’язниці 3 місяці. Нічого не добившись від затриманого, слідчі НКВС випустили його на волю, але загроза арешту вже ніколи не відпускала його. В. Андрусяк вступив на навчання до Коломийського педагогічного училища, став відновлювати мережу ОУН в Коломиї, організував разом з членами «Сокола» вишколи та курси конспірації. Однак взимку 1940 р. він повторно на вулиці був затриманий чекістами, які передали його солдатам місцевого гарнізону для конвоювання в відділ НКВС. В. Андрусяк тоді зумів втекти, і з дозволу районного відділу освіти негайно виїхав на вчительську роботу в с. Зелене Жабївського (тепер Верховинського) району. Однак обманути НКВС було непросто.

В 1940—1941 рр. в Снятині відбулись великі арешти. Серед членів «Сокола» і ОУН були заарештовані Микола Фрондзей, Адам Опарук, Михайло Садовий, Стефанія Чорнушка та брат В. Андрусяка — Олександр. Всі вони згодом були розстріляні в Станіславській тюрмі. Чекісти розшукували і В. Андрусяка, дізнались у райвідділі освіти про його переїзд на роботу в с. Зелене. Про ці події його поінформувала мати, яка приїхала в с. Зелене і попередила про небезпеку.

Зважаючи на такий стан справ, навесні 1941 р. (хоча дехто з дослідників вважає, що в 1940 р.) В. Андрусяк нелегально перейшов з УРСР на територію Угорщини. А от його батьки Євдокія та Василь невдовзі були заарештовані співробітниками НКВС і вислані на спеціальне поселення в Архангельську область. Вислали також їх доньку Марію та дружина сина Олександра разом з дітьми. Уникнула виселення донька Анна, яка була одружена з місцевим міліціонером Петром Кишканом (він вступив до міліції за дорученням ОУН).

Перехід В. Андрусяка за кордон супроводжувався труднощами. На території Угорщини він був затриманий поліцією, яка хотіла передати його назад в СРСР. В. Андрусяк чинив активний спротив цьому, бо знав, що в СРСР його чекає вища міра покарання або тривале ув’язнення. Його посадили в тюрму, де він зумів домовитись з одним з наглядачів, котрий за винагороду допоміг йому втекти. При цьому втеча вдалася лише з другої спроби, а за першу спробу його жорстоко побили та примушували важко працювати.

Після втечі виснажений В. Андрусяк зумів дістатись до Відня, а звідти поїхав до м. Зауберсдорф, де проходив вишкіл батальйон «Роланд», створений за ініціативою ОУН і за допомогою німецьких військових.

Співпраця ОУН з німецькими військовими досі є одним з важливих питань, які викликають різні оцінки в українських істориків та в цілому у суспільстві. Парадоксально, але факт: з серпня 1939 р. до червня 1941 р. і уряд СРСР, і керівництво ОУН активно співпрацювали з гітлерівською Німеччиною, вирішуючи свої завдання. Однак союзниками чи однодумцями їх назвати важко. Скоріше це були ситуативні союзи, які, до речі, дуже швидко розпалися. Кожна з сторін, зав’язавши співпрацю, переслідувала при цьому зовсім різні цілі. Німеччина прагнула убезпечити себе від війни на два фронти, як це було в роки Першої світової війни, і поставити під контроль завойовані в попередні роки території в Європі, щоб розширити такий потрібний їй «життєвий простір». До того ж їй важлива була підтримка українців в майбутній війні проти Радянського Союзу. СРСР, домовившись 23.08. 1939 р. з німцями про ненапад та таємний розподіл сфер впливу в Європі, включив до свого складу нові території, взяв участь у розподілі земель розгромленої Польщі і відсунув кордон далі на Захід. ОУН же вбачала в співпраці з німецьким Вермахтом шанс у разі виникнення війни з СРСР, котрий окупував практично всі українські землі, підготувати військові кадри для створення майбутньої української армії, що мала забезпечити відновлення української державності (хай навіть за підтримки німців, як це було в Хорватії чи Словаччині). Легіон «Ролянд» розглядався ОУН, як своєрідний стартовий майданчик для розбудови власної української армії.

Отож, у кожної зі сторін були свої розклади у політичній грі, в яку була втягнута практично всі європейські держави. В той час інакше, мабуть, і бути не могло, адже Україна опинилася між двома державами, що прагнули поширити свій вплив на весь світ.

В. Андрусяк, який розумів, що розпочата німцями війна в Європі рано чи пізно дійде і до України, також пройшов відповідний військовий вишкіл. Навесні-восени 1941 р. він став чотовим в створеному ОУН за допомогою німецьких військових батальйоні «Ролянд», а згодом був підвищений до хорунжого.

Після нападу Німеччини на СРСР 22.06. 1941 р. у В. Андрусяка, можливо, були надії на відновлення української державності. Але побачивши, що німці почали арештовувати та переслідувати всіх ініціаторів Акту 30 червня 1941 р. і активних підпільників ОУН, він зрозумів, що зміна окупантів не змінить поневоленого стану українського народу. Хоча «Ролянд» увійшов на територію України разом з німецькою армією і брав участь в боях проти Червоної армії, німці ніколи не вважали його повністю «своїм». Тому не дивно, що під час боїв біля Одеси в серпні 1941 р. німецьке командування висунуло ультимативну вимогу до всіх вояків «Ролянда»: хто хоче воювати з більшовизмом — нехай записується до діючої німецької армії (Вермахту). Всіх, хто на таке не погодився (а їх була більшість) було етаповано до Німеччини, частину взято під варту.

За такої ситуації восени 1941 р. В. Андрусяк втік з батальйону «Ролянд» і повернувся в Україну, де перейшов у підпілля. Невдовзі він став керівником Коломийського окружного проводу ОУН. На цій посаді він приділив значну увагу створенню організаційної мережі ОУН, роботі з молоддю, вишколу та навчанню кадрів, а особливо — військовим зайняттям. Зважаючи на військові події на німецько-радянському фронті підпілля розпочало підготовку до створення збройних відділів, що було однією з мрій В. Андрусяка. З 1943 р. він став членом обласного військового штабу ОУН, а в липні 1943 р. одним з перших створив відділ особливого призначення, який згодом розрісся до сотні УПА «Змії».

В 1943 р. за розпорядженням Романа Шухевича та Олександра Луцького в Галичині розпочалося створення Української народної самооборони (УНС), а потім і Української повстанської армії (УПА). До лав підпілля масово записувались добровольці, які вірили у можливість вибороти державність, користуючись війною між Німеччиною та СРСР, так що організаційної роботи вистачало. На початку 1944 р. В. Андрусяк став одним з творців УПА на Прикарпатті, приділив максимально можливу увагу, щоб створити боєздатні загони. Спочатку був командиром куреня УПА «Скажені», а у 1945—1946 рр. — командиром тактичного відтинку УПА «Чорний Ліс» на Станіславщині. В цей час він тісно співпрацював з керівником Карпатського крайового проводу ОУН Ярославом Мельником — «Робертом» та його помічниками, намагаючись належним чином організувати діяльність підпілля. Крім того, В. Андрусяк написав військово-теоретичний нарис «Вміння перемагати».

У цій короткій статті важко перелічити та описати всі бої, в яких брав участь В. Андрусяк. Варто лише відзначити, що відділи УПА під його керівництвом брали активну участь в боях і проти німців, і проти спеціальних загонів НКВС-НКДБ. Цим фактом спростовуються міфи радянського агітпропу, що ОУН і УПА були німецькими запроданцями. Насправді ці формування в першу чергу намагалися захистити інтереси місцевого українського населення, яке опинилося затиснутим між двома надпотужними агресивними державами, що у збройному конфлікті вирішували власні геополітичні інтереси. Саме в чисельних боях 1943—1945 рр. В. Андрусяк отримав репутацію вмілого повстанського командира та військового організатора, який у непростих умовах зумів перемагати німецькі армійські підрозділи та чекістські опергрупи.

В цей же період В. Андрусяк одружився з Є. Гуцуляк. Це сталося 11 травня 1945 р. в церкві с. Посіч біля Станіслава. Однак їх спільне родинне життя тривало недовго, адже командир відділів УПА не міг довго бути поза військом і практично одразу після одруження повернувся до бойових умов. Його дружина також допомагала повстанцям, була санітаркою і виконувала різні допоміжні завдання, переховуючись то у лісових криївках, то у селах.

Взимку 1945—1946 рр. органи НКВС-НКДБ, виконуючи вказівки Комуністичної партії СРСР та УРСР, заблокували села та проводили безперервні військові операції проти підпілля ОУН і УПА, намагаючись повністю ліквідувати український визвольний рух (іноді ці операції називали «червоною мітлою»). На Станіславщині та в інших гірських масивах Карпат оперативні заходи були особливо потужними, підпільникам було важко відірватись від переслідувачів, забезпечити собі належне укриття, їжу. Під час боїв В. Андрусяк був важко поранений в руку, лікар Олекса Зеленюк — «Пастер» зробив йому операцію. Дружина пропонувала йому перезимувати у криївці в спокійній обстановці, але він відмовився залишити своїх хлопців і вирішив розділити свою долю з ними до кінця.

24 лютого 1946 р. відділ УПА на чолі з В. Андрусяком був несподівано атакований в лісі спецгрупою НКВС-НКДБ під керівництвом лейтенанта Євтухіна. В результаті бою сотня УПА «Запорожця», яка охороняла командира, була розбита, а В. Андрусяк, який намагався прорватися і відійти глибше в гори, загинув в бою. З ним разом полягли політвиховник УПА Борис Ковач — «Боян», охоронець Михайло Матіяшин — «Горобець» та ще троє невідомих повстанців.

Існує кілька версій про причин и загибелі В. Андрусяка. Одна з них полягає в тому, що спецгрупа НКВС-НКДБ випадково наткнулася на повстанців, проводячи планові розшукові заходи (до речі, свідки подій кажуть, що ліс, де ховалася сотня, під час операції бомбардували літаками). Інша — що на слід В. Андрусяка міг навести хтось із затриманих повстанців, яких допитували чекісти. За їх свідченнями оперативники могли зорієнтуватись, де перебувають упівці. Є ще одна версія, що серед самих вояків УПА виявився зрадник. Дослідник М. Когут вважає, що ним міг бути сотенний «Запорожець», який раніше був лейтенантом Червоної армії, родом з Запорізької області, намагався виїхати з родиною за кордон в 1944 р., але після розмови з В. Андрусяком пристав до УПА, де бракувало кваліфікованих військових командирів. Згодом він став ройовим, потім чотовим і сотенним УПА. Протягом 1944—1945 рр. свої обов’язки виконував справно, був поранений, але практично весь час тримався біля В. Андрусяка, одного разу навіть не виконав наказ про відхід в далекий рейд. Місцеві мешканці начебто бачили, як до його родини, що переховувалась у с. Грабівка, приходив невідомий чоловік. «Запорожець» казав, що то його брат, але це міг бути і зв’язковий від НКВС-НКДБ. А найбільше місцевих мешканців вразило те, що в бою, коли загинув В. Андрусяк, «Запорожець» вцілів, не забезпечивши належне прикриття командирові, а згодом навіть прийшов у криївку-госпіталь до його дружини Євгенії, чим навів на себе великі підозри і поставив під загрозу безпеку поранених вояків.

Після операції чекісти возили тіла вбитих повстанців у місцеві села та райцентр Богородчани, поки люди не впізнали їх. Далі відвезли в обласний центр Станіслав. Місце поховання В. Андрусяка, як і багатьох інших підпільників ОУН і УПА, досі невідоме.

За весь час перебування в підпіллі ОУН і УПА В. Андрусяк використовував псевдоніми «Чорний», «Грегіт», «Коваль», «Різун», «Різьбар» та інші.

Непроста доля судилася дружині В. Андрусяка — Євгенії. Є. Андрусяк дізнавшись про загибель чоловіка, вночі 10 березня 1946 р. передчасно народила сина Василя. Потім тривалий час вони переховувались від оперативників НКВС-НКДБ у різних селах, у надійних людей. 7 серпня 1947 р. вони були затримані чекістами в с. Новиці Калуського району. Згодом суд засудив Є. Андрусяк до 10 років позбавлення волі і вислав за межі України. Сина В. Андрусяка — Василя спочатку віддали в дитячий будинок в Калуші, а потім його усиновив офіцер МДБ-КДБ Корсаков, який згодом виїхав з родиною із Станіслава до м. Єлець (Росія). Є. Андрусяк повернулась в Україну лише в 1950-ті роки, відбувши покарання і зайнялась пошуками сина. Згодом вона розшукала інформацію про нього і через суд добилася відновлення своїх батьківських прав. Через певний час розповіла йому про життєвий шлях батька. Їм обом судилося дочекатись відновлення незалежності України в 1991 р., і навіть встановлення пам’ятника М. Андрусяку на його батьківщині в м. Снятин.

Керівництво українського визвольного руху високо цінувало В. Андрусяка. 26.01. 1944 р. він отримав звання хорунжого, 15.04. 1945 р. — поручника, у 1946 р. — майора УПА. 25.04. 1945 р. В. Андрусяк був відзначений Золотим Хрестом бойової заслуги 2-го класу, а згодом — Золотим Хрестом бойової заслуги 1-го класу (посмертно). Йому також було присвоєне військове звання полковника УПА (посмертно).

Після загибелі В. Андрусяка референтурою пропаганди Карпатського крайового проводу ОУН було підготовлено та видано у 1948 р. окрему брошуру про нього під назвою «Полковник Грегіт-Різун» (серія випусків для молоді, № 2). Також про його діяльність неодноразово згадувалось на сторінках підпільних видань Станіславщини, таких, як «Чорний ліс», «Шлях перемоги» і інших. Однин з своїх віршів йому присвятив повстанський поет, згодом референт пропаганди Карпатського крайового проводу ОУН Михайло Дяченко — «Марко Боєслав».

Постать В. Андрусяка займає одне з чільних місць в історії українського визвольного руху середини ХХ століття. Не забуває про нього влада Івано-Франківської області. 11 січня 1995 р. в м. Снятині відбулась наукова конференція, присвячена життю і діяльності В. Андрусяка. В ній взяли участь науковці, ветерани ОУН і УПА, місцева молодь. За сприяння Снятинської міської ради в 1995 р. було відкрито для відвідувачів меморіальний музей-садибу В. Андрусяка, де вміщено спогади, фотографії та речі підпільників ОУН і УПА.

У травні 1999 р. за ініціативи місцевої влади та за підтримки громадськості в м. Снятині було відкрито пам’ятник В. Андрусяку. Його ім’ям названі вулиці в м. Івано-Франківську (в мікрорайоні Софіївка), в м. Снятині та в м. Калуші. За останні двадцять років видано кілька книг, в яких досить детально описано діяльність В. Андрусяка в підпіллі ОУН і УПА.

Підсумовуючи життя та діяльність В. Андрусяка слід відзначити, що воно практично повністю було присвячене боротьбі за відновлення незалежності України. Він з юнацьких років брав активну участь в діяльності українських організацій «Пласт», «Сокіл», «Просвіта», а зрештою опинився в ОУН і став одним з головних організаторів українського визвольного руху на Прикарпатті. З 1943 р. він став творцем УПА на Станіславщині, створивши цілу підпільну армію, яка намагалася захистити інтереси місцевого населення в боротьбі з набагато більш потужними ворогами — Німеччиною і СРСР. Ім’я командира загонів УПА в «Чорному лісі» В. Андрусяка було добре відомим всім місцевим мешканцям. Безсумнівно, його внесок у боротьбу був дуже значний, а тому назавжди залишиться в пам’яті українського народу.

Як видно з цієї статті, чимало періодів життя В. Андрусяка досі маловідомі і маловивчені. Сподіваємося, наступні покоління українських істориків зможуть відшукати досі не оприлюднені документи про тогочасні події і висвітлити їх належним чином.

Література про В. Андрусяка:

Андрусяк Є. Спогади. — Львів: Галпрес, 1994. — 48 с.

Бода Б. Командир Чорного лісу. — Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1998. — 80 с.

Когут М. Командир Різун. — Дрогобич: Відродження, 2001. — 38 с.

Мірчук П. Нарис історії ОУН. 1920—1939 роки. Видання третє, доповнене / Відп. ред. В. Мороз. — К.: Українська видавнича спілка, 2007. — 1006 с. (на с. 613 біографічна довідка про В. Андрусяка).

Содоль П. Українська повстанська армія. 1943—1949. Довідник 1. — Нью-Йорк: Пролог, 1995. — С. 63–64.

Інтернет про Василя Андрусяка:

Вікіпедія

На Прикарпатті вшанували пам'ять Василя Андрусяка — Грегота-Різуна

Перемога куреня «Різуна» Василя Андрусяка на г. Лопата


Дорога до безсмертя

Книга М. Когута «Командир Різун»