Статті, публікації, полеміка про сучасну Україну

Написано для сайту "Майдан"

----

Чем ближе 9 мая, тем выше поднимают головы те, кто еще недавно трусливо прятался по темным закоулкам.

Сегодня те, кто считает сталинские преступления – доблестью, а убийство украинцев – подвигом, готовятся праздновать «Победу» (и для них неважно, что этот день в большинстве стран – участниц антигитлеровской коалиции никто не отмечает). Они уже вывешивают на биллбордах портреты Сталина и собираются открывать памятник усатому палачу.

Они снова готовятся загаживать улицы наших городов грязными георгиевскими тряпками, а представители преступной Коммунистической Партии в Верховной Раде уже внесли законопроект, предполагающий празднование под красными флагами бывшего Советского Союза…

При этом, как обычно, со стороны гомосоветикусов раздается лай в отношении тех, кто боролся против советских преступлений. Нынешняя оккупационная власть всячески поддерживает антиукраинский шабаш, а ее представители на каждом углу «метят территорию» - то скандальным решением донецкого «суда» по поводу Героя Украины Степана Бандеры, то грязными фальсификациями депутата Колесниченко по поводу выдуманных «преступлений ОУН-УПА» (по степени наглости и цинизма данный субъект превзошел даже пропагандистов из советских спецслужб).

Грязи и желчи украинофобов тяжело что-либо противопоставить в открытую – многие масс-медиа давно принадлежат бизнесменам, лояльным к Партии Регионов, а некоторые уже давно превратились в классические «брехунци», культивирующие украинофобию и восхваляющие преступный советский режим. Недавно гауляйтеры новой власти – Арфуш с Бенкендорфом – добрались и до Первого Национального канала, завершив оккупацию украинского информпространства. Так что кампания по промывке мозгов украинцев и вкладыванию в эти мозги «общесоюзной истории» имени Табачника-Семиноженко обещает быть успешной

Что же остается нам, украинцам? Только поддерживать друг друга и рассказывать друг другу ПРАВДУ – правду, которую всеми силами пытается задушить оккупационный режим Януковича.

Когда вам предлагают праздновать «День Победы» Советского Союза –

ПОМНИТЕ:

1. «Великая Отечественная Война» - ложь, придуманная в СССР для того, чтобы не говорить о Второй Мировой. Которая началась для многих украинцев за 2 года до сорок первого…

2. Вторую Мировую Войну начали совместно Сталин и Гитлер, по предварительному сговору. Секретный протокол («пакт Молотова-Риббентропа») предполагал нападение СССР и нацистской Германии на мирные страны Европы и раздел сфер влияния. И этот план БЫЛ реализован.

3. Если бы не «золотой сентябрь» 39-го – НЕ БЫЛО БЫ 22 июня 1941! Разорвав Польшу вместе с Гитлером, Сталин сам пустил бесноватого фюрера к себе на границу.

4. Когда вам врут о «коллаборационизме» украинских националистов – ПОМНИТЕ: главным союзником Гитлера до 1941 года был Советский Союз! Нефть, зерно, марганцевая руда, хлопок и фосфаты, сотнями тысяч, а иногда и миллионами тонн СССР поставил нацистам с 1939 по 1941 год. В то же время успешно сотрудничали между собой НКВД и гестапо: http://dic.academic.ru/dic.nsf/ruwiki/684588

5. Апофеозом дружбы социалистических режимов Сталина и Гитлера стал совместный военный парад в Бресте под командованием Кривошеина и Гудериана. Вожди СССР на банкетах произносили тосты за здоровье «великого фюрера, которого любит немецкий народ». До нападения Германии СССР был ее лучшим другом и пособником нацизма в Европе.

6. Победа СССР над Германией – не просто уничтожение кровавого гитлеровского режима. Это еще и возвращение режима советского, на счету которого – также МИЛЛИОНЫ убитых, замученных, арестованных украинцев. Эта "победа" далась ужасной ценой - ни одна армия мира не несла в войнах таких потерь. Тоталитарный советский режим не берег своих солдат, бросая их в мясорубку войны без счета. Вспомните процент украинцев в Красной армии, чтобы понять, каких потерь стоила такая "победа"... Впору не праздновать, а траур объявлять.

7. СССР – это чудовищные политические репрессии, ГУЛАГ, «тройки», карательная психиатрия.

8. СССР – это страшное преступление Голодомора, уничтожившего свыше 3 миллионов украинцев.

9. СССР – это зверские репрессии против населения Западной Украины в 1939-41 годах, когда за 2 года население этих регионов уменьшилось на 10%, а огромное количество людей – украинцев, поляков, евреев и др. – лишилось всего своего имущества.

10. СССР – это подлое предательство сотен тысяч украинцев, земли которых Сталин отдал Польше, обрекая их на смерть или выселение, а также разграбление их имущества польскими колонистами. В то время как отряды УПА защищали своих земляков, Советский Союз присылал подкрепления польским оккупантам… «Операция Висла» - совместное преступление советских и польских коммунистов против украинского народа.

11. СССР – это послевоенные репрессии на Западной Украине, когда в борьбе с национально-освободительным движением уничтожались целые села, а число репрессированных достигло полумиллиона!
12. СССР – это вселенское зло, осужденное мировым сообществом. Парламентская Ассамблея ОБСЕ осудила преступления нацизма и сталинизма.

Украинцы, друзья! Не забывайте об этом.

Не празднуйте праздники оккупантов. Пусть этот день будет днем уважения к выжившим и памяти павших. Пусть в этот день будет проявлена забота о стариках-ветеранах… Но нельзя допускать помпезных парадов и победных речей под запятнанными грязью и кровью знаменами кровавого тирана Сталина – брата-близнеца Гитлера.

Помните о войне. И не дайте себя обмануть тем, кто хочет, чтобы эта война никогда не закончилась…

Був приємно здивований, побачивши свою статтю перекладеною українською - на сайті "Бандерівець":

http://banderivets.org.ua/?page=pages/zmistd0/201004/article03

НАПЕРЕДОДНІ „ДНЯ ПАБЕДИ”

Чим ближче 9 травня, тим вище піднімають голови ті, хто ще недавно боязко ховався по темних закутках.

Сьогодні ті, хто вважає сталінські злочини — доблестю, а вбивство українців — подвигом, готуються святкувати „Перемогу” (і для них неважливо, що цей день в більшості країн — учасниць антигітлерівської коаліції ніхто не відзначає). Вони вже вивішують на білбордах портрети Сталіна і збираються відкривати пам'ятник вусатому кату.

Вони знову готуються загиджувати вулиці наших міст брудними георгіївськими ганчірками, а представники злочинної Комуністичної Партії у Верховній Раді вже внесли законопроект, що припускає святкування під червоними прапорами колишнього Радянського Союзу.

При цьому, як завжди, з боку гомосоветікусов лунає гавкіт відносно тих, хто боровся проти радянських злочинів. Нинішня окупаційна влада всіляко підтримує антиукраїнський шабаш, а її представники на кожному розі „мітять територію” — то скандальним рішенням донецького „суду” з приводу Героя України Степана Бандери, то брудними фальсифікаціями депутата Колесніченка з приводу вигаданих „злочинів ОУН-УПА” (за ступенем нахабства і цинізму даний суб'єкт перевершив навіть пропагандистів з радянських спецслужб).

Бруду і жовчі українофобов важко що-небудь протиставити відкрито — багато мас-медіа давно належать бізнесменам, лояльним до Партії Регіонів, а деякі вже давно перетворилися на класичні „брехунці”, культивуючі українофобію і вихваляючи злочинний радянський режим. Нещодавно гауляйтери нової влади — Арфуш з Бенкендорфом — добралися і до Першого Національного каналу, завершивши окупацію українського інформпростору. Отже кампанія по промивці мізків українців і вкладанню в ці мізки „загальносоюзної історії” імені Табачника-семиноженка обіцяє бути успішною.

Що ж залишається нам, українцям? Тільки підтримувати один одного і розповідати один одному ПРАВДУ — правду, яку всіма силами намагається задушити окупаційний режим Януковича.

Коли вам пропонують святкувати „День Перемоги” Радянського Союзу -

ПАМ'ЯТАЙТЕ:

1. „Велика Вітчизняна Війна” — брехня, придумана в СССР для того, щоб не говорити про Другу Світову. Яка почалася для багатьох українців за 2 роки до сорок першого.

2. Другу Світову Війну почали спільно Сталін і Гітлер, за попередньою змовою. Секретний протокол („пакт Молотова-Рібентропа”) припускав напад СССР і нацистської Німеччини на мирні країни Європи і розподіл сфер впливу. І цей план БУВ реалізований.

3. Коли б не „золотий вересень” 39-го — НЕ БУЛО Б 22 червня 1941! Розірвавши Польщу разом з Гітлером, Сталін сам пустив біснуватого фюрера до себе на кордон.

4. Коли вам брешуть про „колабораціонізм” українських націоналістів — ПАМ'ЯТАЙТЕ: головним союзником Гітлера до 1941 року був Радянський Союз! Нафта, зерно, марганцева руда, бавовна і фосфати, сотнями тисяч, а іноді й мільйонами тонн СССР поставив нацистам з 1939 по 1941 рік. В той же час успішно співробітничали між собою НКВД і гестапо.

5. Апофеозом дружби соціалістичних режимів Сталіна і Гітлера став спільний військовий парад в Бресті під командуванням Кривошєїна і Гудеріана. Вожді СССР на банкетах вимовляли тости за здоров'я „великого фюрера, якого любить німецький народ”. До нападу Німеччини СССР був її кращим другом і посібником нацизму в Європі.

6. Перемога СССР над Німеччиною — не просто знищення кривавого гітлерівського режиму. Це ще й повернення режиму радянського, на рахунку якого — також МІЛЬЙОНИ вбитих, замучених,за арештованих українців. Ця „перемога” далася жахливою ціною — жодна армія світу не зазнавала у війнах таких втрат. Тоталітарний радянський режим не беріг своїх солдатів, кидаючи їх у м'ясорубку війни без ліку. Пригадайте відсоток українців в Червоній армії, щоб зрозуміти, яких втрат коштувала така „перемога”… Якраз не святкувати, а траур оголошувати.

7. СССР — це жахливі політичні репресії, ГУЛАГ, „трійки”, каральна психіатрія.

8. СССР — це страшний злочин Голодомору, що знищив понад 10 мільйонів українців.

9. СССР — це звірячі репресії проти населення Західної України у 1939–41 роках, коли за 2 роки населення цих регіонів зменшилося на 10%, а величезна кількість людей — українців, поляків, євреїв та ін. — позбулися усього свого майна.

10. СССР — це підла зрада сотень тисяч українців, землі яких Сталін віддав Польщі, прирікаючи їх на смерть або виселення, а також розграбування їхнього майна польськими колоністами. Тоді як загони УПА захищали своїх земляків, Радянський Союз присилав підкріплення польським окупантам. „Операція Вісла” — спільний злочин радянських і польських комуністів проти українського народу.

11. СССР — це післявоєнні репресії на Західній Україні, коли в боротьбі з національно-визвольним рухом знищувалися цілі села, а кількість репресованих сягнула півмільйону!

12. СССР — це вселенське зло, засуджене світовою спільнотою. Парламентська Асамблея ОБСЄ засудила злочини нацизму і сталінізму.

Українці, друзі! Не забувайте про це.

Не святкуйте свята окупантів. Хай цей день буде днем пошани до тих, що вижили, і пам'яті полеглих. Хай цього дня буде проявлена турбота про людей-ветеранів похилого віку. Але не можна допускати помпезних парадів і переможних промов під заплямованими брудом і кров'ю прапорами кривавого тирана Сталіна — брата-близнюка Гітлера.

Пам'ятайте про війну. І не дайте себе обдурити тим, хто хоче, щоб ця війна ніколи не закінчилася.

Місія ОУН у концептах Василя Іванишина
Політична катастрофа, що її зазнали проукраїнські сили під час останніх президентських виборів спонукає до глибшого аналізу суспільно-політичної ситуації та вироблення ефективної моделі поведінки на найближчу перспективу.

Закономірно, що цю проблему передусім намагається розв’язати вітчизняний політикум, зокрема та її складова, яку усунули від влади. Час збігає, а дискусія на тему «хто винен» та «що робити» так і не завершилася позитивним результатом.

Спробуємо глянути на дану проблему під дещо іншим ракурсом, зокрема вийти за межі усталеної парадигми, коли ситуація моделюється виключно під кутом зору інтересів партій. Натомість важливіше і цікавіше проаналізувати нашу дійсність у площині інтересів нації і держави.

З-поміж різних політичних проектів, в основі яких лежала українська національна ідея, відносно успішним можна вважати лише один, – створення та діяльність у минулому сторіччі Організації Українських Націоналістів. По-перше, цей проект проіснував більше ніж вісімдесят років; по-друге, він був і залишається суто ідеологічним проектом; по-третє, він не втратив своєї актуальності, що засвідчує значна увага до нього з боку різних політичних сил, громадських і державних інститутів, і навіть зарубіжних країн.

Загалом у суспільстві сформовано декілька дуже живучих уявлень про ОУН, її місце і роль в історії.

Найживучіший стереотип. Він був придуманий в ідеологічних кабінетах КПРС з метою дискредитації національно-визвольного руху у ХХ сторіччі. Для багатьох людей ОУН, це, як правило, колабораціоністська організація, яка у роки Другої світової війни виступала на боці нацистської Німеччини, а її члени боролися із зброєю в руках за так звану «самостійну Україну», планували встановити у ній диктаторський політичний режим, який надав би перевагу етнічним українцям та всіляко дискримінував національні меншини, зокрема росіян.

Націонал-демократичний стереотип. Сформувався на зорі новітньої державності як своєрідна відповідь радянським ідеологам. Його творці із середовища націонал-демократів вважають, що ОУН – це яскравий етап боротьби за незалежність України, «світла» сторінка у нашій історії, але не більше.

Врешті, націонал-патріотичний стереотип. Він активно культивується у патріотичному середовищі, яке вважає, що ОУН є «панацеєю» від усіх сучасних політичних недуг, варто лише «оформити» її як партію і вона неодмінно приведе українських патріотів до влади.

Переконаний, усі три стереотипи не віддзеркалюють суті реальної проблеми, є поверховим осмисленням минулого та неадекватного сприйняття дійсності.

Парадокс полягає у тому, що на тлі значного масиву літератури, документів і свідчень про ОУН, так і не вдалося сформувати реальний образ цієї організації, визначити її справжню роль і місце в історії, а головне у сьогоденні.

Навіть побіжний аналіз публікацій на цю тему вказує, що їх автори, не залежно від свої ідеологічних переконань і політичних поглядів, сконцентровані виключно на переказуваннях та інтерпретаціях історичних фактів на які так багата історія ОУН.

Винятком може слугувати наукова і публіцистична діяльність Василя Іванишина, який для власного аналізу застосовував принципи національно-екзистенціальної методології, коли підставою для рефлексій над минулим і осмисленням сучасності виступає християнський максималізм і національні ідея, які зобов’язують сприймати дійсність передусім у категоріях захисту, відтворення і розвитку нації.

Квінтесенція його роздумів на дану тему сконцентрована у пацях: «Нація. Державність. Націоналізм», ВФ «Відродження», Дрогобич, 1992р.; «Українська ідея і перспективи націоналістичного руху», 2000 р; «На розпутті велелюднім» (Вбори-2004: кого, що і для чого вибираємо?), Дрогобич, ВФ «Відродження», 2003 р.; «Орден української надії. До 75-ї річниці Організації Українських Націоналістів».

Спробую виступити лише ретранслятором деяких його концептів.

Ключ до розуміння сутності ОУН лежить у її генезисі. Сама ідея ОУН визріла із розуміння необхідності розв’язати ключове питання для нації: виконання нею історичної місії - здобуття Української Самостійної Соборної Держави.

А тому:

ОУН згуртувала різні націоналістичні об'єднання, але не на партійній основі, не в партію, а в Організацію, яка не була і не збиралася ставати партією, оскільки ті не витворюють ідеї, ідеології, вчення. Вони приймають їх готовими і творяться саме для їхньої реалізації. Це зробило ОУН, безкон’юнктурною, всепроникною і невловимою.

ОУН – не принагідний чи штучний витвір жменьки фанатиків-націоналістів. Вона виникла з усвідомленої історичної необхідності, що сама партійно-парламентська діяльність – навіть дуже патріотичних об’єднань! – не спроможна суттєво вплинути на становище українського народу, докорінно, якісно, революційно змінити його.

ОУН задумувалася не як партія, а як національний орден, покликаний компенсувати структурну неповноту українського суспільства. У нас не було ні своєї аристократії, шляхти, ні класу промисловців, фінансистів, бізнесменів, ні масової національної інтелігенції – народ «попув і хлопув», як собі кпили з українців поляки. Тобто, не було в Україні жодної соціальної групи, головною функцією, справою життя якої було б плекання української національної ідеї.

ОУН повинна була стати і стала своєрідним орденом – становим хребтом нації, у який приводить і об'єднує людей сама ідея, готовність присвятити своє життя справі її культивування, поширення та реалізації.

В ОУН плекають ідею постійно, завжди, за будь-яких обставин, а не пристосовують до обставин, умов, можливостей. Тут бережуть її цілісність і повноту, тут людина служить ідеї, а не ідея людині.

Саме тому, що ОУН була задумана, збудована і діяла у відповідності із такими принципами, вона успішно пройшла крізь горнила різних епох та спричинилася до якісних зміни у політикумі.

Насамперед, ОУН піднесла національну і політичну свідомість мас до такого рівня, що сьогодні чимало українських партій змушені декларувати як свою мету реалізацію української національної ідеї – створення української національної держави.

ОУН розмежувала поняття «опозиція» і «вороги». До окупантів та їхніх холуїв була не в опозиції, як усі легальні партії, а в стані постійної війни.

ОУН власним прикладом демонструвала ефективність і корисність для народу тільки високоідейної політики.

ОУН вдалося зорієнтувати своє членство тільки на таку організацію масового руху, коли боротьба за частковості і владу стає елементом боротьби за державність нації.

Боротьба за незалежність і державність – визначалася не як кінцева мета, а необхідний етап на шляху боротьби за власну національну державу.

І найголовніше, залишаючись становим хребтом і провідною силою національно-визвольного руху ОУН довела, що виборює не владу для себе і своїх лідерів, а свободу і державність для цілої нації.

Чи варто, після цього сумніватися у необхідності відродження у ХХІ сторіччі ОУН як провідника української нації на шляху утвердження та розквіту державності? Без зайвого пафосу зазначу: це - історична необхідність і неминучість!

Ця проблема також хвилювала Василя Іванишина. Більше того, він вважав, і переконував у цьому політиків і громадянство, що єдиний реальний державотворчий чинник, який є в розпорядженні українців, – це не партії, не окремі безідейні особи з командою патріотів-іскаріотів, а тільки національний політичний орден: Організація Українських Націоналістів.

Тільки ОУН – цей випробуваний Орден Української Надії – може консолідувати наш пошматований і дезорієнтований політикум, згуртувати народ під прапором української національної ідеї і вивести українців на твердий шлях національної державності, національного відродження і процвітання. І ніякого замінника ОУН ніхто і ніколи не витворить: ОУН єдина і неповторна.

Його кількарічної давності оцінки стану суспільства кореспондуються із нинішньою суспільно-політичною ситуацією.

Ось перед якими загрозами, на його думку, опинилася нація і держава: З одного боку - безправ’я, зневіра, злидні, денаціоналізація, деморалізація, обездуховлення народу, з другого – чужорідна й антиукраїнська влада, корупція, отаманщина, патологічна багатопартійність, політичне шахрайство, виборювання влади різними групами пройдисвітів і злодіїв, загроза неоколоніалізму і глобалізації, небезпека втрати незалежності і державності України.

Висновок напрошується один: ОУН знову стає політичною необхідністю. І чим скоріше це усвідомлять націоналісти і ненаціоналісти, політики і громада, тим швидше ОУН стане визначальним фактором національного державотворення, а український народ – господарем своєї долі на своїй землі.

Василь Іванишин доклав чимало організаційних та інтелектуальних зусиль для осучаснення теорії і практики українського націоналізму, що його репрезентує ОУН. У сконцентрованій формі його міркування викладені в «Програмі реалізації української національної ідеї у процесі державотворення» (2005р). Зокрема опрацьовано засади ідеології і програми національного державотворення; концепцію діяльності політичного ордену нації в умовах незалежності; концепцію участі націоналістів у владі; концепцію діяльності легальних націоналістичних об’єднань, форми і методи боротьби нації в нинішніх умовах.

Очевидно, що згадана праця заслуговує на окреме дослідження і аналіз. Однак вже зараз можна зробити кілька висновків.

У політичній конструкції незалежної Української держави, як ніколи бракує надійного світоглядного каркасу. Жодна з існуючих партій, політичних груп, інших суспільних інститутів не може ним стати, оскільки не культивує націоналізму як ідеології побудованої на приматі національної ідеї у всіх сферах життя народу. Це аж ніяк не применшує значення зокрема партій. Україні вкрай необхідна одна сильна і впливова націоналістична партія як чинник політичної боротьби за владу.

Але Україні ще більше потрібен «каркас» для всього національного організму, бо тільки так він зможе чинити реальний опір окупантові, виступати ефективним чинником національного державотворення, бути суб’єктом міжнародної геополітики.

У минуло таку місію виконувала ОУН. Ця місія чекає на ОУН сьогодні.

Завершу престрогою Василя Іванишина: «І жорстко помиляються ті, хто мислить кращу долю України без ОУН. Це ілюзія, за яку українці вже заплатили десятиріччям втрачених можливостей. Може, годі?».

Богдан ЧЕРВАК,
перший заступник Голови ОУН

Віталій Романченко: Геноцид українців — найбільший злочин фашистської Росії

Голодомор 1932-1933 рр.22 листопада 2010 Поділитись"Чому, кричачи на кожному кроці про Голокост,
ви мовчите про Голодомор, геноцид українців?"

Мел Гібсон, кіноактор, звертаючись
до Північноамериканських євреїв



"…существование Украины серьезно подрывает
имперскую идентичность России, наносит ей
смертельный удар. Если Киев и почти все
самые большие города Киевской Руси –
исконно украинские, то что такое Россия?"

О. Палій
Голодомор 1932 – 1933 рр., без перебільшень, є найбільшим злочином в історії людства. Наприклад: Голокост під час Другої світової війни забрав життя до 6 млн. євреїв, коли ж, за даними СБУ, від Голодомору загинуло близько 10 млн. українців. Однак, якщо євреї не соромляться піднімати й досліджувати своє минуле, карати осіб, що намагаються применшити, або заперечити злочин Голокосту, - Українська держава протиприродно намагається не піднімати проблему масового знищення українців…. Парадокс? Чи просто плазування перед Москвою?


Причини Голодомору можна поділити на три складові:

1.) Боротьба з селянськими повстаннями, спричиненими спротивом колективізації;

2.) Знищення небезпечної для монолітності імперії української нації та колонізація України росіянами, які являли собою свого роду "цемент" червоної імперії;

3.) максимальне викачування продовольчих ресурсів України з метою отримання фінансів, передбачених на індустріалізацію (фактично – розбудову військово – промислового комплексу).


Найбільш важливі саме перші дві причини, оскільки саме вони характеризують Голодомор як геноцид. Отже, однією з основних причин Геноциду українців стали масові повстання, що охопили Україну після початку колективізації у 1929 р. Наведу лише один документ, що дає уявлення про стан в Україні у 1929-1933 роках:

ІЗ СПЕЦІАЛЬНОГО ЗВЕДЕННЯ ДПУ УКРАЇНИ В ЦК КП(б)У ПРО АКТИВНІ АНТИРАДЯНСЬКІ ПРОЯВИ В УКРАЇНІ

9 березня 1930р.

Шепетовский округ.

В г. Лабунь, Полонского району (Хмельниччина – Р.В.), антисоветский уголовный элемент организовал группу в 40 чел., вооруженную обрезами, охотничьими ружьями и топорами. Эта группа утром 8-го марта двинулась на районный центр Грицев одновременно толпа в 400 чел. направилась к Грицевскому Райисполкому причем со стороны выступавших производились выстрелы из обрезов и охотничьих ружей. Вооруженной группой убит один комсомолец, часть актива взята в качестве заложников.

Находящийся в это время в районе Грицевского Райисполкома кавалерийский отряд толпу рассеял, не применяя оружия. Устанавливается связь вооруженных групп этого района с Бердичевским округом. В с. Котеленка толпа избила 8 активистов, тяжело ранила уполномоченного РИКа, один комсомолец упорным преследованием толпы был загнан в реку, где утонул.

В с. Гитково оставшаяся часть актива толпой арестована в качестве заложников. От села посланы делегаты в районный центр с требованием освобождения арестованных.

В с. Малые-Мациевицы местные кулаки, при участии вооруженной группы из Полонского района, — повесили активиста.

В колонии Дерманка и селах Рьшовка, Хроли, Судемон, Конотоп, Цмовка и Рисовка — Судильковского района толпами, преимущественно женщин, избиваются активисты, сельсоветы бездействуют.

В ряде сел Аннопольского района выступающими женщинами выбрасываются лозунги против колхозов, за перевыборы сельских советов; в с. Нараевке толпа женщин намеревалась 8-го марта выступить с демонстрацией под черным флагом.

В с. Иришки, Старо-Константиновского района, толпа обратила в бегство местный актив, один убит. Выступление здесь проходило под таким лозунгом:

"Нам такой советской власти не нужно. Это не власть, а бандиты. Она нас ограбила и забрала все". Принимаются решительные мери к ликвидации выступления. На место мною выслан член Коллегии ГПУ УССР тов. Быстрых. Арестовано по округу за сутки 97 человек.

Председатель Госполитуправления УССР В. Балицкий

(подпись)

ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 3195, арк. 2—3, 7.

Однак, це лише дані за одним районом! За даними історика О.Д. Бойка селянство масово встало на шлях боротьби: лише за пів року (січень – червень 1930 р.) офіційно зареєстровано 1500 терористичних актів проти представників "робітничо – селянської" влади, на Херсонщині, Вінничині, Дніпропетроівщині, Чернігівщині, Одещині ті ін. регіонах розпочались збройні повстання селян (загальна чисельність повстанців перевищила 40 тис. осіб). ГПУ (майбутнє НКВС) лише за період від 20 лютого по 2 квітня 1930 року офіційно зафіксувало в Україні 1716 масових виступів селян, класифікуючи частину з них як "широкі збройні повстання проти радянської влади". Примітні і гасла посталих українців, як наприклад "Геть СРСР", "Хай живе Самостійна Україна!". На протязі 1931-1932 рр., за деякими даними, продовжувалось створення партизанських загонів, й навіть кавалерійських частин повстанців. Дані обставини надто нагадували розгортання нової Громадянської війни, тим паче, що повстань на етнічній території росіян практично не було. Збройний вибух охопив Україну та Кубань (теж українську), хіба що визвольний рух народів Середньої Азії доповнює картину, однак він не припинявся з початку 20 – их рр. і до кінця 1930 – их рр. Відзначимо, значна частина епізодів повстань українських селян просто не фіксувалась, або ж архівні документи знищувались, оскільки тема Голодомору за радянських часів була табу, тим паче закритою була тема повстань селян проти нібито "робітничо – селянської" влади.

З вищенаведеного випливає і наступна причина геноциду – "українська проблема". Проблема колективізації, повстання селян, національне піднесення завдяки політиці "українізації" явно привели Москву до висновку: Україна стає найбільш небезпечною частиною червоної Російської імперії з точки зору її утримання у складі СРСР. Не дарма В. Молотов проговорився в інтерв'ю американському виданню "The Economist" (за листопад 1935 р.): на питання кореспондента відносно промислової диспропорції: чому деякі заводи, що потребують української сировини будуються не в Україні, де сировина є поряд, а будуються у Росії, до якої сировину треба везти з України – Молотов відповів "Так! Це економічний абсурд, але не політичний абсурд, бо ми ще не знаємо, ЧИ ВДЕРЖИМО УКРАЇНУ У СВОЇХ РУКАХ". Таким чином, проблема непокірної української нації залишалась для Кремля не вирішеною остаточно (!), навіть після Геноциду… Як зазначає вчений Р. Лемкін (автор терміну "геноцид") у статті "Радянський геноцид в Україні", знищення української нації проходило у декілька етапів: 1) знищення національної еліти України (діячі культури), 2) знищення національної церкви, 3) винищення значної частини українських селян, як представників національного духу, народної еліти нації, 4) змішування українців з іншими національностями шляхом переселень. Лемкін констатує, що Голодомор був "не лише масовим вбивством. Це справа геноциду, винищення не лише індивідів, але й культури і нації".

Відповідь фальсифікаторам. Окремі історики і псевдо історики полюбляють говорити про Голодомор як виключно боротьбу сталінського керівництва (офіційної Москви) з селянством без жодного значення національності селян, однак відомим є факт: за переписом 1926 року лише 10,4 % українців проживали у містах, всі останні – жили у селах. Тут відобразилась багатовікова політика Росії у відношенні до України: міста переважно заселені росіянами та євреями, село ж , відірване від здобутків цивілізації, українцями. Дійсно, на початку XX ст. навіть Київ було важко назвати українським містом.

Наступна теза антиукраїнських фальсифікаторів історії звучить приблизно так: "Голод існував і поза межами України…." і т.п. Дійсно, Голодомор охопив і Північний Кавказ, на території якого мешкало більше 3 млн. українців (третина з них на Кубані – 900 тис. чол., або 62 % населення – переважно сільського, оскільки росіяни та ін. етноси як і в Україні мешкали у містах). Однак, саме на Кубані використовувались ті ж методи геноциду під виглядом хлібозаготівель, що і в Україні, під керівництвом того ж самого ката Кагановича. Загалом, на Кавказі українців загинуло більше третини (!). Під час Голодомору, постановою Раднаркому (уряду) СРСР від 14 грудня 1932 р., прийнято ряд важливих для українців Кавказу рішень: засуджено українізацію Кубані та ін. районів Кавказу, вирішено закрити українські школи, перевести діловодство на російську мову. Дана політика доповнила Голодомор: якщо не знищити всіх Геноцидом, то асимілювати русифікацією. У цьому ж документі рішуче засуджено українізацію і в самій Україні як таку, що призвела до піднесення впливу націоналістів й "петлюрівців".

З Кубані депортували у Сибір цілі станиці (наприклад, станиця Полтавська), з областей Заходу України депортували цілі села у 1939-1941 рр. (500 тис. чол., або 10% населення). Українців врятувала лише велика чисельність, як власне і в 1944 р. Кремль відмовився від ідеї депортації всіх українців лише через дану обставину. Дослідниця Д. Голдбер констатує: "під час Голодомору українська культура систематично знищувалась російськими совєтами, які розглядали її як меншовартісну чи залишкову".

Порівнювати голод у Поволжі (коронний прийом московської історичної пропаганди) з Геноцидом українців просто не можливо, оскільки продзагони збирали у мешканців виключно зерно, коли українців позбавляли всіх продуктів, система "натуральних штрафів" - новація Кремля виключно для України. Селяни сучасних Волгоградської, Оренбурзької, Пензенської, Самарської та Саратовської областей залишали при собі худобу и птицю, картоплю і інші овочі, чого позбавлялись українці. Конфіскації не зернового продовольства спостерігались лише в Україні та на Кубані. Загалом, якщо українці понесли втрати у 10 млн., то жителі Поволжя, за даними російського історика В. Кондрашина, 366 тис. осіб. Тобто, на Поволжі голод був, але жертви не вимірювались мільйонами, співпадаючи з втратами України у 1931 р., коли власне Голодомору ще не було. Більш того, осінню 1932 р. на Поволжі діяла комісія під керівництвом П. Постишева – і результати діяльності Постишева в Україні та на Поволжі різняться суттєво – на 9,5 мільйонів жертв.

Саме українські селяни, зі своїм ментальним способом приватновласницького господарювання створювали небезпеку для радянської влади: комуністичні догми не спрацьовували в Україні – марксівський соціалізм був органічно не придатним в українських умовах. До того ж, селяни – приватно власники були абсолютно незалежними від влади, що унеможливлювало будівництво тоталітарної Російської імперії під назвою СРСР. Враховуючи факт селянських повстань проти колективізації, Кремль вирішив "зламати хребет" волелюбній українській нації… Нищення українців було направлено Москвою не тільки у бік села, але й у бік інтелігенції: з приблизно 300 письменників-українців живими лишились 36, саме під час Голодомору українізація змінена на русифікацію, а українці Північного Кавказу нині абсолютно асимільовані.

Надзвичайно важливим документом для розуміння суті Голодомору є доповідь консула Італії Серджіо Граденіго італійському урядові під назвою "Голод і українське питання" від 25 травня 1933 року. У доповіді, складеної після спілкувань Граденіго з радянськими високо посадовцями, зазначається: "Нині можна передбачити остаточну долю цього "етнічного матеріалу" (українців – Р.В.), який хочуть змінити... З цього я роблю висновок: теперішня катастрофа спричинить колонізацію України переважно російським населенням. Це змінить її етнографічну природу. Можливо, в дуже близькому майбутньому не доведеться більше говорити ні про Україну, ні про український народ, а отже не буде й української проблеми, оскільки Україна фактично стане російським регіоном". На думку консула, комуністична влада Кремля хотіла "ліквідувати українську проблему за кілька місяців, принісши в жертву І0-І5 мільйонів душ". Один з його співрозмовників, високо посадовець ДПУ (ім'я якого не зазначається), прямо заявив консулові, що остаточна мета даної політики СРСР – реалізувати модифікацію "етнічного матеріалу". Граденіго вважав, що існували три причини політики геноциду: а.) опір селян колективізації; б.) позиція комуністичного керівництво, що український "етнічний матеріал не годиться для створення хороших комуністів"; в.) думка про те, що українські регіони варто денаціоналізувати, оскільки вони можуть створити "у майбутньому політичні труднощі", тобто для більшої монолітності імперії Україну варто заселити росіянами. Свої доповіді про Голодомор складали й інші іноземні представництва в СРСР: Британське посольство (доповідь від 5 березня 1933 р.), німецькі консули у Харкові, Одесі й Києві (А. Хенке, Ф. Ротч, К. Вальтер).

За нещодавно відкритими даними, до України одразу після Голодомору переселено 22 тисячі родин с Росії, однак колонізація України продовжувалась у різних формах до 1991 року. Я вважає дослідниця даної проблеми Олена Княжицька "…велике переселення росіян виявилося бомбою уповільненої дії, і час цієї дії настав сьогодні. Ми маємо здебільшого непатріотичний, неукраїнський південь, який тяжіє до Росії так, що аж готовий злитися з нею. Частина громадян нашої держави не зацікавлена в її територіальній цілості та в її існуванні взагалі". Академік НАН України І. Юхновський так відноситься до наслідків колонізації: "Справді, те, що ці люди були переселені, впливає на їхнє ставлення до України як до держави. Люди по-різному поводяться на чужій землі. Але вони приїхали на чужу землю від імені держави, яка їх послала, і вони підтримуватимуть ту державу, яка їх послала. Вони самі цього можуть і не усвідомлювати…". Однак, для асиміляції росіян в Україні (перетворення їх в українців) має проводитись жорстка національна політика, яка має тривати як мінімум на протязі життя одного покоління людей. Однак дана політика ніколи не проводилась і не проводитиметься у найближчі роки.

Масове знищення українців як факт Геноциду не є виключно українською точкою зору та позицією Граденіго. Наприклад італійський професор Андреа Граціозі констатує: "якщо врахуємо те, що внаслідок голодомору українське етнічне населення втратило 20-25%; якщо згадаємо, що ця втрата була зумовлена рішенням – яке, безсумнівно, було актом суб´єктивної волі – використати голод з антиукраїнською метою на основі "національної інтерпретації", обміркованої Сталіним в другій половині 1932 року; якщо не забуватимемо, що якби не це рішення, жертв було б щонайбільше порядку сотень тисяч, тобто менше, ніж під час голоду 1921- 1922 років; і якщо врешті візьмемо до уваги знищення великої частини політичної та інтелектуальної еліти республіки від сільських вчителів до національних лідерів, тоді відповідь на запитання про український геноцид не може не бути ствердною".

Відношення самого радянського керівництва до Голодомору сформулював секретар ЦК Компартії України П.П. Постишев: "Рік 1933 був роком розгрому націоналістичних і петлюрівських та інших ворожих елементів, які були закоренилися в різних секторах соціалістичного будівництва". Отже, не селянство як клас, а саме націоналістичні елементи, тобто прості українці, були об'єктом розправи. До речі, сам Постишев, а також деякі інші виконавці сталінської політики Геноциду (Якір, Косіор) самі ж і потраплять під знищення – жоден з них не доживе до кінця десятиліття. Вони самі з часом стали "ворожими елементами", яких вони так самовіддано знищували у 1929-1933 рр.

Радянська преса початку 30 – их рр. частково висвітлила мету колективізації та майбутнього Голодомору, наприклад у газеті "Пролетарська Правда" за 22 січня 1930 р. відзначено: "знищення соціальної бази українського націоналізму — індивідуальних селянських господарств — є одним із основних завдань колективізації на Україні". Диктатор України (і маріонетка Кремля) Косіор на партійних зборах влітку 1930 р. офіційно зазначав: "…ворог прорахувався. Ми покажемо йому, що таке голод. Ваше завдання покінчити з куркульським саботажем урожаю. Ви мусите зібрати його до останньої зернини і відразу відправити на заготівельний пункт. Селяни не працюють. Вони розраховують на попередньо зібране зерно, яке вони заховали в ямах. Ми повинні примусити їх відкрити свої ями!". У доповідній записці, адресованій ЦК ВКП (б) від 15 березня 1933 р. "державний діяч" Украни Косіор скаржиться: "Те, що голодування не навчило ще дуже багатьох колгоспників уму – розуму…", маючи на увазі не бажання селян працювати на державу у колгоспах. Тезу стосовно боротьби з націоналізмом вважав головною і голова ОДПУ України В. Балицький: "У 1933 році кулак ОДПУ вдарив у двох напрямах. Спочатку його удар відчули на собі куркульські петлюрівські елементи на селі, а по-друге, головні осередки націоналізму…". Дивно, прийнято вважати осередком націоналізму саме Захід України, однак до 1933 р. саме Наддніпрянщина була центром націоналізму для Москви.

Механізм геноциду від слідкувати не надто складно: у рік слабкого врожаю владою підвищується план хлібозаготівлі до неможливості його виконання. У якості штрафу за зрив хлібозаготівель (які неможливо було виконати) вводяться натуральні штрафи – повне відібрання продуктів харчування. Керівники УСРР Косіор та Чубар отримали право призупинити постачання товарів до українських сіл аж до закінчення нереально високого хлібозаготівельного плану (подібні повноваження діяли лише на українських землях). Згідно із Законом що отримав у народі назву "Про п'ять колосків" навіть за крадіжку з поля якоїсь дрібниці (зерняток щоб хоч трохи нагодувати малу дитину, наприклад) винні, у т. ч. і діти, засуджувались на тривалі терміни ув'язнення. Вводилась система т. зв. "Чорних дощок" (постанова ЦК КП(Б)У від 18 листопада 1932 р.), за якою закривались для поставок продовольства райони, вражені Голодом, голодуючі не могли виїхати в інші регіони. Однак, дана система діяла виключно в Україні та Кубані! Чомусь, промосковські історики не люблять згадувати дану тему, оскільки вже надто явно проявляється факт Геноциду саме і виключно проти українців. Більше того, лише в Україні та Кубані проводились військові операції з оточення територій містечок і сіл, аби не дати врятуватись помираючим українцям. Сам кордон УСРР було перекрито військовими частинами. Дослідник Девід Шефер підтверджує: "У відповідь на сильний опір українських селян колективізації в сільському господарстві, радянські органи влади закрили український кордон і перешкодили українцям залишити охоплені голодом регіони. Від 4.8 до 10 мільйонів людей були заморені голодом". Таким чином, склалась яскрава ситуація: поки українці гинули цілими селями, за військовим кордоном білоруси і росіяни (за винятком Поволжя) жили без погіршення життя. 22 січня 1933 р. Сталін і Молотов направили партійним і каральним органам директиву, в якій спеціально відмічали про недопущення виїзду українців УСРР і Кубані у райони Росії та Білорусі, а "тех, кто пробрался на север…" мали заарештовувати. За даними ДПУ, на початок 1933 р. затримано більше 219 тис. чол., що рятувались від голоду у Росії, яка нібито, якщо вірити промосковським пропагандистам від історії, теж голодувала…

За період 1931-1932 рр. змінено 80 % секретарів райкомів партії, на зміну яким прибували чиновники – росіяни. У листопаді 1932 р. створено спеціальні бригади (20 тис. осіб керівного складу прибуло з Росії), до компетенції яких входило проведення обшуків селянських господарств з метою конфіскації не лише зернових запасів, але й інших їстівних. Навіть російські історики (А.Г. Харьков, П.Г. Дейниченко) визнають дані дії продзагонів як каральні експедиції. Дані дії є прямим свідченням геноциду: забирали абсолютно всі харчі, які, за свідченням сотень очевидців не вживались і не відправлялися на експорт – просто згниваючи на охоронюваних чекістами складах. Слово очевидцеві – Гаррі Лангу, журналістові Нью – Йоркської газети "Форвард",: "Переїжджаючи широкими полями України... ми бачили великі дуже високі піраміди збіжжя, з яких йшов дим, бо воно гнило".

У той час, як українці гинули мільйонами (осінню 1933 р. до шкіл вже не прийшло від 50 до 70 % сільських школярів) – українське зерно йшло до "братньої" нацистської Німеччини… За радянсько – німецьким договором 1931 року СРСР постачав до Німеччини зерно і золото у обмін на техніку. Дійсно, якби не СРСР, молодий Третій Рейх Адольфа Гітлера відчував би маленьку нестачу хліба, але ж допомога коричневим соціалістам свята справа для соціалістів червоних…

Колонізація України росіянами стала грандіозним планом політичного "закріпачення" України: в Україні народились нові покоління росіян, які вважають Україну своєю землею, але не бажаючи при цьому бачити Україну українською. Саме ці нащадки колонізаторів голосують за антиукраїнські сили, саме вони розколюють Україну за мовними, історичними, церковними, зовнішньополітичними питаннями… Розрахунок Сталіна та всіх його попередників і наступників (від Петра I до Леніна, від Хрущова до Горбачова) вдався на славу: переселенці продовжують тягнути Україну назад до Азії, не даючи Україні, образно кажучи, розправити крила і доєднатись до європейської сім'ї народів. Однак так буде не завжди. І як довго продовжуватиметься дана ситуація залежить від нас.

Радянська Росія – фашистська держава. Дана теза звучить дивно… На перший погляд. Термін "фашизм" сучасна наука (наприклад, Російська юридична енциклопедія) визначає так: "политическое движение и социальная практика, которые характеризуются следующими признаками и чертами: обоснование по расовому признаку превосходства и исключительности одной, провозглашаемой в силу этого господствующей нации; нетерпимость и дискриминация по отношению к других "чужеродным", "враждебным" нациям и национальным меньшинством; отрицание демократии и прав человека; насаждение режима, основанного на принципах тоталитарно-корпоративной государственности, однопартийности и вождизма; утверждение насилия и террора в целях подавления политического противника и любых форм инакомыслия; милитаризация общества, создание военизированных формирований и оправдание войны как средства решения межгосударственных проблем". Як бачимо, значна частина складових фашизму повність відноситься до СРСР: заперечення демократії та прав людини, тоталітарний режим, насилля і терор з метою ліквідації інакомислення, однопартійність і культ особи, тотальна мілітаризація суспільства (лише танків у 1941 р. СРСР мав більше, ніж всі інші країни Землі разом взяті, промисловість являла собою єдину структуру ВПК,. Окремо, з 1917 р. суспільству нав'язувалась ідея Світової революції, у результаті якої СРСР отримає владу над світом). Дані характеристики більш підходять навіть не до Італії як батьківщини фашизму, а до СРСР. Дійсно, в ідеології марксизму-ленінізму відсутня расова доктрина, але замість нижчих рас комунізм пропонував нищити нижчі класи – буржуазію (середній клас), священників, вчителів, загалом майже всіх, окрім робітників і селян (чи є великою різниця: знищувати ворожий етнос, чи ворожі класи? Однаково, все це дикунство). Однак, й тут є виняток: у 1929-1933 рр. винищувалось саме українське селянство, оскільки українці вважались ледь не поголовними націоналістами. Нищення не лише за соціальною, але і політичною ознакою основа ленінізму. Близькість комунізму і фашизму вражає: і нацизм Гітлера, і комунізм Леніна-Сталіна офіційно спирався на робітничий клас; і в СРСР, і в Німеччині будували соціалістичне майбутнє; як нацизм Німеччини, так і комунізм СРСР на словах проповідували мир, однак на ділі захоплювали чужі території (Гітлер – Європу під час війни, і Сталін під час війни, але Гітлер на декілька років, а Сталін – на декілька десятиліть і лише половину, отримавши надбання у Азії як Китай та половину Кореї). Я зазначає Віктор Суворов: "У Гитлера – гестапо. У Сталина – НКВД. У Гитлера – Освенцим, Бухенвальд, Дахау. У Сталина – ГУЛАГ. У Гитлера – Бабий Яр. У Сталина – Катынь. Гитлер истреблял людей миллионами. И Сталин миллионами". Агресивні війни й загарбання чужих територій – головний інструмент СРСР. Якщо Німеччина та Італія чесно і не приховуючи агресивних намірів окупували Албанію, Ефіопію, Данію, Югославію та ін. країни – це злочин… Але якщо СРСР нападає на Фінляндію, Польщу, окупує Афганістан, Угорщину, Чехословаччину – це "інтернаціональний" обов'язок! Фашизм, на відміну від комунізму, більш чесний, він не має брехливої марксівської фразеології. Однак, не забуваймо найважливіший аспект: де-факто пануючою ідеологією в СРСР був російський фашизм. Він проявлявся у:

1.) русифікації – політики асиміляції народів з метою утворити єдиний народ (до речі, нацисти протягом Другої світової війни відбирали у польських сімей дітей, що відповідали расовим критеріям та передавали їх на виховання у німецькі сім'ї – тисячі поляків виросли у Німеччині, не знаючи про своє походження);

2.) депортації народів, як репресії за національною ознакою: у 1944 році депортовано кримських татар, чеченців, калмиків, інгушів, карачаївців, балкарців, ногайців, курдів, кримських циган, турків-месхетинців. Ще раніше, у 1941 р. 367 тисяч німців Поволжя насильно виселено з їхньої землі. У 1920-1925 рр. відбулась масова депортація козаків Терської області, у 1935 р. виселено з рідної землі інгерманландських фінів. У 1937 році постановою Раднаркому СРСР виселено 172 тисячі корейців. Масові депортації не оминули українців, естонців, латишів та литовців. У 1947 р. спільними зусиллями СРСР і Польщі (операція "Вісла") депортовано з рідної землі 140 тисяч українців. У 1944 р. Г.К. Жуков та Л.П. Берія встигли скласти наказ про депортацію всіх українців з України (докладніше – у моїй статті "Про "Велику Вітчизняну Війну" в українському контексті"), однак до реалізації справа не дійшла. Дані дії здійснювались за національною ознакою, то чим більшовизм відрізняється від фашизму?

3.) Репресії проти євреїв у СРСР розпочались у другій половині 1940-их рр. під виглядом боротьби з "космополітизмом", яка одночасно була спрямована проти євреїв та утвердження російської культури як "вищої". Цікаво, що ще в 1937 р. Геббельс записав у своєму щоденнику: "У Москві знову показові процеси. Знову, вочевидь, проти євреїв. Радек та інші. Сталін притисне євреїв". У 1948 р. репресії почались арештами членів Єврейського антифашистського комітету. "Справа лікарів" 1953 р. також являла собою явну ознаку боротьби з єврейським народом: всі лікарі (за винятком 2) були євреями: Вовсі М. С., Коган Б. Б., Фельдман А. І., Грінштейн А. М., Етінгер Я. Г., Виноградов В. Н., Коган М. Б., Єгоров. Всіх звинуватили у роботі на іноземні розвідки (в першу чергу – єврейську організацію "Джойнт") )та спроби вбити керівників країни. Всі газети СРСР розпочали нагнітання істерії – люди почали боятись ходити до лікарів та з підозрою ставитись до всіх євреїв, які зображувались пресою як злодії та поголовні зрадники. За припущеннями деяких істориків у 1953 р. мало відбутись "остаточне вирішення єврейської проблеми" в СРСР. Більше того, у 1970 році колишній міністр оборони СРСР Булганін зізнався (дана інформація стала доступною широкому загалу у 1993 році), що на весну 1953 року Сталін планував депортувати всіх євреїв, для чого вождь СРСР доручив Булганіну перекинути до Москви та ін.. міст декілька сотень залізничних составів. Також член політбюро ЦК КПРС і міністр оборони мав спровокувати "стихійні" напади народу на євреїв, аби ще до депортації знищити частину репресованих. Історик Ю. Борєв так описує план Сталіна: "Согласно сталинскому сценарию, должен был состояться суд над "врачами-убийцами", который приговорил бы их к смерти. Некоторых преступников следовало казнить, других позволить разъяренной толпе отбить у охраны и растерзать на месте. Затем толпа должна была устроить в Москве и других городах еврейские погромы. Спасая евреев от справедливого гнева народов СССР, их предстояло собрать в пунктах концентрации и эшелонами высылать в Сибирь". Історик Б. Ілізаров підтверджує: "У меня нет никаких сомнений, что в конце жизни Сталин не только предполагал планово, т. е. не спеша, "окончательно решить" еврейский вопрос (а попутно и другие "национальные" проблемы)…". План Сталіна був настільки масштабним, що навіть став частково відомий послам іноземних держав у Москві,але це тема вже іншого дослідження. Однак, одразу ж після смерті Сталіна (вірніше, коли він ще ніби був живим – 2 березня) припинилась антисемітська істерія у пресі, закрито "справу лікарів".

Власне, більшовизм є завуальованою формою російського фашизму, сам А. Гітлер заявляв, що націонал-соціалізм – це те, чим би міг стати марксизм з невеликими поправками.

Геноцид 1932-1933 рр. у контексті сучасності. СРСР більше не існує, однак Російська Федерація є офіційною спадкоємницею червоної імперії, тому має понести як мінімум моральну (як максимум і матеріальну) відповідальність за злочини Кремля у XX столітті. У даному аспекті існує прекрасна аналогія: Голокост та відповідальність Німеччини – Голодомор та відповідальність Росії. Однак, ФРН відповідає за злочини нацистського режиму, на відміну від Росії… До того ж, серед істориків і політиків поширена думка визначення винуватців Голодомору персонально (Сталін, Каганович, Косіор, Постишев ті ін.), однак, на мою думку, дана позиція є у корені не вірною. З таким же успіхом нова Німеччина може офіційно заявити: відшкодування євреям – жертвам Голокосту виплачені не будуть, бо знищення євреїв було персональною ініціативою Гітлера і Гіммлера. Звучить дико, однак саме таку позицію займає Росія. Геноцид українців був цілеспрямованою політикою Москви, тому навіть зі зміною червоного тоталітарного режиму на путінський авторитарний - Росія має відповісти за мільйони вбитих, депортованих, замучених у таборах українців, за мільйони ненароджених дітей, за розчавлену честь і гідність нашої нації. Відповідно до Конвенції ООН про попередження злочину геноциду та покарання за нього 1948 року під геноцидом розуміються "…следующие действия, совершаемые с намерением уничтожить, полностью или частично, какую-либо национальную, этническую, расовую или религиозную группу как таковую: a) убийство членов такой группы; b) причинение серьезных телесных повреждений или умственного расстройства членам такой группы; c) предумышленное создание для какой-либо группы таких жизненных условий, которые рассчитаны на полное или частичное физическое уничтожение ее; d) меры, рассчитанные на предотвращение деторождения в среде такой группы; e) насильственная передача детей из одной человеческой группы в другую" (ст.2). Таким чином, пункт с даної статті повністю відповідає фактові Голодомору, як і положення про часткове знищення національної групи. Вчена Гелен Фейн з цього приводу наводить цікаву паралель: "Навмисні голодомори були застосовані як засоби геноциду в Радянській Україні в 1932-33, у Варшавському гетто в 1941-42, а також в інших регіонах, населених євреями під час Холокосту". До речі, у 1983 році уряд УНР у еміграції звернувся до міжнародного суду ОНН у Гаазі з позовом проти СРСР, обвинувачуючи Радянський Союз в організації Голодомору 1932-1933 рр. Тоді суд відхилив позов у зв'язку з тим, що Україна не існувала як незалежна держава. Що заважає новітній Україні направити подібний позов до міжнародного суду?

У травні 2009 р. в Україні порушено кримінальну справу за фактом здійснення Геноциду в Україні у 1932-1933 рр. (ч. 1 ст. 442 Кримінального Кодексу України). У 2010 р. Київський апеляційний суд виніс ухвалу, визнавши винними у Геноциді Сталіна, Молотова, Кагановича, Постишева, Косіора, Чубаря та Хатаєвича. Однак все це виглядає як повний фарс: винними визнані лише померлі особи, комуністичний режим та ідеологія марксизму – ленінізму, правонаступниця СРСР – Росія вийшли "сухими з води". Тай розгляд даної справи мав мати міжнародний характер, й не здійснюватись якимось київським судом. Однак, піар Ющенка (своєрідні "танці на кістках") не допомогли йому… Замість даних "маскарадів" варто було б внести зміни до чинного Кримінального кодексу України та Закону України "Про Голодомор 1932-1933 років в Україні", встановивши тривалі терміни ув'язнення для осіб, що не визнаючи Голодомор геноцидом, вчиняють наругу над Україною та її нацією. Першими під відповідальність би потрапили б такі світочі української науки як "українець" Д. Табачник, професор, доктор економічних і юридичних наук, магістр міжнародного права В. Янукович та новий голова Інституту національної пам'яті комуніст В. Солдатенко. До речі, Валерій Солдатенко в інтерв'ю виданню "Комерсант-Україна" у серцях видав: "ніхто, сидячи на троні, не приймав рішення про те, "як би мені заморити голодом українську націю". Товариш Солдатенко! Невже люди за своїм бажанням морили себе голодом? Або це були, за виразом Й. Сталіна "перегибы на местах"? Але ж ні, "перегибів" у сталінській імперії не було, саме чітким виконанням указів з центру сталінізм і характеризується, якби високо посадовці діяли не за наказом Сталіна, довго б дані особи не прожили… Але той самий Каганович дотягнув до 1991 року, Молотов помер у 1986 році. Товариш Солдатенко, можливо членський квиток КПУ примушує вас нести ахінею? Або ж ахінея ваш природній стиль мислення?

Навіть сучасна російська історична наука визнає факт масових жертв: "Общее число жертв Голода оценивается в 7-8 млн. человек" (див. П.Г. Дейниченко "Красная епоха. 70-ти летняя история СССР"). Однак, втрати вимірюються не тільки числом жертв: у результаті Геноциду було деформовано ментальність української нації, розчавлено національну гідність, самосвідомість народу. Ген рабства, пасивності, готовності призвичаюватись до будь – якої влади (у тому числі антинародної) яскраво проявляється нині. Зруйновано потенціал дітонародження українських сімей (до 1932 р. українські сім'ї мали по 5-8 дітей). За рівнем демографічного росту населення українці йшли до 1917 р. поряд з китайцями, тепер же ми – вимираюча нація. Лише українці, порівнюючи переписи 1926 і 1956 р., зменшили свій % серед населення СРСР: якщо % росіян збільшився на 20%, то українці становили лише 70 % від очікуваної кількості – наша нація втратила майже третину своїх людей…

Геноцид українців у 1932-1933 р. є безперечним: зерна було вдосталь, але московські комуністи везли його до братнього Третього Рейху, чорні дошки й військові загороджувальні загони тільки в Україні і Кубані, "натуральні штрафи" тільки для Українців – все це дає підставу говорити про Геноцид. Геноцид в інтересах Росії і з метою заселення України росіянами. "Таваріщі" комуністи! Поясніть: чому лише в Україні та українській Кубані вилучали всі продукти? Чому лише на етнічних українських землях діяли збройні загороджувальні загони? Як так сталось, що Україна годувала століттями і себе, і Росію, і Європу, а в 1932-1933 рр. їжі не стало зовсім? Поки комуністи і Москва не дали зрозумілої відповіді, ніхто не може вважати Голодомор просто трагедією, що не мала ознак нищення конкретної нації. То чи була Росія фашистською? Невже у когось є сумніви?


P.S. Роздуми про тиранію

Частина громадян вважає радянську владу ледь не позитивом у нашій історії. Д. Табачник, П. Симоненко, Н. Вітренко це відношення до минулого виражають публічно, сотні тисяч громадян України згадують колоніальний період України з тугою. Однак, чи можна порівнювати безкоштовну освіту, низькі ціни на портвейн і ковбасу, електрифікацію та ін. аспекти життя в СРСР з життям мільйонів закатованих людей?

Наприклад, до вашого дому увірвався злочинець: вбив вашу дружину, зґвалтував доньку, покалічив вас. Але злочинець залишив вам ящик горілки й мішок гречки… Чи будете ви радіти й виправдовувати злодія? Ні, нормальна, психічно здорова людина цього ніколи не зробить. Тоді ким є пан Табачник та комуністи України ("українськими" їх назвати не можна)? До речі, у прикладі я згадав горілку й гречку, але відмітимо, що радянська влада жорстоко експлуатувала народ, тому продукти, залишені нашим уявним злочинцем були ще попередньо вкрадені у постраждалих. Самі комуністи, як відомо, не працювали, а лише керували народом і нищили його. В той час, як мільйони українців вмирали голодн

Не про Україну, а про сусідів. Але цікаво.

http://yun.complife.ru/miscell/exodus.htm

Автор — Володимир В’ятрович

Офіційна державна пропаганда була стовпом, на який спиралися і радянський комуністичний, і нацистський режими. І навіть в інформаційну епоху, коли надзвичайно важко контролювати всі джерела інформації, разюча відмінність між реальністю життя та реальністю, мальованою і пропагованою владними політиками, досі не стала виключно феноменом минулого. Принаймні в Україні сьогодні це стає звичною практикою.

Янукович і його команда не мають таких можливостей для тотального контролю за інформацією, як їхні «славні» попередники з часів комуністичної імперії чи навіть теперішні північно-східні колеги. В країні поки що достатньо потужних медіа, які здатні адекватно відтворювати реальну ситуацію і таким чином розвінчувати нав’язувані міфи. Тому іноді, слухаючи українських політиків, особливо їхні мантри про „стабільність“, „реформи“, „консолідацію суспільства“, можна лише поспівчувати їм — вони живуть у ними ж вигаданому світі. З іншого боку, маємо справу не просто з людьми, які не хочуть чи не можуть бачити правду, а з людьми, які, маючи абсолютну владу, готові використати її для того, аби цього не могли і не хотіли ми з вами. Для них однаково важливо, аби українці не знали правди не лише про сьогодення, а й про минуле…

Продана історія

Нещодавно Віктор Янукович, який нечасто тішить українське суспільство окресленням своєї думки про ті чи інші питання, дав інтерв’ю радіостанції Бі-бі-сі. Серед інших важливих питань порушувалося й питання історичної політики сучасної влади. Віктор Федорович запевнив українців, що влада нічого не викидатиме з історії і нарешті позбавить політиків можливості маніпулювати нею, залишивши історію історикам. Тим часом аналіз першого року правління президента показує цілком інші тенденції — грубе втручання політиків, узгодження поглядів на минуле залежно від політичної кон’юнктури, коригування їх на догоду „стратегічному партнеру“. Схоже, для Януковича історія не становить цінності (особисто він її не знає та й ніколи нею не цікавився), тож він із легкістю готовий продати її заради конкретних принагідних внутрішньо- і зовнішньополітичних цілей.

На внутрішньополітичному „ринку“ історія виявилася привабливою для комуністів, тож була віддана їм в обмін на лояльність і співпрацю з новою владою. Завзяті борці з капіталізмом пішли на союз з олігархами, спокушені між інших можливостей ще й шансом знову „покерувати“ українським минулим. Комуністи чітко розуміли, що подальше викриття злочинів їхніх попередників, публікація архівних документів, які неспростовно ці злочини підтверджують, означатиме остаточну втрату електоральної підтримки та остаточну смерть їхньої політичної сили.

Перший крок на шляху до „захоплення“ комуністами минулого було зроблено ще за урядування Юлії Тимошенко. Тоді цілком несподівано на посаду голови Державного комітету архівів повернулася одіозна „архівістка“ і полум’яна комуністка Ольга Гінзбург. Вона доблесно перебула у визначеній партією „засідці“ помаранчеві часи, не надто привертаючи до себе увагу. Хоча до своїх заслуг перед однопартійцями за цей період товаришка Гінзбург із певністю може віднести блокування ідеї створення Архіву національної пам’яті на базі Галузевого державного архіву СБУ.

Натомість зі зміною влади головна архівістка отримала нові можливості, що дуже швидко вилилося у скорочення архівно-пошукових робіт, присвячених буремному XX століттю.

Наслідуючи своїх колег із влади, О.Гінзбург розпочала чищення архівної системи від невгодних їй фахівців. Вона, зокрема, звільнила з посади директора Сумського державного архіву — відомого історика Геннадія Іванущенка, який оцифрував увесь масив документів про Голодомор у підвідомчій йому установі, опублікував кілька збірок документів про українську революцію 1917—1921 років та діяльність ОУН на теренах Сумщини.

Влітку комуністи прибрали до рук іще один важливий інструмент історичної політики.

В.Янукович, очевидно, виконуючи передвиборні зобов’язання, призначив керівником Українського інституту національної пам’яті колишнього співробітника Інституту історії партії при ЦК Компартії України — члена КПУ Валерія Солдатенка. Україна стала єдиною державою на посткомуністичному просторі, де було створено Інститут національної пам’яті з головним завданням вивчити й дати оцінку злочинам комунізму, який… очолив представник Комуністичної ж партії.

Проте скористатися отриманими можливостями не вийшло. Підготовлені ще вищою партійною школою кадри виявилися доволі млявими й неадекватними для нової інформаційної епохи. Тандем Гінзбург—Солдатенко спромігся проявити себе лише в кумедному (в ретростилі 1970-х) відзначенні Дня партизана у вересні 2010 року та заявами „Голодомор — не геноцид“ напередодні вшанування пам’яті жертв голодоморів у листопаді 2010 року.

Вже через місяць Янукович у рамках так званої оптимізації влади фактично ліквідував інститут, перетворивши його з органу влади в науково-дослідну установу при Кабінеті міністрів. Жодної реакції КПУ (!) ця ініціатива президента не викликала. Напевно, рішення було узгоджено з комуністами, для яких стала очевидною власна неспроможність використати його у власних цілях і зберігалася небезпека, що в подальших політичних торгах УІНП може знову опинитися у віданні „націоналістів“.

Продана на зовнішньополітичному „ринку“ історія стала для Віктора Януковича зручним інструментом засвідчення своєї лояльності Кремлю. Вже 28 лютого, в день інавгурації нового президента країни, з його офіційного сайта http://president.gov.ua вилучено неприємну для російської влади сторінку з матеріалами, присвяченими Голодомору. Рівно через два місяці після цього Янукович у своєму виступі в ПАРЄ під оплески російської делегації заявив, що „визнавати Голодомор як факт геноциду якогось народу неправильно і несправедливо. Це була загальна трагедія народів, держав, що входять у СРСР“.

Позицію Януковича не можна пояснити тим, що він сам називає „політичним прагматизмом“. Віддаючи належну шану мільйонам загиблих у минулому українців, він навряд чи наражався б на небезпеку втратити їхню підтримку сьогодні. Адже кількість українців, які позитивно ставляться до вшанування жертв Голодомору, давно перевищила 60%. Так само ризиковано для Януковича наразитися з Голодомором і на нерозуміння міжнародної громадськості — десятки країн світу та міжнародних організацій визнали цю трагедію геноцидом. Більше того, різкий розворот в оцінюванні цієї трагедії ставить українську дипломатію в дуже незручне становище — ті, хто ще вчора активно відстоював концепцію геноциду і домагався її визнання іншими державами, сьогодні самі відмовляються від неї. Єдиним поясненням поведінки Януковича є його бажання сподобатися Росії.

Цим пояснюються його наступні кроки, зокрема кадрові призначення. Погоджений із Москвою керівник Служби безпеки України Валерій Хорошковський у першій своїй заяві оголосив про припинення розсекречення архівів радянських спецслужб і масштабної роботи з їх оприлюднення. Далі, наслідуючи російські зразки, новий шеф СБУ ініціював показове переслідування історика Руслана Забілого (директора музею „Тюрма на Лонцького“ у Львові) за використання розсекречених самою службою документів.

Інший кремлівський ставленик — міністр освіти Дмитро Табачник — став головним інструментом російської гуманітарної політики та агентом „Русского мира“ в новому уряді. Він ініціював повернення до школи російської літератури взамін світової, скасував умову обов’язково складати зовнішнє незалежне оцінювання українською мовою, а також засвітився у ЗМІ із черговою порцією дифірамбів на адресу російської культури та принизливих оцінок української.

Однак головним у діяльності нового міністра стала саме історія. По-перше, тому, що перетворення в цій сфері гуманітарної політики чи не найбільше непокоїли його зверхників. По-друге, сам Д.Табачник вважає себе істориком і навіть реалізовував певну історичну політику в часи Леоніда Кучми, щоправда, тоді він був антисталіністом і досліджував історію політичних репресій. Проте це не перша трансформація історичної свідомості Дмитра Володимировича, який іще раніше був завзятим ленінцем у ранзі завідувача відділу Київського міськкому ЛКСМУ. Очевидно, саме особистий досвід безболісних історичних метаморфоз додає міністру освіти впевненості, що так само легко можна міняти й суспільну свідомість та історичну пам’ять народу.

Одним із перших починань Д.Табачника на новій посаді стало оголошення про підготовку спільного з російськими істориками посібника для вчителів шкіл. Міністр не приховував того, що це робиться задля усунення складних і суперечливих тем українсько-російських відносин, узгодження оцінок певних історичних явищ. Очевидно, про реальне узгодження історичних оцінок минулого говорити дуже важко, якщо російські історики підходитимуть до цієї справи так, як це робить їхній колега, до речі, член робочої українсько-російської групи, Олександр Чубар’ян, який українську незалежність 1917—1918 років вважає німецькою залежністю. Скоро проявляться й інші „спеціалісти“, які вважатимуть українську націю винаходом австро-угорського генштабу.

Тож для того, аби не створювати під час узгодження дискомфорту для російських колег, Д.Табачник узяв на себе роль „чистильника“ української історії. Вже невдовзі після призначення він оприлюднив свої уявлення про українське минуле. За його вказівкою, без жодних дискусій у наукових колах, в обхід визначених законом процедур, з підручника історії для п’ятого класу вилучено цілу низку подій та особистостей, які могли бути потрактовані як антиросійські. За „рамками“ програми історії опинилися Українські січові стрільці, бій під Крутами, Великий терор та репресії 1930-х, визвольний рух та діяльність ОУН і УПА, дисиденти, національно-демократичний рух в Україні кінця 1980-х — початку 1990-х років та помаранчева революція 2004 року. Міністр освіти України також заявив, що вимарає з підручників „бредятину про Голодомор“.

Очевидно, „вичищення“ української історії проводиться не для того, щоб українські школярі отримали підручники з порожніми сторінками. Порожнечу дуже швидко заповнить новий контент, потрібний „стратегічному союзникові“.

Відмовившись від формулювання українських моделей історичної політики, нова влада делегувала цю місію політикам сусідньої держави. Тому можна сказати, що В.Янукович не лише продав національну історію, а й придбав для свого народу чужі погляди на минуле, які активно експортуються зі Сходу.

Придбана історія

Українсько-російське протистояння довкола історичної пам’яті у 2005—2010 роках було не менш запеклим, ніж енергетичні війни. Російська влада неодноразово дозволяла собі гострі, аж ніяк не дипломатичні оцінки процесів в Україні. Наприкінці листопада 2010 року завдяки сайту „Вікілікс“ світ дізнався про те, як Росія шантажувала Азербайджан, погрожуючи його президенту в разі визнання Голодомору геноцидом українського народу. Очевидно, це лише один з епізодів такого тиску на міжнародному рівні, який випадково став відомим. Тож чому для Росії настільки небезпечними є спроби українців по-новому оцінити своє (не російське!) минуле? Здавалося б, це є внутрішньою і далеко не найважливішою справою сусідньої країни. Проте українська переоцінка свого минулого означає відкрити правду про злочини комуністичного тоталітарного минулого. Того самого минулого, яке стало ідеологічною платформою сучасної влади в Росії.

Путін і його команда намагаються мобілізувати російське суспільство довкола ідей етатизму, які у російському варіанті означають, що громадянин може бути бідним і безправним, аби лишень „за державу не было обидно“. А найкращим прикладом могутності Росії в минулому є Радянський Союз, держава, яка контролювала величезні простори у світі і яку боялися всі інші.

Могутність — це єдине, що мають пам’ятати сучасні російські громадяни про СРСР. Масові репресії, депортації, вбивства — все це не має значення, а Сталін був не тираном, а „ефективним менеджером“, який отримав в управління державу з плугом, а зробив її атомним гігантом.

Ключовим моментом цієї ідеології стало відродження міфу про „Велику Вітчизняну війну“ і „Велику Перемогу“. Справді, Друга світова стала єдиною виграною Росією війною у ХХ столітті. Перемога в ній не лише поширила її впливи на половину Європи, а й дозволила провести внутрішню консолідацію росіян як „великого народу-переможця“ (згадаймо тост Сталіна „за великий русский народ“ у Кремлі), утвердити їхню віру у власному месіанстві. Новою складовою у цій ідеологічній платформі стало долучення до неї державної релігії, виразником якої стала Російська православна церква.

Ця дивна суміш сталінізму з російським православ’ям, відома під назвою „Русский мир“, стала офіційною ідеологією Путіна і є по суті агресивним російським націоналізмом. Багато росіян, які, очевидно, ще не позбулися зомбувального впливу радянської пропаганди, сприйняли цю ідеологію і підтримали владу. Тим паче що для них процеси викриття злочинів комуністичного минулого в 1990-ті роки асоціюються з безладом у економіці та криміналізацією суспільства. Вони виявилися готовими поміняти свободу на порядок, що й запропонував їм новий „вождь“. Сильний Путін, який орієнтується на харизматичного Сталіна, зробить Росію сильною, поверне їй світову могутність.

Проте для сучасної влади возвеличення Сталіна і його соратників не лише данина пам’яті „славним“ попередникам, а й легітимація їхньої політики. Свобода слова, можливість вільного вираження своїх поглядів можуть бути обмежені задля могутності держави. Влада має право чинити репресії проти людей, які можуть завадити цьому, — це прощається Сталіну, це має прощатися й сучасному тандему Медведєв—Путін.

Тож відкриття правди про радянське минуле підривало основу сучасного російського ідеологічно-державного будівництва. Нові погляди на історію і відкриття злочинів радянської доби у посткомуністичних країнах Східної Європи та Балтії постійно бентежили російську владу. Приєднання ж до них України з її жахливим багажем комуністичного минулого таїло в собі загрозу остаточного міжнародного засудження радянського тоталітарного режиму.

З приходом до влади проросійського Януковича загрозу усунуто. Державне відзначення Дня перемоги 9 травня 2010 року цілком відповідало російським стандартам — проводилися спільні російсько-українські уроки пам’яті у школах, помпезний військовий парад з участю „братніх“ народів — росіян та білорусів, повсюдно проголошувалася осанна подвигу радянського (читай російського) народу і його вождя Сталіна. В Україні навіть пішли далі — місцеві комуністи в Запоріжжі встановили пам’ятник „вождю народів“, який українська влада помітила і визнала пам’ятником лише тоді, коли його було підірвано невідомими.

Очевидно, Росія не зупиниться на локальних перемогах, пов’язаних із відродженням міфу про „Велику вітчизняну війну“ чи позбавленням Степана Бандери звання Героя України.

Її цікавить значно більше — інтеграція України у власний гуманітарний простір (водночас ідеться і про економічний, і про політичний). Тому від лояльної української влади вимагатимуть цілковитого перегляду нашого минулого. Тож небезпека „придбаної“ Януковичем концепції історії не тільки в тому, що вона неправдива, чужа і штучно насаджується у свідомості українців. Ця концепція є антиукраїнською, навіть українофобською за своїм походженням. Антиукраїнською не тільки тому, що містить образливі для нашого народу оцінки окремих подій чи визначних особистостей, а й тому, що має на меті ліквідацію української національної ідентичності. Саме це хотіли зробити творці „радянської історії“, яку впродовж 70 років насильно вживляли в суспільну свідомість. Немає підстав сумніватися, що об’єктом атак і далі є ключові моменти нашого минулого — визвольна боротьба та злочин геноциду проти українців.
Але вже сьогодні із певністю можемо сказати, що Янукович і його партія, навіть спираючись на підтримку Кремля, не мають і, сподіваюсь, не матимуть монополії на формування поглядів співвітчизників на наше минуле. Путінські сценарії не спрацьовують в Україні, де продовжують існувати незалежні ЗМІ, активно діють громадські, зокрема історичні, організації. Під тиском громадянського суспільства Віктор Янукович та його урядовці вже неодноразово змушені були відступити. У вересні фактично провалилася спроба закриття архівів радянських спецслужб та ліквідації музею „Тюрма на Лонцького“, у листопаді Янукович змушений був узяти участь у заходах з нагоди роковин Голодомору, у січні громадськість відстояла музей Української Народної Республіки, а керівництво уряду взяло участь у вшануванні Героїв Крут, тих самих, які в 1918 році намагалися зупинити наступ на Київ попередників теперішнього «стратегічного союзника».

Очевидно, це лише невеличкі перемоги, справжнє протистояння ще попереду. Але вони свідчать, що в Україні є достатньо людей, які розуміють, що боротьба ведеться не тільки за погляди на минуле, а й за те, якою бути нашій країні у майбутньому, які розуміють, що вирішувати це повинні самі українці, а не влада сусідньої держави чи її ставленики в українському уряді.

Дзеркало тижня

Додано 05.02.2011

Олександр Северин. Право на спротив.

"Козаки мають право людське і природне, одним із головних принципів котрого є:
народ завжди має право протестувати проти гніту".

Пилип Орлик, "Вивід прав України"

"Відмовлятися від своєї свободи –
все одне що відмовлятися від себе як людини,
від прав людської природи і навіть від її обов'язків".

Руссо, "Про принципи політичного права".



Теорія права знає дві конституції: формальну і фактичну. Формальна – це власне справжня, чинна, писана Конституція, фактична – ті писані чи неписані норми, котрі регулюють суспільні відносини фактично.

В ідеалі перше і друге мають співпадати, проте ідеал цей є на практиці малодосяжним: навіть щодо держав, котрі традиційно вважаються державами зрілої демократії та верховенства права, можна грунтовно казати лише про міру наближення до ідеалу. З іншого боку, мірою збільшення дистанції між формальною конституцією держави та фактичними порядками відбувається делегітимізація існуючої влади, адже:

а) руйнується фундамент правовзаємин між громадянином і державою – порушується формалізований у конституції суспільний договір, лише неухильне дотримання якого дає державі право отримувати податки і вимагати виконання населенням владних приписів (у цьому зв'язку, дивлячись на владу в Україні, згадується цвейгове: "будь-які договори та угоди з шахраями нічого не вартують");

б) внаслідок порушення суспільного договору зникає зміст, вкладений народом у державу при здійсненні установчої влади: суспільна корисність публічної влади вивітрюється крізь тріщини в її будові, а правовий механізм (за великим рахунком, нормальна держава і є правовим механізмом і більше - нічим) перетворюється на пекельну машинку для тортур, визискування та уярмлення цілого народу;

в) відтак не лише підкорення такій владі втрачає для громадян практичний сенс, але і непокора, протидія їй стає справою громадянської чести вільної людини.

Як на мій смак, то всі сучасні тутешні політологи можуть зі спокійним сумлінням рвати свої дипломи, палити і витирати з комп'ютерів тексти і починати шукати іншу роботу – про політику і політиків в теперішній Україні все вичерпно сказано двадцять п'ять століть тому у "Пелопонеських війнах" Тукідіда: "Взаємна вірність таких людей підтримувалася не дотриманням законів, а […] була заснована на спільному їх попранні".
Навряд чи для когось є великим секретом побутування в Україні привнесеної ще на большевицьких багнетах традиція неспівпадіння між словом і ділом, між правом і законом, між писаними нормами і доцільністю, але зграя товаришів, що приватизувала державу, хіба про око людське змінюючи один одного на посадах за принципом колообігу лайна у природі, пройшла два рівні хамства стосовно нації і наразі щасливо сходить на третій.

На першому етапі, котрий зараз видається дитячими забавками, вони свинячили, порушуючи закони, але, подібно до "голубого воришки" Ільфа та Петрова, соромилися і намагалися своє свинство приховувати.

На другому, "просунутому", етапі вони, відкинувши зайві і обтяжливі муки сумління (можливо, тут у контексті доречніше "мухи сумління"?), відкинули і формальности, рішучо впровадивши у практику принцип "якщо не можна, але дуже хочеться, то можна і треба". Наприклад:

- не провели вже призначені було, вибори до ВРУ через "відсутність грошей" (при тому публіка якось не спостерігала масового розпродажу владою і спраглими електорального визнання політиками нерухомости, підприємств та автопарків);

- у збоченський, щоб там не казав гнучкий КСУ, створили "тушковану коаліцію",

- скасували, на порушення Конституції і двох рішень Конституційного Суду, місцеві вибори, які мали відбутися 30.05.10;

- тупо і безсоромно проігнорували конституційну норму, за якою вибори до ВРУ мали відбутися 27.03.11;

- проголосували зміни до Конституції не лише без натяку на врахування громадської думки, не лише з обтяженим ексгібіціонізмом самозадоволенням продовжили строк повноважень собі коханим, але і зробили те у знов-таки протиприродній багатоверстатний спосіб.

Що все те супроводжувалося тонами вилитої на голови громадян хуцпи – то окрема розмова, проте наразі нам явлено нове одкровення, яке свідчить про перехід "еліти" на третій рівень, на якому "понятія" не обгортаються Конституцією, не підмінюють Конституцію, а стають Конституцією.

Пророком, що дав українцям це одкровення, став регіональний нардеп Макеєнко, котрий з дерев'яною регіональною простотою заявив1 про необхідність легалізувати верховнорадянську практику кнопконатискання "за себе і за того парня", скасувавши для того у Конституції та регламенті ВРУ норми про особисте голосування. "Життя, - повідав пан Макеєнко, - вимагає саме такого голосування, як є зараз".

Погодьтеся, "життя вимагає" звучить вагомо. Майже як "кто понял жизнь, тот курит "Приму".

І воно б і нічого, хіба мало ми чули дурні від його колег по розуму, по партії і по місцю, прости Господи, роботи, але є одна вкрай зворушлива обставина. Пан Макеєнко – голова "комітету ВРУ з питань регламенту і депутатської етики". Який голова – такий і комітет, який комітет, така і ВРУ, який піп, такий і прихід.
Хто тут не вловив високої урочистости моменту, тому допоможе хіба чечьотка "руко-водящего" Чечетова під час майбутнього голосування…

Послідовне, нахабне і безкарне порушення депутатами імперативу особистого голосування це не лише питання порушення чинної Конституції2 та рішення Конституційного Суду3, це ще самодостатня ілюстрація панування хамократії і водночас самоделегітимізації ВРУ, так звана "законотворча діяльність" якої більше виглядає мені схожою на діяльність з узаконення шахрайства у шахрайський же спосіб.

Пригадується, колись Василь Кисельов – один з регіональних золотовустів, коментуючи відставку Луценка з посади міністра внутрішніх справ, сказав: "він тепер ніхто, він простий громадянин", чим мабуть мимоволі виказав ставлення "еліти" до посполитих. Назріло "алаверди": владоможець, котрий демонстративно плює на закон і тим тішиться чи перетворює закон на юридичне обгрунтування диктатури, хоч особистої, хоч станової – в очах свідомого своїх прав суспільства і справді ніхто. Як там у Подерв'янського: "Буратіно – просто поц".

Як відомо, нещодавно Віктор Янукович, мироточиве світило регіональної влади, з усім належним "понтом" оголосив4 про намір створення "Національної конституційної асамблеї". Залишаючи тут осторонь вочевидь симулякричну, показушну сутність майбутнього утворення5, скажу, на мій погляд, очевидне – ця псевдоасамблея у разі її створення стане лише фіговим листком для прикриття конституційного оформлення, за Губерманом, "огромного органа госбезопасности", на який, розуміючи під держбезпекою безпеку панування пацанів, поступово перетворюється владний аппарат, шматуючи право "як Тарзан куфайку". Хоч з чарівною новацією від регламентно-етичного Макеєнка, чи без оної, у певному розумінні прямо і відкрито зробити "понятія" конституцією – це було б навіть якось чесніше…

Давайте відверто: нас дурять, ми знаємо, що нас дурять, вони знають, що нас дурять і що ми про це знаємо, ми знаємо, що вони знають. Їх це вочевидь влаштовує і зрозуміло чому, а от нас чому? Чи нас все ж таки не влаштовує?

Правникам та правозахисникам (на жаль, це не завжди одне і те саме), які працюють у галузі доступу до інформації, відомий т.зв. "трискладовий тест", за допомогою якого визначається, чи може бути доступ до певної інформації правомірно обмеженим:
1. Інформація має стосуватися легітимної мети, визначеної законом;
2. Розголошення цієї інформації може завдати суттєвої шкоди цій меті;
3. Шкода від розголошення цієї інформації має бути вагомішою, ніж суспільний інтерес в отриманні цієї інформації.

Для визначення того, чи існує системний дефолт держави перед громадянами, котрий не лише виправдовує, але і ушляхетнює громадянський спротив, достатньо двоскладового тесту:

1. Відкрийте Конституцію України і спробуйте хоча б у перших кількох розділах знайти статтю, котра б не порушувалася чи не вихолощувалася владою.

2. Керуючись частиною першою і другою ст.55 Конституції6, спробуйте у судовому порядку примусити владу виконувати свої обов'язки та/чи не порушувати ваші права, свободи, інтереси (починаючи з засадничого інтересу всякого нормального громадянина – дотримання владою Конституції).

Держава, самовизначившись в Основному Законі як "демократична, соціальна, правова", декларувала, зокрема, також таке:

- "Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. <…>Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави".

- "Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ".

- "Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України".

- "Держава відповідає перед людиною за свою діяльність".

На сьогодні це брехня. Вона не відповідає. До речі, мені це офіційно підтвердили кількома судовими рішеннями у справах за позовами, спрямованими на примушення найвищої влади до виконання Конституції (зокрема – щодо скасування місцевих виборів 30.05.11, щодо непризначення парламентських виборів 27.03.117).
У системному дефолті влади перед громадянами і неможливости притягти її до відповідальности через суд – причина її нелегітимности.

Тому багатоверстатне верховнорадянське голосування жвавих нардепів – це епізод, ілюстрація, симптом, а не хвороба. Покращення стану буде тоді, коли підуть у небуття і депутатські картки, і система "Рада" і бюлетені, а парламентарі "голосуватимуть ногами" – виходячи з зали в одні ("за") чи інші ("проти") двері. Коли у кожному спірному випадку влада змушена буде доводити, що діє на виконання конституційних принципів, в інтересах прав і свобод та за законною процедурою, а порушники не переобиратимуться на новий строк, а на відповідний строк сідатимуть. І коли в Україні існуватиме правосуддя.

Думаю, що українці, попри травмованість совєцьким досвідом, назагал за нормальних умов є законослухняними і правосвідомими громадянами, але багато хто з нас добре стріляє. Знаючи, що по-перше, кров не вода, а по-друге, що результатами різких тектонічних соціальних змін часто користуються закінчені покидьки, уникатиму надрадикальних дій до останньої можливости, але ж всі можливости мають межі, а до того ж не всі є такими обачливими і терплячими.
Останнім часом набув популярности жарт (вперше, здається, я його побачив у "фейсбуці" Андрія Куркова) про скульптуру "Хлопчика, який не писяє" бо терпить, котру варто було б поставити на Майдані Незалежности на ознаку терплячости українського народу. Так, поки що він терпить, але ж… "Підкоряючись, коли його примушують підкорятися, народ чинить добре, проте він чинить ще краще, коли, тільки-но одержавши нагоду скинути з себе ярмо, скидає його" – Руссо залишається актуальним.

То нащо ця влада підбурює нас на повстання. І що там у кримінальному кодексі за підбурювання до зміни ладу у насильницький спосіб? І хто буде винний? Хто тоді злочинець, хто заколотник?
Втім, за великим рахунком, змінити існуючий лад у неконституційний спосіб неможливо, адже сам цей лад – неконституційний.

Легітимність українського спротиву владі пацанів не лише випливає з філософських міркувань про цінности свободи та громадянських прав, воно прямо передбачено Конституцією, котра гарантує кожному громадянинові "право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань" (частина п'ята ст.55) і взагалі робить обов'язком кожного громадянина "захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України" (ст.65). Додавши вже згадане "держава відповідає за свою діяльність" - маємо наше українське Jus resistendi8. Держава, котра в особі неспроможної чи/та узурпаційної посадової верхівки посягає на права і свободи, має відповісти в ім'я Вітчизни. Якщо влада не хоче відповідати перед виборцем і перед судовим позивачем, вона ризикує врешті відповісти перед повстанцем.

Події у Тунісі та Єгипті показали9, до чого приводить відсутність соціальних ліфтів укупі з відсутністю механізмів реального впливу громадян на владу. Україна – не Туніс і не Єгипет, але тутешні деформовані соціальні ліфти працюють лише за гроші та з використанням біометрічних показників – не поїдеш, поки не заплатиш і не доведеш, що ти – для системи свій, "з нашого району". Можливість самореалізації обумовлюється прямою чи мовчазною згодою на прийняття правил "наперсточників". Боротьба з корупцією починається і щасливо закінчується у Межигір'ї. Відсутність дієвих механізмів впливу на владу, на формування державної політики наочно доводяться тими ж "пацаватими історіями" зі скасуванням чи то непризначенням виборів, з багатоверстатовим голосуванням нардепів, відсутністю правосуддя (доступного і ефективного судочинства) тощо.

Якщо коротше, то недіючий закон і відсутність правосуддя – це і є пряме підбурювання до повстання. Тож питання не у тому, чи буде спротив режиму і не у легітимности такого спротиву, питання лише у формах і, відповідно, наслідках цієї відсічі. Якби Творець дав пацанам трохи більше розуму, вони б те зрозуміли, а так мають хіба сподіватися на те, що противники режиму є мудрішими за них та усвідомлюють переваги раціонального і системного ненасильницького спротиву над "бессмисленным и беспощадным"10.

З януковичевого скрушного висловлювання11 про масові протести в Тунісі ми дізналися про ототожнення ним явно фетишизованої "стабільности" з двадцятьма з гаком роками диктаторської влади. Нам варто зробити висновки як щодо стратегічної мети: створення правової держави (не визискувача і не няньки, а захисника і модератора суспільного діалогу) з процесуальною демократією12, де така "стабільність" унеможливлювалася б у принципі, так і щодо тактичних цілей, котрі можна визначити як дестабілізацію цієї стабільности – тим більш, що Янукович вже заговорив13 про "спадкоємність". До речі, у цьому зв'язку ще більш неадекватним виглядає штамп "нова влада", застосовуваний щодо Януковича і пацанів: вони – стара влада і чим скоріше більша кількість українців це зрозуміє, тим швидше ця влада впаде.

Стабільність і міць української державности не мають нічого спільного зі стабільністю та спадкоємністю узурпаційної верхівки, навпаки, у грунті речей це взаємовиключні речі.

На популярне питання "що робити?" не існує універсальних відповідей, окрім відповіді, що не треба про це ні в кого питати: часто "той що знає, не каже, той що каже, не знає". Відтак, за смаком – особиста участь у вподобаних громадянських акціях, розвиток критичного дискурсу до недоступного пацанам рівня, інформаційні запити, судові позови з перспективою переведення спору до Європейського суду з прав людини, самоорганізація і створення неформальних об'єднань, врешті просте поширення інформації в Інтернеті та навіть розмова з сусідом et cetera. Тільки синергія окремих і часто малопомітних дій врешті і дає підсумковий кумулятивний ефект: те що зветься Помаранчевою революцією не сталося одномоментно наприкінці 2004-го, а визрівало і готувалося роками.

Перефразуючи адмірала Нельсона: Україна чекає, що кожен виконає свій обов'язок.


Олександр Северин, к.ю.н.

Сергій Грабовський
Хлопці! А виборів може й не бути

"Рожевим окулярам", які мріють про прозорі вибори-2012 - місце хіба що у якомусь Клубі невиправних диваків. А, може, й у більш серйозній установі

В Україні є все. Чи майже все. Адже велика європейська держава може собі це "все" дозволити – в тому числі й диваків, котрі вважають, що наступні парламентські вибори пройдуть прозоро й чесно, відтак головним завданням опозиції є перемога на цих виборах.

А перемога така, мовляв, досягається дуже просто – треба виставити яскравих та непідкупних кандидатів, і тоді народ дружно проголосує за них. І не має великого значення, якою саме буде виборча система – чи партійною з відкритими списками, що її прагнуть опозиціонери, чи змішана за схемою 50/50, яку обстоюють "регіонали". Ну, а після здобуття більшості у Верховній Раді будуть трансформовані всі інші владні структури, і нарешті розпочнуться справжні, а не позірні реформи.

Що в Україні є все – це, звісно, тішить. Але недовго. Адже тоді, коли йдеться про боротьбу за владу, тим більше, про усунення вочевидь авторитарного режиму, "рожеві окуляри" не до лиця ані політиками, ані політологам.

І в першу чергу це має стосуватися майбутніх парламентських виборів, бо ж у разі, якщо до осені 2012 року не станеться якихось катаклізмів, саме ці вибори позначать або остаточне усталення режиму, або його деструкцію. Але – тільки позначать, бо взяті окремо, без інших потужних політичних дій, такі вибори за будь-якого авторитарного режиму мають результатом ще одну маніфестацію "непорушної єдності партії (назву підставити) і народу".

Власне, на те цей режим і є авторитарним, що його неможливо усунути суто інституціональними засобами. А якщо, не приведи Господи, він переросте у неототалітарний, у потужну партійно-поліцейську надбудову над державно-олігархічною економікою, то про інституційні засоби ротації владних груп узагалі доведеться забути та класти в основу політики прямі дії широких мас.

Та повернімося до парламентських виборів-2012. В акурат після Євро. І десь за місяць до закінчення МВФ-івської програми stand-by.

Припустімо, що "регіонали" в силу тих чи інших причин покладуть в основу виборчої системи не чисту "мажоритарку" в один тур, а змішану систему à la пізній Кучма. Адже саме тоді режим уже навчився непогано "опрацьовувати" – з користю для себе – перебіг та результати виборів. Згадайте-но вибори 2002 року, довжелезні черги на виборчих дільницях у ряді регіонів, які, за підрахунками соціологів, забрали чимало потенційних голосів у тодішньої головної опозиційної сили – "Нашої України" (хто коливався, плюнув на усе і пішов додому). Але за партійними списками опозиція все одно перемогла, і що ж? Вона опинилася "за бортом", оскільки із 100 кандидатів, обраних до Верховної Ради у мажоритарних округах як "незалежні", 99 негайно після складання депутатської присяги стали членами владної більшості. А невдовзі до них радісно приєдналася і дюжина "нашоукраїнців"...

Але тодішній режим, скільки б його не таврували як "антинародний" та "злочинний", виглядає командою янголів із ледь-ледь обляпаними пекельною смолою крилами у порівнянні із режимом нинішнім. Вибори до місцевих рад 31 жовтня 2010 року, а особливо передвиборчий та після виборчий періоді, наочно продемонстрували, що і як робитиметься у 2012 році. Тим більше, що і система 50/50 вже успішно апробована – незважаючи на результати виборів, правляча коаліція панує у всіх облрадах, крім трьох галицьких. Та і ті, схоже, залишені поки що як свідчення "торжества демократії" для Європи та США – і як засіб залякування (страшні націоналісти зі "Свободи"!) для Донбасу, Криму, Харкова, Дніпропетровська та Одеси.

Отже: уявімо, що партії чинної опозиції змогли якимось чином і сформувати списки у загальнонаціональному окрузі із загалом нормальних персонажів, і виставити кандидатами у мажоритарних округах виключно доброчесних, професійних та популярних осіб. Ба більше: ці партії навіть домовилися про спільну підтримку в мажоритарних округах найбільш прохідних кандидатів та про взаємне знання своїх висуванців на їхню користь. За нормальних умов це забезпечило б якщо не тотальну (з конституційною більшістю голосів), то бодай відносну (226 і більше депутатів) перемогу. Але...

Ще до офіційного висунення потенційних кандидатів почнуть "пресувати". Як саме? Погляньте на публікації, присвячені місцевим і регіональним виборам 2010 року, порийтеся в Інтернеті, там є чимало цікавого про вибори у Російській Федерації (яка для нинішньої влади України – світоч людства і маяк невгасимий) за останнє десятиліття. Кримінальні справи, залякування сімей, створення фальшивих місцевих партійних осередків та оскарження через "найсправедливіші" суди результатів партійних з’їздів, судові ж (або навіть адміністративні) заборони масових зібрань, зрив тими чи іншими способами вже зібраних мітингів... А реєстрація? За російським прикладом, шукатимуть (і знаходитимуть!) "неправильні" коми та закорючки в даних кандидатів, причому одних зніматимуть з реєстрації за те, що вказали зайві дані (професор, доктор наук, заслужений діяч науки і техніки...), інших – за те, що не вказали (доктор історичних наук, але не зазначено, що кандидат філологічних!). І це все робитиметься в останні дні й години, щоб не було фізично часу через суд поновити реєстрацію чи змусити зареєструвати кандидата чи список.

І коли врешті-решт партійні списки опозиціонерів у загальнонаціональному окрузі та кандидати у мажоритарних округах будуть остаточно "устаканені", то, по-перше, до самого голосування залишиться близько доби й агітація буде заборонена (а як пояснити виборцям, за кого з опозиціонерів голосувати, якщо основного, популярного кандидата вилучили?), по-друге, надто багатьох авторитетних та енергійних діячів не дорахуються партійні списки. Іншими словами, ще до самого голосування його результати будуть уже спотворені, точніше, вони апріорі не відповідатимуть суспільним настроям. Тобто масовий виборець – той, який до Партії регіонів та її сателітів був неприхильний – далеко не всюди матиме змогу проголосувати за тих, за кого хотів. А тому і явка вже з цієї причини виявилася нижчою за ту, яка могла би бути за нормальних умов.

Та це, звичайно, далеко не все. Фільтрація кандидатів – тільки одна із складових одержання "правильних" результатів на виборах. Інша складова – це організований належним чином підрахунок голосів. Для цього вже зараз створена відповідна законодавча база. Вона дала цілком легальну підставу для формування виборчих комісій по всій Україні під контролем трьох партій чинної урядової коаліції, яка тепер зветься "більшістю". Ця можливість була використана повною мірою на виборах-2010, ба більше: де-не-де вирішили не гратися з трипартійністю а ля комуністична Польща, а одразу сформувати комісії виключно зі членів однієї партії, як-от у Донецьку. І що цікаво: хтось з однопартійців схопив за руку надто ревних хлопців, пояснив, що вони перестаралися? Ні, звичайно. Так було. Так буде, ясна річ, і надалі.

Тим більше, що насправді чинна владна коаліція зовсім не трипартійна, навіть на рівні Верховної Ради, - є у ній депутати "Єдиного центру", Християнсько-демократичного союзу, ще чиїсь "тушки", поза парламентом – Союз лівих сил та Соцпартія, ба, Вільні демократи імені Бродського... Одне слово, є з кого формувати територіальні та дільничні виборчі комісії, щоб була повна ілюзія багатопартійної демократії. Тим більше, за прикладами не треба далеко ходити – свого часу у комуністичній Польщі та в НДР існувала позірна багатопартійність, ба, у сучасному комуністичному Китаї вона існує й ніколи не зникала, навіть у часи "культурної революції" – Компартія плюс вісім "демократичних" партій. Не випадково Віктору Федоровичу так у КНР сподобалося, не випадково він китайський досвід у нас хоче впровадити...

Одне слово, на заклик з Києва: "Нумо, підрахуй!" – буде кому відгукнутися.

А от саме голосування можна влаштувати й демократично. "Каруселі" – це на крайній випадок і тільки у деяких округах. Хай Америка та Європа дивляться – все чьотко, Донбас порожняк не ґоніт! А що подекуди траплятимуться складнощі у роботі виборчих дільниць – некваліфіковані комісії, незручні приміщення, неминучі черги, - так це або підступи ворогів, або тимчасові недоліки. І нічого, що за таких обставин, як завжди у подібних випадках, виграє "залізобетонний" електорат тоталітарних та авторитарних партій, у якого відсутні сумніви у своїх фюрерах, який проголосує належним чином за будь-якої виборчої погоди. А той, хто до кінця не певен у своєму виборі (а таких сьогодні чимало саме серед демократично налаштованого електорату, і, смію припустити, буде чимало й 2012 року, якщо опозиція зробить ставку на вибори як головний інструмент змін у країні), той далеко не завжди готовий простояти дві години у черзі за бюлетенем. А на додачу у всіх і тоді будуть живими спогади про "тушок" у Верховній Раді й у місцевих радах, і ці спогади зовсім не будуть надихати...

А паралельно із цим будуть запущені з десяток екзит-полів (у більшості своїй абсолютно фальшивих, але з узгодженими заздалегідь цифрами) – щоб у їхній масі загубилося справжнє опитування та реальні результати – так, як це вже було зроблено на президентських виборах-2010, коли всі показали майже ті самі результати у першому турі, тільки непідкупний Кучерів дав дещо інші – але Ілька Кучеріва з нами вже немає, і хоча в країні є справжні соціологи, та не всі з них уміють тримати удар і відмовлятися від мільйонів доларів готівкою за невеличку "корекцію" результатів...

Ну, а що потім, коли роз’їдуться з дільниць закордонні спостерігачі? Потім – "підрахуй, але правильно!" – коронний номер усіх недемократичних режимів.

Наступним кроком режиму, якщо до Верховної Ради, попри всі зусилля, прориватиметься надто багато "неправильного" люду, стане використання суду. Тепер уже не для зняття небезпечних діячів з перегонів чи для арештів активних агітаторів, а для оскарження голосування у певних округах. Але це в разі, якщо хтось "неправильний" набере надто вже багато голосів, які неможливо буде "правильно" підрахувати.

Ну, а потім – цілком традиційні методи: підкуп депутатів-опозиціонерів, залякування і – знову – кримінальні справи за минулі "злочини". В кінцевому результаті добре буде, якщо у новій Верховній Раді виявиться бодай декілька реальних опозиціонерів-мажоритарників. З тими, хто пройде за партійними списками, діятимуть схожим чином, і в результаті матимемо déjà vu ситуації у чинній Верховній Раді, коли політичні сили, які на парламентських виборах 2007 року одержали меншість голосів виборців і меншість депутатських мандатів, мають уже не просту, а конституційну більшість.

Іншими словами, якщо хтось воліє носити "рожеві окуляри" і вважати, що на чесних і прозорих виборах 2012 року він зможе завдати рішучої поразки чинному режиму (і саме на це націлюватиме своїх прихильників, і до цього схилятиме інших опозиціонерів) – то місце такому персонажеві хіба що у якомусь Клубі невиправних диваків. А, може, й у більш серйозній установі.

Серйозна ж опозиція повинна розуміти, що парламентські вибори в Україні – це лише один, і при тім не найбільш важливий елемент боротьби за реальну, а не позірну демократію. Головні зусилля, головні ресурси – людські та фінансові – слід спрямовувати на розбудову громадянського суспільства, яке повинне буде стати головним опонентом чинній системі і взяти реальні важелі влади у свої руки. Яким саме чином – це вже інша тема.

Непогана стаття щодо того, з ким українцям доводиться співіснувати у своїй начебто державі.

псевдодемократичний підхід до надання особам українського громадянства виходить нам боку до сьогоднішнього часу. Парадоксально, але громадянами України поставали люди, які докладали всіляких зусиль, аби такої держави на мапі світу не було. Гебня, зеки, наркомани, військові пенсіонери (які приїхали в Україну на пенсію) і просто випадкові люди, яких примха долі занесла в Україну - отримали українське громадянство. Їх не цікавила і не цікавить до сьогодні українська культура. Вони принципово зневажають українську мову. Це люди, які на відміну від Латвії, уникли процедур люстрації і натуралізації. Натомість їм подарували право формувати владу, вирішуючи долю народу, який вони люто ненавидять. Тому, хоч і сумно це констатувати, в такому вигляді українська держава була приречена з самого початку ухвалення Закону "Про громадянство".


http://www2.maidan.org.ua/n/free/1298743188

Чудовий сайт. Нарешті знайшов...
Дякувати тим завдяки кому існує цей сайт. Відносно по багатьом кількість відвідувачів цього сайту просто мізерна...але він існує... Яка чудова послідовність і культура висловлювань...
З ким нам доводиться співіснувати...? так ? можливо ?... але все це лише особливості умов оточуючого середовища... найважливіше - це результат...нас багато а їх зовсім мало...тоді тактика ось така і така.... Нас одиниці на сотні тисяч хворих, отруєних, зомбованих обездуховлених нещастних... це вже відповідна ситуація і тактика вже зовсім інша... 1 справжній воїн може перемогти навіть гігантську армію... Найважливіше не втрачати віру і духовність... В одних сімейних трусах проти озброєнного сучасного танка не попреш... але танк можна заманити в якесь болото...примусити витратити пальне або дарма розстріляти усі бойові запаси...це я так вибачте абстрактні висловлювання...
От прийшов я на нову роботу "росифікація московізація"(ой пробачте за нецензуру) повальна а я ось так і так поступово обережненько через якийсь час дивлюсь починають зявлятися спроби говорити Українською...зявляються потихеньку...у перервах теревенях запитаннячка...по типу: "нет ну вообще они что действительно били бандити ети Бендеровци или за что они дрались...?" так паскудно неприємно але важливий результат - зявилась перша зацікавленість...воно зявилось і що хто не робитиме про це вже говоритимуть.... це я так абстрактні думки....
Поки що не знаю про що писати я ще стільки всього хочу дізнатися про нашу Україну... Як я Вам вдячний за Ваші статті за рідну мову...

Доброго дня, пане gastrobo,

Дякую за Ваш відгук.

Щодо відвідуваності сайту - маю зазначити, що це не комерційний проект, і ми не рекламуємось. Нам не потрібне миттєве зростання кількості дописувачів - нехай люди долучатимуться поволі, але це будуть невипадкові люди.

Правду кажете щодо мови та донесення ідей до широкого загалу - тільки так і доводиться працювати. Відчуваючи, що правда на нашому боці, отже рано чи пізно - переможемо!

Чекаємо на Ваші цікаві дописи на форумі.

Добрий вечір Пане ! Приємно отримати відповідь. Усе чудово зрозумів...Слідкуватиму за темами... Спочатку хочеться перечитати усе що тут є... Усі мої здогади які я намагався формувати з різних газет журналів статей інтервю істориків...підтверджуються при прочитанні цих розповідей...

Я не люблю Луценка. Але дуже добре він затаврував отих червонопрапорних нелюдів.

___________

Лист із тюрми № 7. Дід Іван, Гітлер і Сталін
Юрій Луценко _ Четвер, 05 травня 2011, 11:05


У родині, де я виховувався, 9 Травня завжди було особливим днем. Обидва мої діди, Іван і Михайло, пройшли війну з літа 41-го і зустрілися під Рейхстагом. Сімейна історія говорить, що вони познайомилися, коли дід Іван, завершивши надпис "Гітлеру – п…ць", побачив надпис діда Михайла "Козелець, Чернігівська область, Україна". Односельчани обнялися, а їх діти через 15 років стали моїми батьками.

Діда Михайла я майже не пам’ятаю – він рано помер. А дід Іван став моїм джерелом народної мудрості, невгамовного життєлюбства і по-селянськи крутих слів про владу.

Дід на все мав свою думку – і про колгосп, і про Фіделя Кастро, і про церкву, і про жінок. Часто його погляди не співпадали з поглядами мого батька, партфункціонера. Особливо дід Іван лаявся на портрети "Усатого генералісимуса", якими на початку 80-х було модно прикрашати автомобілі. Все життя дід воював – з Першої світової приніс 3 Георгіївських хрести і нагородний срібний годинник. Ці нагороди нам, малечі, дозволялося роздивлятися тільки по святах. У тій коробці лежали і медалі Вітчизняної – "За отвагу", "За взятие Берлина" та інші.

Дід гордився своїми нагородами, але проходивши все повоєнне життя аж до 70-х у військових галіфе і сорочці – їх не одягав. І про війну, як я не просив, розказував дуже мало. Лише один раз, випивши чарку саморобної сливової наливки на кісточках (кісточки – виправдання необхідності за рік випити всю сулійку, бо може з’явитися синильна кислота ), дід розповів, як будучи санітаром з 44-го, вже під Берліном в черговій партії поранених знайшов старшого сина артилериста Василя з повністю розірваним животом і нутром назовні.

Такої операції простому солдату було "не положено". Тож дід власноруч промив кишки сину у відрі спирту і зашив великою "циганською голкою". На ранок почалося зараження – живіт розпух, била лихоманка. Дід ще двічі повторював операцію. Використав розчин спирту і соляної кислоти. Син вижив. "А скільки полягло…", - протягнув дід. "І скількох поклали…", - зло додав через хвилину.

Спогади про те, як форсували Дніпро, були ще важчими. Згадуючи, як гнали щойно мобілізованих "торбешників" у домашніх фуфайках з однією гвинтівкою на трьох, дід глухо матюкався. Взагалі, уникав тієї теми війни. Тоді я дивувався – чому? Тепер, знаючи, що за форсування Дніпра поклали в 10 разів (!) більше, ніж союзники за висадку в Нормандії, я його розумію.

Він, як і всі фронтовики, добре знав ціну бравурній пропаганді про Перемогу. Знав, але волів мовчати. Недавно я прочитав абсолютно точні слова про це Йосипа Бродського:

У истории русской страницы

Хватит для тех, кто в пехотном строю

смело входили в чужие столицы,

но возвращались в страхе в свою...

Ця дата, 9 Травня, дійсно особлива. Це поодинокий випадок, коли ми відзначаємо точну дату історичної події і знаємо страшну ціну свята зі сльозами на очах.

Я відзначав і відзначаю 9 Травня як особливий день. Україні є про що згадати в ці дні. Ми, українці, маємо бути горді своїм величезним внеском в спільній цивілізаційній перемозі над фашизмом і над його антилюдськими планами. Як маємо пам’ятати і про те, що домашню кровожерну диктатуру кров наших дідів так і не наситила. Сталін її пив і далі. А його нинішні оспівувачі в українській владі мріють повернути ту модель країни-табору. Цей розворот колеса української історії в ті страшні часи вони незмінно-пафосно прикривають Днем Перемоги 1945-го. Ніяких днів пам’яті ці діячі не допускають – їх війна з навколишнім світом і власним народом ще триває. Тут знову наведу цитату поета і Нобелівського лауреата Й.Бродського, що влучно характеризує неосталінські травневі шабаші останніх років: "Краска стыда вся ушла на флаги".

Краще й не казати про українських політиканів та їхні провокаційні ігрища з червоними прапорами. Гидко це все в країні, де про ветеранів і жертв тих років згадують між іншим. Нинішні симпатики Сталіна йдуть його шляхом – народу баланду і чвари. Цього разу – через примусове вивішування прапорів.

Мій батько був автором законопроекту про одноразову грошову допомогу ветеранам до 9 Травня. Прийняття цього закону було його останнім днем у житті. Для мене – це знак: влада мусить матеріально підтримувати ветерані, шанувати їх, але аж ніяк не використовувати.

І тим більше – ніякого повернення назад, бо як сказав би мій дід Іван: і Гітлеру, і Сталіну – п…ць!

Ще одна моя стаття (рос. мовою).

----
Есть в центре Европы одна нация.

Ничем, казалось бы, не особенная. Такая же, как поляки или венгры, словаки или литовцы, чехи или румыны, эстонцы или болгары. Ничем не хуже их. С такими же правами. Казалось бы....

Только вот все эти нации почему-то в Евросоюзе. А украинцы - нет. Хотя наши земли и входили в состав европейских государств. Более того - с каждым годом украинцы оказываются все дальше от ЕС.

Да что там Европа! Каждая из перечисленных наций имеет СВОЕ национальное государство. Украинцы - нет.

В своей собственной стране они стремительно превращаются в людей второго сорта. И если этот процесс не остановить, скоро об украинской нации придется говорить в прошедшем времени.

Почему? - спросите вы. Ведь если верить переписи населения, нас 78%!

Так-то так, да не так

Только 68% населения назвали при той самой переписи украинский родным языком. Это означает, что у миллионов граждан этой страны нет ничего украинского кроме фамилии. Кроме воспоминаний о том, что предки считали себя украинцами. Потому что по-украински их отцы и матери уже не говорили...

Недавний соцопрос в Киеве - лишь 25% киевлян говорят дома по-украински. Еще 40% по-русски и еще 35% на двух языках или с реобладанием русского.

Лишь в самых западных регионах Украины при подобных опросах около 90% подчеркивают, что их родной язык - украинский. В остальных регионах - ситуация ужасная, в центральной Украине за 2 года(!) число людей, считающих себя украиноязычными, упало с 72% до 59%!

"собачники" столько лет кричали о "жуткой украинизации" - но 99% газет и журналов, подавляющее большинство книг - на русском языке. Вдумайтесь - только на 15 году независимости украинцы добились права смотреть на родном языке кино! У меня, рядового гражданина Украины, нет возможности купить любимый журнал на украинском языке - почему-то для поляков тот же самый журнал издается на польском, а вот для меня почему-то на русском.

Однако пресса - еще цветочки. Настоящий ужас творится на телевидении: засилье низкопробной русскоязычной продукции просто чудовищно. Сериалы сплошь про "ментов и бандитов" или же совсем низкосортное "мыло", одебиливающие телешоу, из которых за последний год практически исчезли как украиноговорящие ведущие, так и украиноязычная аудитория. В жюри на разных однотипных "таланты мають украину" - представители российской попсы и гламурные педики. Никому особо не нужные у себя на родине, у нас они чувствуют себя эдакими колонизаторами среди смешных аборигенов.

Первый национальный (!) канал отдали на откуп Бенкендорфу с Арфушем. Последний, кстати - человек без высшего образования. Зато с яркой фантазией: очень красиво выдумывал в свое время про "оранжевые репрессии". Такие кадры на помойку не выбрасывают - оккупантам он еще пригодится... Чего стоит прошлогодний перформанс этой сладкой парочки, когда за месяц (!) до "дня победы" пол-экрана на УТ1 занимал очередной московский фетиш - "георгиевская лента". Как Вы думаете, было ли на этом канале хоть какое-то напоминание о Дне памяти жертв Голодомора? Правильно думаете - не было ни хрена. Зачем колонизаторам вспоминать убитых ими аборигенов?

Вы смотрели на рейтинг самых богатых бизнесменов страны? Подавляющее большинство там - не украинцы. Откуда взяться украинцам среди олигархов, если почти все эти олигархи в прошлом - бандиты или комсомольские работники? Комсу и криминал в СССР объединяло одно: русский как язык межнационального общения.

Национальность хозяев Украины - "совок". Самое яркое тому свидетельство - массовый забег крупных капиталистов из БЮТ и НУНС в нелегитимную "коалицию". А сейчас эта публика и за вывешивание красных флагов на 9 мая проголосовала. И не важно им, что под этим флагом украинцев убито не меньше, чем под красным со свастикой в белом круге. Жертвы среди аборигенов не считаются жертвами.

Казалось бы, в стране еще много украиноязычных украинцев. Которым вся эта совдеповская вакханалия не по нутру. Почему они молчат? - спросите вы.

Потому что они - труженики. Очень многие - в сельской местности. От зари до зари они вкалывают для того, чтобы страну кормить. Нет у них ни времени, ни денег, чтобы в Киев на Майдан ездить. И нет даже Интернета, чтобы почитать, что пишут умные люди и как-то самоорганизоваться... Зачастую есть какой-никакой телевизор. То есть брехунец имени арфуше-бенкендорфа и табачнико-герман.

Хозяевам газет и телеканалов не нужен украинский язык. Зачем? "Холопы и русский поймут". Тем более что денежку зарабатывать можно на "общем" с Россией рынке. И вот - снимаются в Украине фильмы и сериалы. Для соседей. На русском языке и изображающие Россию...

Украинцы вытесняются из Украины.

"Им" нужно, чтобы нас стало меньше. Тогда эта земля (6% мировых черноземов) будет принадлежать "им". Для этого нужно устранить законных хозяев. Как ни странно, но именно трудолюбие украинцев способствует оккупантам - потому что мы не привыкли сидеть сложа руки.

Один донецкий олигарх в свое время громко возмущался - почему, мол, в Ивано-Франковске люди не хотят работать на его заводе за такие же деньги, что и люди в Донецке. Он искренне не понимал, как можно поехать на заработки в Польшу, если поляк платит больше!

Беда в том, что скоро все способные заработать и впрямь уедут. И так во многих городах и селах Западной Украины у каждого второго ребенка хотя бы один из родителей в Европе на заработках... Но олигархов это устраивает - их покорный электорат на Востоке сначала вкалывает в цеху за 2000 гривен, а потом идет на избирательный участок - и голосует "как надо". А если внесут в списки дважды - по месту жительства и по месту работы - проголосует и дважды. Как барин приказали.

Только вот темпы отъезда украинцев за рубеж не устраивают барина. Медленно слишком... Куда проще "размыть" самоидентификацию украинцев. Для этого нас полным ходом зомбируют "дружбой с Россией", "общей историей", "великой Победой" - со страниц "их" газет и экранов телевизоров. Ставятся памятники Сталину, которого Европа объявила преступником - и пытают в тюрьме пацанов, которые возмутились и отпилили идолу башку...

Каждый украинец, боровшийся за независимую Украину, объявляется преступником или изменником. Когда они оплевывают Бандеру и Шухевича, Мазепу и Петлюру - они плюют в лицо нам. И нашему праву на собственное государство, не подчиняющееся хамовитому соседу.

Идеи украинской независимости объявляют кознями Германии, Австро-Венгрии или госдепа США. "Правильный хохол" должен уважать старшего русского брата и отечественного олигарха. Остальные - неправильные, их место - в тюрьме или в эмиграции.

Когда украинцы говорят о своем желании иметь свою православную церковь, визг бизнесменов в рясах зашкаливает. Нас, оказывается, считают "канонической территорией" РПЦ, и поп-кагэбист Гундяев, известный также как патриарх Кирилл, уже открыто говорит о том, что мы, оказывается, единый с русскими народ. Иными словами, "это моя корова и я доить буду". А что наши власти? Ничего, облизывают фашиствующих московских попиков, смиренно склоняются перед митрополитруком, ожидая благословенного жеста ручкой, украшенной часами за 50 килоевро...

Власть стремится как можно скорее покончить с украинцами. Если что - для тяжелых и грязных работ завезут, по примеру Москвы, жителей Средней Азии. А для поддержания нужных настроений в электорате будут и дальше поощрять оседание в Украине российских военных пенсионеров. Незаконно имеющих два паспорта и голосующих сами знаете как...

Нам объявлена война.
Нам объявлен геноцид.

А на войне - как на войне.

Дуже правильна стаття, як на мене.
---------------------------------------------------

Сергій Редчиць - Вперед, до законів Кольта

Свого часу в університеті Ненсі у Франції дослідник Дідьє Дезор досліджував групову поведінку пацюків в умовах обмеженого доступу до їжі SaveFrom.net. Під час експерименту пацюки ділилися на певні "соціальні групи" – експлуататорів, робітників, незалежних автономів та цапів-відбувайлів.

Але цікавим було те, що коли з такої групи вилучали, наприклад, експлуататорів та відбувайлів, решта групи через певний час все одно розділялася на ті самі касти у тій самій сталій пропорції.

Відомо, що у деяких аспектах свого єства люди не так вже далеко відійшли від тварин. Але щоб тим чи іншим чином контролювати закладені природою моделі поведінки, люди винайшли Закон.

Саме Закон дозволив суспільству здійснити перехід від еволюції сили до еволюції розуму. Дотримання суспільних прав, що закладені в законі, аналізуються судом та впроваджуються, якщо необхідно, то навіть насильно, відповідними правоохоронними структурами.

Що буде, якщо усунути Закон та механізми, що забезпечують його виконання з нашого суспільного життя?

Очевидно, ми повернемося до права сили, коли розподіл обмежених ресурсів буде відбуватися на користь того, хто швидше стріляє, або чия банда краще організована та чисельніша.

Спостерігаючи сьогодні за процесами нищення в Україні системи судочинства та охорони правопорядку, хочеться запитати у тих членів правлячої групи, які сьогодні всіляко підтримують нищення опонентів та відкрито насолоджуються приниженням людей, яких вони вважають загрозою своєму процвітанню: чи усвідомлюєте ви наслідки такої своєї позиції у найближчому майбутньому?

Так, можливо ви маєте причини ненавидіти когось конкретно. Так, мабуть багатьом з вас приємно, коли судді та "мусора" слухняно виконують будь-які накази ваших лідерів. Очевидно, що ви не відмовитеся захапати якісь активи тих ваших сьогоднішніх супротивників, що були обрані на роль "відбувайлів".

Так, мотиви вашої поведінки можна зрозуміти, враховуючи той історичний процес, що виніс вас на верхівку піраміди. Але задайте собі питання: що відбудеться, коли опонентів вже не залишиться, а ресурси все одно будуть обмеженими?

Проти кого повернеться репресивний апарат?

За прикладами далеко ходити не треба. Їх ми знаходимо у відносно недалекому минулому – у часи сталінських репресій. Тільки за грати потрапляють реальні вороги, а потім уявні вороги, надходить черга скласти їм компанію вчорашнім прокурорам, суддям, міліціонерам тощо.

Тож раніше чи пізніше ви відберете заводи, будинки та гроші у ваших ворогів. І тоді ваша група негайно перерозподілиться, як це завжди буває у пацюків.

І коли прийдуть відбирати ВАШЕ майно, то вже не буде суду, прокуратури та міліції, щоб вас захистити. Це обов’язково станеться, не сумнівайтеся! Але ще не пізно зрозуміти, що справедливий суд потрібен ВАМ більше, ніж вашим сьогоднішнім ворогам.

І якщо рештки здорового глузду ще спроможні взяти верх над жадібністю, зупиніть створеного вами Голема, поки він не повернувся проти вас!

Ну, а нам, браття українці, якщо все йтиме як іде, доведеться повернутися до "права кольта". Соромно нащадкам славного історичного минулого, в якому було і Народне віче, і Запорізька Січ, і Магдебурзьке право, повертатися до законів дикого Заходу, але якщо ми негайно усі разом не станемо на захист Закону, то іншого шляху нам не залишиться…

Я у ці дні завдяки ініціативі Ігора Маркова сушив собі голову в товаристві ще кількох хороших людей над питанням - як уберегти хоч частину українських земель, залишити земельні паї у власності українців, як ресурс нації.

Це мучить вже давно не лише мене.
Ющенка вдалося зупинити від введення вільного продажу аграрних земель. Незважаючи на американську та європейську агітацію. Трохи лінивий, трохи боязкий - спрацювало.
А ці рєбята не зупиняться. Їм на майбутнє нації плювати. Тобто, вони лише за таке майбутнє, коли самі будуть володіти всіма стратегічними ресурсами.
Якби скупили землі та володіли - то ще мала біда. Гірше, якщо перепродадуть. Зароблять мільярди і приречуть наш забичений народ на втрату останнього свого ресурсу.
Незаражених пестицидами і в той же час родючих земель на планеті залишилось дуже мало. За їжу, коли голод, людина віддасть останнє.
Нас убаюкують, що ніхто землю не вивезе, та й іноземці не дуже купувати її будуть. Присипляють лохів, а тоді окрадених і збудять.
Всі шию тягнуть за високими технологіями, за модерними економічними стосунками. Це все добре, поки їжі вдосталь і по доступних цінах. А здорову їжу не отримаєш без родючої землі.

Додаю короткий нарис про наболіле.
Може придасться для роздумів.


«Тепер я нарешті зрозумів, чому ця країна така бідна і нещаслива. Це тому, що ви знущаєтеся із даного вам Господом неймовірного багатства. Ходите по золоту і плачете, що бідні. Ви не уявляєте, як люди у світі добувають собі хліб насущний – на кам’янистих грунтах, на пісках, у безводних степах, на очищених від лісу клаптиках джунглів. Тому і надалі будете бідні, поки так чинитимете із своєю землею!»

Ці слова мені сказав старий швейцарець, головний спеціаліст Світового Банку по сільському господарству Центральної і Східної Європи. Ми стояли у травні 1995 року на порослому пирієм і осотом чорноземному полі одного із під-львівських радгоспів. У наступні роки стан цього та багатьох інших полів лише погіршувався.

У 20-30х роках ХХ століття на західній Україні під проводом священиків, вчителів та українського студентства селяни здійснили комплексний економічний прорив.

В умовах шовіністичної та авторитарної польської державної влади їм вдалося:

Побороти алкоголізм. Замість пропивати останнє, селяни почали інвестувати всі можливі кошти в освіту дітей, українську культуру та власний економічний розвиток.

Скооперуватися. Тобто об’єднати скромні кошти і зусилля всіх членів сільських громад. Сконцентрувати їх для економічного протистояння польським поміщикам-латифундистам та євреям, котрі контролювали переробну галузь і торгівлю.

Технологічно перевершити неймовірно багатших поміщиків. Пани всі прибутки тратили на гарне життя. А сотні селян, зібравши свої мізерні статки разом купували, наприклад, найкращого племінного бика для всієї громади. І за пару років мали крашу молочну продукцію, ніж пан, котрий купив гіршого бика, бо ще треба було грошей на жінчині діаманти.

З доходів від продукції інвестувати у переробку. Запровадити жорстку виробничу дисципліну і гігієнічні стандарти. Якість молочної продукції стала експортною, конкурувала з голландською та бельгійською на найбільш вибагливих ринках, наприклад у Відні.

Підняти загальну аграрну культуру. Студенти рільничих шкіл та інститутів кожної неділі читали лекції про передові технології у всіх селах. При цьому таємно лобіюючи національну культуру та ідею. Одним із них був Степан Бандера.

Цивілізованою конкуренцією потіснити євреїв та поляків з галузей переробки та торгівлі. Гасло купувати лише українські вироби в українських магазинах було тотальним: «Свій до свого по своє!».

В результаті за кільканадцять років виросли українські кооперативи, кредитні спілки, фірми і банки. Якби не радянська окупація у 1939 році, то польська економіка на західно-українських землях програла би остаточно економіці українців. В умовах шовіністичної, але правової держави, ми би отримали економічну перевагу лише завдяки згуртованим і дисциплінованим системним діям протягом двадцяти років.

У 1945 році землю роздали селянам, щоб відразу конфіскувати її до колгоспів. Але роздавали лише землю, а забирали все – землю, худобу, реманент, обладнання. Малих підприємців (ковалів, мельників, стельмахів, боднарів, сироварів тощо) винищили як клас, а майстерні, млини та цехи конфіскували.

За Польщі селянин недоїдав, жалкував цукерка дитині, а все складав, щоб прикупити трохи поля. Бо земля означала заможність і гарантію виживання роду.

За совєтів земля стала полем каторги. Безправні раби задарма горбились на ній задля перемоги міфічного комунізму. Виросло два покоління, які ніколи землею не володіли, окрім городів і присадибних ділянок. Два покоління, котрі змалечку чули від батьків, що на землі ніколи не доробишся, що з села треба тікати геть від тої каторжної невдячної і брудної роботи.

І нарешті цим людям роздали земельні паї. На власність. Задарма.

Пощо їм та земля? Лише одиниці захотіли її обробляти. І значна частина цих людей – вихідці із міст, котрі не чули в дитинстві прокльонів на селянську долю.

Переважна більшість власників земельних паїв тепер думає, що з ними робити?

В той сам час, у 20-30і роки, на під-радянській Україні землю забирали, а селян винищували. Цілими регіонами, тотальний національний геноцид.

Прокльони на селянську долю у 90-х роках на центральній та східній Україні чуло вже четверте-п’яте покоління селян. Зараз вони також думають, що робити із тими непотрібними їм земельними паями.

Ситуація десятирічної давності – бабця на Черкащині продає латифундистам 7-гектарний пай багатющого чорнозему за 100 гривень. Аферисти вже тоді мали різні схеми, як обійти законодавчі заборони. На запитання, чому так робить, каже: «Діточки, а пощо мені та земля? Я ж її ніколи не бачила, все в колгоспі, впроголодь, спину гнула. Вже скоро і помирати. То за ті гроші хоч раз перед смертю поїм смачно».

Власне на це влада робить ставку. Розраховує, що переважній більшості власників земельних паїв земля у володінні не є потрібною.

Що абсолютна більшість свої паї продасть. Дешево. Швидко. Назавжди.

Це абсурдний трюк історії. Дідів-прадідів, щоб забрати у них землю, вбивали, винищували голодом, гноїли в Сибіру. Вони молили Господа про справедливість. Господь послухав і віддав цю землю назад їхнім онукам.

А вона їм вже не потрібна, вони готові її продати за копійки. Декілька гектарів чорнозему за ціну найдешевшої російської машини-тарадайки. Яка проїздить шість-сім років і згниє.

Чи матиме право хтось із потомків тих, хто продав землю, взивати потім до Господа про допомогу? Жалітися, що китайці на їхніх колишніх полях вирощують і експортують першокласні харчі, а вони собі і своїм дітям в магазині можуть купити лише молочні продукти з пальмової олії, генно-модифіковані овочі та заражені хімією і гормонами курячі стегенця.

Що скаже Господь? Що дурні самі себе покарали і прирекли на деградацію своє потомство.

Бо за 20-30 років у світі буде гострий дефіцит харчів і нікому сьогодні не потрібна земля стане головним, справді золотим ресурсом, за гектар якої будуть платити шалені гроші.

Щоб її сьогодні забрати за безцінь владні чиновники, політики, продажні діячі культури та інші прислужники олігархів будуть переконувати людей, що сільське господарство у всьому світі збиткове, не може розвиватися без дотацій, що лише фінансово потужні виробники зможуть дати собі раду. Отже їм і треба продавати землю по скоріше, поки готові платити, бо завтра куплять де інде і ваш пай нікому не буде потрібний.

Що робити? - Не спішити.

Земля не пропаде – не згорить, її не вкрадуть - не винесуть, не знищать. Її можна позбутися лише самому, внаслідок власної дурості. Щоб перевірити, чи стане вона дорогою, золотою, треба чекати досить довго. Але якщо її продати, то і чекати не буде на що.

Що з нею робити тим часом? Адже точно, що приймуть такі закони, що попросту стояти необробленою і продукувати бур’яни вона не зможе – бо вилучать у примусовому порядку.

Отже землю треба обробляти.

Як не виходить самому чи разом із родичами, то треба здати в оренду. Бажано комусь із своїх – фермеру, кооперативу односельців. Від біди – агрофірмі чи навіть латифундистові. Але з однією умовою – у себе вдома завжди тримати оригінал документу на право власності на цю землю і один із належно зареєстрованих екземплярів договору оренди із зазначеним терміном оренди та сумою орендної оплати.

Тоді кожен власник земельного паю за будь-яких обставин залишиться власником своєї землі. І ніхто не знає, чи за пару років хтось із ваших дітей, онуків чи родичів не попросить цю землю дати в обробіток йому.

Бо за деякий час бути хліборобом і господарем на своїй землі, могти годувати пів-світу для українця знову стане почесно і прибутково.

Автор: Панкевич Богдан

Cумна стаття від Оксани Пахльовської...

Привид ходить по Європі, привид України

Всьо смєшалось в домє... Тільки не Облонських. А. Путікантропів. Бідні виборці ПР: нелегко розібратись у таємничих меандрах «братньої» «російської душі». Ти їй цілу країну на тарілочці – а вона тарілочку хрясь на твоїй голові. Нервова публіка. Ще вчора президент України був «избранный сосуд эсхатологического чуда». А сьогодні державу частинами здав – і ніякої вдячності. У всіх чотирьох орлиних очах Старшого Брата постає «простецким дядькой», негідним розмовляти з європейськими очільниками...



Від «мученика за идею» до «“писающего мальчика” в шароварах»

Ще недавно адепти євразійської Росії тріумфували. Їхній герой – «разбойник и простец» – поставав рятівником Росії, полководцем «фінального повстання» Євразії супроти ворожої Атлантики. Янукович, писав після Помаранчевої революції на сайті Аnti-orange ідеолог неоєвразійської Росії Дуґін, – «символ... недалекого натурала с сильными «полубандитскими» наклонностями... Но в эсхатологических ситуациях порой разбойник и простец могут стать мучениками за идею и предводителями финального восстания. ... Януковичу надо становиться сейчас во главе восстания Евразии против Атлантики. ... И там, где прогнется партфункционер, ... рецидивист с парой ходок станет стеной. Янукович – это избранный сосуд эсхатологического чуда. ... Сейчас партия Януковича – это партия Абсолютного Света, евразийская версия «Хезболлы» – «партии Бога!» Однак щойно чотири роки тому «сосуд эсхатологического чуда» – тоді ще прем’єр – заїкнувся про євроінтеграцію протокольними формулами, як перетворився на «донецкого оборотня». А сьогодні – о лишенько! – і взагалі став «помаранчевим», як вважає депутат Держдуми С. Марков. А це гірше від «оборотня»!

Російські автори без великих церемоній висміюють українських владців. Позаяк певні: все одно ті прийдуть «на поклон». В брюссельських поїздках «избранный сосуд» геть розбився і непоштиво бачиться «“писающим мальчиком” в шароварах». Для Москви президент держави Україна – не більше, як «образцовый губернатор Малороссии». ВЄвропі його не люблять, бо лякає європейських лідерів неотесаними манерами тагеть погано виглядає «на европейском паркете этот... из рук вон плохо образованный, простецкий... неуклюжий высокий дядько» (для коректності слід було б додати, що Путін з його «тук, и контрольный в голову» виглядає «на европейском паркете»не менш сюрреально). Також російські автори зазначають, що марна справа з боку України щось пропонувати Європі, адже все, що європейців «интересует на Украине, уже продано Москве». Ну і фрау Меркель теж: не маючи ні про що серйозне поговорити, «разглагольствует о правах человека». А грошей на модернізацію української ГТС не дасть, бо вона «уже газпромовская», пише «Росбалт».

А тут ще й Погребинський (вау!) заявив, що на Росію орієнтується найменш освічена частина українського суспільства. Запізніла інформація: соціологи ще 2004-го засвідчили, що для виборця ПР типовими є соціальна ізольованість та низький рівень освіти.

Росії залишається лишень поспівчувати: що це їй за біда така, що єдиними її алеатами виявляються як не «колхозник» Лукашенко, як називають «бацьку» в Росії, так «простецкий дядько» і «рецидивист с парой ходок» из «незалэжной» – ще один політкоректний перл?! Некомфортно якось.

Втім, нічого нового в цих політичних шизіях: Салтиков-Щедрін уже давно описав Україну й Росію в колоритних образах Фердищенка і Уґрюм-Бурчєєва.

Однак нинішні сценарії за лаштунками цих шизій не на жарт складні. Європа і Росія справді ведуть боротьбу за Україну. Європі потрібна сильна Україна з освіченим, модерним громадянським суспільством, демократичними інститутами, відповідальною владою. Натомість Росії потрібна слабка Україна з неосвіченим, відсталим населенням у стані феодальної покори, бізнес-територія і ресурс-територія як киснева подушка для агонізуючої, зокрема і в демографічному плані, імперії.

УКРАЇНА В ЄС – ЦЕ СМЕРТЬ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРСЬКОЇ ІДЕЇ.

Але ж до якого ЄС може йти ТАКА Україна?! 3+1 клептократичні олігархати – це легша арифметика, як 27+1 розвинені демократії.

Геополітичне коротке замикання.

Московський «движняк» і пенсійний Відень

Щоб інтегруватися до Європи, потрібен насамперед політичний клас з європейською освітою і мисленням, а не крипто-радянські чиновники з верткими поглядами, котрі з трибун по-партійному декларують «вірність принципам демократії». В липні того року посол України в Росії – і екс-посол України в Австрії – сказав, що Росія і Україна – «главные партнеры друг друга». І що йому самому Москва значно більше до вподоби, позаяк Відень – «это больше город для пенсионеров, Москва – это «экшн», «драйв» и «движняк». Це – психологічний код пострадянського чиновництва. Звичайно, у Відні немає такого «екшну», як зірвані в повітря будинки, вибухи в аеропорту і метро, і немає такого «драйву», як убивство серед білого дня мігрантів, банкірів і журналістів. Це тобі не нудна впорядкованість колишнього Центру Габсбурзької імперії, який анітрохи не прагне її повернення (згадати, як останній Габсбург боровся за Європу!), – супроти Центру, який у своїй «політичній булімії», за формулою Н. Дейвіса, «драйвово» заковтує все, що рухається, а потім вивергає з себе недотравлені країни. І країнам цим кінець, і Росії користі з того мало. Чим не «двіжняк»?!

Тому справи з євроінтеграцією в України вкрай погані. Так, можна провести не одну академічну бесіду про історично європейську матрицю української культури. Але це спадок, над яким треба працювати, щоб він продовжував бути живильною енергією на кожному новому етапі історії. А ще ж треба інтелектуально освоїти і саме поняття Європи. І робота це тяжка й системна. Бо ж європейська цивілізація – це культура, що існує тисячоліттями. І для усвідомленого руху в бік Європи потрібне бодай на рівні лікнепу знання й осмислення потреби для українського суспільства рухатись саме в цьому напрямку. Потрібні державні програми на всіх рівнях – від дитячих садочків до академій, – щоб розповісти Україні про Європу. І максимальне державне зусилля, щоб розповісти Європі про ЄВРОПЕЙСЬКУ Україну, – від університетів, музеїв і книговидання до туризму.

«...В Києві багато хто вважає, що Європі дуже легко сказати: так, у вас є така перспектива, – пояснює посол Польщі в Україні Хенрик Літвін. – Але зрозумійте, в ЄС слова, записані в документах і... офіційних заявах, мають величезне значення, зокрема і правове».

СЛОВО, ЯКЕ МАЄ ПРАВОВЕ ЗНАЧЕННЯ, – це одна з формул Європи. Кому це пояснити – купленим юристам чи проданим суддям? У суспільстві так само, як і в радянські часи, звішує «з трибуни блазенський ковпак / забрехуще слово», як писала в 1960-ті Ліна Костенко, – і надто часто суспільство є його інертним споживачем.

Відповідні й наслідки. Проголосити «рух до Європи» – і потопити цю декларацію в риториці: це була практика попередньої влади. Брехати в очі Європі і підморгувати Кремлю – це практика влади нинішньої. А насправді значній частині суспільства, якщо не працювати над виведенням його зі стану посттоталітарної летаргії, і справді ближчий московський «двіжняк». Європа складна й елітарна. Це реальність у постійному розвитку, самопізнанні, критичному переосмисленні. А тут усі коди клоновані – «драйв» нуворішів, «двіжняк» віп-тусовок, «экшн» рейдерів. І параліз життєвих сил суспільства від Києва до Москви – суцільний, як залізнична колія фірмового потягу між двома столицями. Марш «Прощання слов’янки» – і вперед. Коли вперед – це те саме, що назад.

«Владні урки»: Лисиця Аліса і кіт Базіліо

В останньому своєму інтерв’ю Єлєна Боннер сказала, що Росією керують «владні урки». А хіба в «основного партнера Росії» якось інакше?

Їх легко собі уявити – україно-російську владну парочку, переконану, що Європа – це такий собі довірливий Буратіно, який, потрапивши в Країну Дурнів, за їхньою порадою скаже «крекс, фекс, пекс» і закопає грошенята на Полі Пострадянських Чудес. А потім ці грошенята вдасться викопати і посміятися над наївністю дерев’яного хлопчика. А надто і над Країною Дурнів, позаяк відомо, що жив там народ довірливий і тупуватий, що дав себе гнітити жорстоким тиранам, які самого Буратіно взяли й викинули у ставок.

Але життя не казка, тож хеппі-енду не буде.

Історичне завдання Європи непросте. Криза нині глобальна. Геополітичні шаради, як-то Арабська весна і тероризм, – величини з багатьма невідомими. Європа ж платить за кризу особливу ціну. Європа побудувала Welfare state, «соціальну державу» – унікальний проект. Захід вибудував ще один досі небувалий проект – систему мультикультуралізму. Це проекти насамперед моральні, це спроба реально створити справедливе суспільство. Але сьогодні обидва ці проекти загрожені внаслідок кризи. Врятувати їх – завдання величезної історичної ваги. Це зобов’язання Європи перед своєю історією. Країна, жодною мірою цих проблем не свідома, не може бути частиною ЄС.

Що ж до європейського Сходу, то від 1989-го ЄС вдалося ціною колосальних фінансових, структурних, професійних інвестицій відродити величезну частину «вкраденої Європи», за Кундерою. ЖОДНА КРАЇНА Східної Європи не захотіла залишитися з Росією. Жодна, бо нині навіть Сербія прямує до Європи, а цитадель православ’я Болгарія розповідає Україні про переваги перебування в ЄС і НАТО.

Між балканськими та кавказькими подіями – паралелізм подій, але не результатів. Росія знищувала мусульман на Кавказі, як Сербія – на Балканах. Нині незалежність Косова визнана міжнародною спільнотою, а своє визнання Абхазії відкликала навіть загублена у водах Тихого океану держава Вануату. Кадиров – кавказький Младіч – президент, а Ратко Младіч похмуро варить воду Гаазькому трибуналу. Багато не виварить, піде шляхом Мілошевіча. Сербія готується до асоціації з ЄС. Цікаво, чи згадує при цьому, як Жириновскій у 1990-ті збирався робити єдину державу Росії з Сербією? Росія, певна річ, назвала Сербію «зрадницею» – без цього була б криза жанру. Але останні вірні Росії елементи – це сербські радикал-націоналісти, щораз у більшій меншості.

Тож у Росії катастрофічні показники по всіх лініях її геополітичної стратегії. А на додаток супроти повільного, але неухильного економічного зростання країн, що опинились у Європі, крах Білорусі як основного алеата РФ. Щоби зайвий раз довести, кажучи без зайвої політичної коректності: повівся з Росією – пропав.

І що ж робити Європі? Як слушно «голос з народу» написав на форумі «Української Правди»: «Не позаздриш Європі. Мати справу з бандюками, легалізуючи їх, огидно, а проігнорувати країну, що завтра може стати Росією (жахливий сон), ще страшніше. Ні, не позаздриш».

Але ось тут і починається цікаве. Поле гіпотез: а що, якщо?..

«Десуверенізація» України: «никому не нужное чудище»

А що, якщо все це – елементи одного сценарію? Росія дуже активно боролась проти зближення України з НАТО в період правління Ющенка. Тому що те зближення хоч трошки, а відбувалось. І казала: хай у ЄС, але аж ніяк не в НАТО! Нині ж Росія опинилась перед неочікуваною ситуацією: з ведмежою грацією, але Україна все ж таки НІБИ якісь кроки в напрямку Європи робить, – ось це і є одне з небагатьох відлунь Майдану.

Напружити асоціативне мислення – і цікава постає картина. Білоруські політологи говорять про «рейдерське захоплення» Білорусі. Такий сценарій планувався і щодо України. Напередодні останніх президентських виборів про це попередили російські теоретики-важковаговики. Наприклад, Серґєй Караґанов. У статті «Никому не нужные чудища. Десуверенизация Украины» («Русский Журнал»,20.03.2009) він пояснив, що «мировая повестка» нинішньої геополітики – це взяття під опіку failed states з боку сусідніх потужних держав. Логіка залізна (хватка, вочевидь, також): держава у кризовому стані, каже він, становить собою загрозу для сусідів. Таким чином, сильніша держава, інкорпоруючи державу розпадену, нейтралізує наслідки кризи. Не добираючи слів, політолог каже, що Україна належить до таких «никому не нужных чудищ», а отже, підлягає «десуверенизации».

Вдалося з Білоруссю, може вдатись і з Україною. Зрештою, відбуваються незбагненні як для здорового глузду речі. Грузія в європейському просторі захищає навіть «Цинандалі», а Україна в російському просторі здає потроху своє майбутнє. В момент, коли Литва відбирає в Росії трубу, а Росія – в Білорусі, Україна не проти віддати її добровільно. Просторікує про МС на тлі білоруського дефолту. Весь світ шукає альтернативні джерела енергії, а Україна, як наркотизована, мислить у термінах все тієї самої транзитної держави, що на сьогодні ще принизливіше і безперспективніше, ніж бути ресурсною країною, як РФ. «Житниці Європи» прогнозують колапс зерна. Буде дефолт чи ні, аналізують політологи. Немає сектору політичного, економічного, суспільного життя, який би не переживав кризи і деградації. А на додачу за рік правління ПР Україна посіла почесне місце в першій п’ятірці найгірших економік світу і за всіма рейтингами з гуркотом покотилася донизу. Це справді ПР не вміє керувати?

Чи навпаки вміє ефективно керувати дестабілізацією країни. Або ж і зразу її демонтажем.

І серед найвиразніших симптомів – судилище над Юлією Тимошенко. Це аж надто неприхований виклик базовим підвалинам демократичної системи.

А що, якщо це свідомий детонатор для зриву угоди з ЄС?

Європа не зможе укласти угоду з країною, де так цинічно порушуються правила демократії. Якщо ж ці документи не будуть ратифіковані, то курс на РФ отримає, так би мовити, геополітичне виправдання (стара кучмівська матриця!).

Неважко уявити майбутнє України в альянсі з країною, якою керує, як кажуть російські політологи, «команда ліквідаторів держави».

А далі, хто не встигне виїхати, вимре. А на блогах будуть анемічно перелаюватись вцілілі «кацапи» з «хохлами», взаємно посилаючи одне одного в одне й те саме місце.

З якого вже виходу таки ж точно більше не буде.

А хто це все замислює – Президент чи Резидент, «разбойник и простец» з Банкової чи ще більші «разбойники», але менші «простецы» – роботизовані кремліноїди за його широкою спиною, – різниці великої немає. Головне ж те, що на 20-му році Незалежності Україна блукає по Європі не згірш енґельсівського привида. І Європі не своя. І Росії чужа. І сама собі нелюба. Судомно міняє маски, витягаючи їх із цвілі радянської костюмерної. На плечах шалик з червоного прапора. Підперезана ґєорґієвською стрічкою. Кремлівський прет-а-порте. Вбрання не для Віденського балу.

Час жорсткий – і жорсткі його проблеми. Маленькі самообмани призводять до великого Обману. У рік 20-ліття Незалежності держави закладаються основи для її нової багатостолітньої Залежності. Хто з політиків розіб’є одну за одною ці радянські маски, той і оприявнить крізь в’язкий туман безликого привида хай змучене, однак лице майбутньої України.

Бандерівці, мельниківці і "двійкарі". ОУН в Україні протягом 1990-х рр.
21.10.2011 _ Володимир Панченко

Перебіг подій засвідчив неспроможність націоналістичних сил до об'єднання, чому завадили як об'єктивні обставини, так і амбіції лідерів. Жодна з них, попри успішну легалізацію, так і не стала впливовим чинником політичного життя.
Вивчення історії українського націоналістичного руху є темою, доволі популярною у вітчизняній історіографії. Очевидно, що немає потреби тут аналізувати всю сукупність робіт з історії ОУН.

Проте цілісної картини діяльності ОУН не можна створити, ігноруючи повернення різних течій цієї організації до української етнічної території після проголошення незалежності, що, на жаль, досі не ставало предметом наукової уваги істориків. Лише почасти цієї проблематики торкалися такі дослідники, як Ігор Гуцуляк, Георгій Касьянов, Василь Олеськів...

Отримавши можливість перенести свою діяльність на власне українські терени, еміграційні політичні течії, разом з тим, стикнулися з низкою серйозних проблем. Внаслідок багатолітнього ізольованого існування радянської України у повоєнний період було майже повністю втрачено той зв'язок, що існував ще на початку 1950-х рр. між політичними групами закордонного українства та населенням самої України.

Саме ця відірваність, незнання і нерозуміння пострадянських реалій з боку діаспорних борців за незалежність і спричинили помітний ідеалізм у їхніх поглядах і підходах до процесів розбудови держави.

...Серед діаспорних політичних течій найбільш активну позицію протягом повоєнної доби займав український націоналізм, який, як відомо, ще до кінця 1950-х рр. силами ОУН-УПА продовжував у Західній Україні збройну боротьбу проти радянського режиму.


Разом з тим, націоналістичний рух не уникнув процесів подальшого розділення на окремі осередки та угруповання, будучи представленим наприкінці 1980-х рр. трьома основними напрямами - ОУН бандерівців (або ж революційна), ОУН мельниківців та ОУН "за кордоном" (або ж "двійкарі" - від двох головних опозиціонерів Степана Бандери - Зенона Матли та Лева Ребета).

Стосунки між зазначеними течіями складалися традиційно непросто і нерідко конфронтаційно. Бандерівці звинувачували мельниківців у колабораціонізмі, мельниківці бандерівців - у братовбивствах, а разом вони критикували "двійкарів" і таврували їх як самозванців, опортуністів, ревізіоністів тощо.

Протягом повоєнного періоду всі три ОУН здійснювали активну діяльність в основних країнах поселення української еміграції. Найчисельнішою була бандерівська Організація українських націоналістів (офіційна назва - Закордонні частини (ЗЧ) ОУН), яку після вбивства в 1959 р. Степана Бандери очолював Степан Ленкавський, а з 1968 р. - Ярослав Стецько.


Під її впливом перебували такі впливові громадські організації, як Об'єднання Українців Франції, Союз Українців Франції, Союз українців у Британії, Організація Оборони чотирьох Свобід у США, Ліга Визволення України в Канаді, Спілка української Молоді та ін.

Друкованими рупорами ОУН (б) виступали часописи "Шлях Перемоги", "Гомін України", "Визвольний Шлях", "Ukrainian Review". Крім того, ЗЧ ОУН відігравали головну роль в Антибільшовицькому Блоці Народів.


У свою чергу, під впливом ОУН (м), які після смерті А. Мельника в 1964 р. очолив О. Штуль-Жданович, знаходилися Українська Національна Єдність у Франції, Організація Державного Відродження у США, Українське Національне Об'єднання в Канаді, "Відродження" в Аргентині.

Мельниківцями видавалися газети "Українське Слово", "Новий Шлях" і "Самостійна Україна". Обидві ОУН користувалися чималим впливом в Українському Конгресовому Комітеті Америки і у Світовому Конгресі Вільних Українців.

Особливістю ОУН (з) - "двійкарів" - була її пов'язаність з програмою ІІІ Великого Надзвичайного Збору ОУН 1943 р. та об'єднання в своєму середовищі значної частини інтелектуальних діячів, викладачів університетів і публіцистів.


Офіційним друкованим органом ОУН "за кордоном" виступав місячник "Український Самостійник", а серед інших видань варто назвати найвпливовіший друкований орган серед української діаспори - журнал "Сучасність".

Отже, початок кардинальних змін суспільно-політичного життя на українських землях націоналістичний рух зустрів розпорошеним на три окремі організації. Причому кожна з них в підсумку по своєму відповіла на виклики нової доби та появу незалежної української держави.



ОУН (з) фактично відмовилася від розгортання активної діяльності в Україні, надалі зосередившись на культурно-просвітницькій праці в країнах перебування української діаспори. Ідеологія "двійкарів" трансформувалася в ідеологію так званого ліберального націоналізму, який є дуже близьким до ідеології мельниківців. Часто ці організації виступають як союзники.

Одним з небагатьох проявів діяльності ОУН (з) в Україні є [було - ІП] продовження видання часопису "Сучасність" в Києві (з 1991 р.), співредакторами якого виступили Тарас Гунчак та Іван Дзюба.


Що ж до мельниківців, то їхня організація ще на початку 1970-х рр. остаточно перейшла на демократичні позиції, тісно зблизившись з колишніми ідеологічними опонентами - республіканським осередком та Державним центром УНР в екзилі.

Більше того, голова ОУН (м) Микола Плав'юк (з 1979 р.) обійняв посаду Президента Української Народної Республіки в екзилі (1989 р.), урочисто склавши свої повноваження перед керівником незалежної української держави Леондідом Кравчуком у серпні 1992 р.


У травні 1993 р. мельниківська ОУН провела ХІІ-й великий збір - перший в Україні (м. Ірпінь Київської обл.), який засвідчив, що організація, зберігаючи традиційну назву, остаточно перетворилась на громадську організацію національно-демократичного характеру. У програмі, ухваленій збором, наголошувалося на тому, що український націоналізм є засобом боротьби за універсальні права найширших верств, що це - демократичний рух, який не претендує на винятковість та ідеологічну монополію.

З ідеологічних настанов початкового періоду існування ОУН залишився хіба що постулат органічності націоналізму, його укоріненості у "внутрішній природі і потребах нації".

Аналіз ситуації в Україні, пропозиції щодо організації державної влади, розвитку економіки, забезпечення національної безпеки, гарантій соціальної політики та розвитку освіти, науки й культури - усі ці положення програми будувалися на принципах політичного плюралізму і демократії.


Фактично ОУН (м), зберігаючи традиційну назву і надалі заперечуючи принцип партійності для націоналізму (24 вересня 1993 р. її під традиційною назвою "ОУН" зареєстровано в Україні як "громадську організацію"), перетворилася на громадсько-політичне утворення національно-демократичної орієнтації.

Мельниківська газета "Українське Слово", що раніше видавалася у Парижі, 1992 р. перенесла свою діяльність до Львова (редактор Йосип Лось), а у 1993 р. - до Києва (редактор Мирослав Вербовий). Крім того, 1992 р. у Києві було започатковано видання журналу "Розбудова Держави".


Найбільш активною в організаційно-політичному плані на українських теренах виявилася третя гілка Організації українських націоналістів - бандерівська (революційна). Вже в липні 1991 р., через рік після появи Декларації про державний суверенітет України, коли невідворотність кардинальних змін в житті України та всього Радянського Союзу стала очевидною, на еміграції відбувся знаковий VIII Надзвичайний Великий Збір ОУН, участь в якому вперше взяли делегати з України.
На Великому Зборі було обрано нове керівництво організації, яку очолила Слава Стецько, а також прийнято низку постанов щодо поточної ситуації в Україні та окреслено коло першочергових завдань щодо розбудови майбутньої незалежної держави.

Прагнучи брати якомога ширшу і активнішу участь у розбудові української незалежної держави, ОУН (б) пішла на легалізацію власного становища в Україні шляхом створення політичної партії, яка мала б включитися у боротьбу за представництво у законодавчій та виконавчій владі.

Причому симптоматичним виглядає те, що легалізувалися бандерівці не під власним іменем, а створили нову організацію - Конгрес Українських Націоналістів (КУН). На думку Г. Касьянова, це пояснювалося тим, що ОУН (б) прагнула зберегти "революційну незайманість", тоді як гасло КУН дозволяло адаптуватися в ідеологічному сенсі, не поступаючись, вже-таки, антикварними принципами.



Отже, 18 жовтня 1992 р. на Установчому з'їзді в столиці України було проголошено створення політичної партії - Конгрес Українських Націоналістів, на чолі якої було обрано голову ОУН (б) С. Стецько. Вже 26 січня 1993 р. новостворену партію було офіційно зареєстровано Міністерством юстиції.

В основу програми КУН були покладені тези VІІІ-го Надзвичайного Великого Збору ОУН 1991 р., причому навіть текстуально даний документ багато в чому повторював програмні засади бандерівської ОУН.

Остаточно ідейно-політична платформа КУН була сформульована під час роботи Першого Всеукраїнського Збору Конгресу Українських Націоналістів, що відбувся у Києві 2-4 липня 1993 р.

У вступі до Програми КУН зазначалося, що "український націоналістичний рух активно включається в політичну боротьбу з метою утвердження проголошеної Української Держави та виповнення її українським національним змістом на всіх відтинках життя.

За ініціативою Проводу ОУН покликається до життя Конгрес Українських Націоналістів - широкий фронт націоналістів, симпатиків ідей українського націоналізму, щирих патріотів та ідейно споріднених політичних партій і суспільно-громадських організацій".

Іншими словами, завдяки діяльності КУН бандерівці прагнули не лише зайняти певну нішу в політичному житті молодої незалежної країни, але й виступити через новостворену організацію своєрідною об'єднавчою платформою для всіх націоналістично спрямованих сил.

Цей намір чітко відображений і серед головних завдань політичної партії, зафіксованих Статутом Конгресу Українських Націоналістів: на другому місці після утвердження і розбудови Української Самостійної Соборної Держави тут поставлено "об'єднання зусиль націоналістів для ширення і координування націоналістичного руху".

Таким чином, як і на еміграції ОУН (б) продовжувала свою політичну лінію на здобуття першості в українському націоналістичному русі. Втім, вже на цій початковій стадії діяльності КУН стало цілком очевидно, що об'єднання широких кіл націоналістів буде далеко не простою справою.


Так, влітку 1993 р. критики С. Стецько з бандерівського середовища на знак протесту проти створення КУН заснували іншу політичну організацію під назвою ОУН в Україні (ОУНвУ), яку очолили М. Сливка та Іван Кандиба. Вона була зареєстрована в якості політичної партії Міністерством юстиції України під тією ж назвою 17 листопада 1993 р., а офіційним рупором ОУНвУ стала газета "Нескорена Нація" (редактор - О. Салюк).

Втім, помітної ролі в суспільно-політичному житті України ця нечисленна організація не відігравала і не відіграє, не спромігшись навіть жодного разу під час виборів потрапити до парламенту.

Першим же практичним кроком в політичній діяльності Конгресу Українських Націоналістів стала участь представників цієї партії у парламентських виборах 1994 р., коли Конгрес отримав 8 депутатських місць у Верховній Раді України - до речі, найбільший успіх за весь період свого існування.

Та в цілому ситуація в країні середини 1990-х рр. засвідчила відсутність помітної підтримки націоналістичних ідей та політичних сил з боку населення, що викликало певне розчарування серед бандерівців, хоч і не зменшило прагнення брати якомога активнішу участь в політичному житті України.

В зв'язку з цим активізувалася ОУН (б), що провела восени 1996 р. свій ІХ-й Великий Збір, під час роботи якого була дещо відкоригована тактика політичної поведінки організації. Зокрема, наголошувалося на необхідності остаточної ліквідації залишків радянської системи у всіх сферах життя українського суспільства та посилення боротьби проти "посовєтської компартійної номенклатурної олігархії", що фактично залишилася при владі попри задеклароване оновлення та демократизацію суспільно-політичної та державної системи України.

Великий Збір бандерівської ОУН 1996 р. також засвідчив наростання політичної конкуренції між партіями та організаціями всередині правого та правоцентристського середовища.

Так, у Програмових Постановах ІХ-го Збору підкреслювалося, що "революційна ОУН чітко й однозначно ідеологічно розмежовується з націонал-демократами і відмежовуються від тих політичних сил в Україні, які називають себе націоналістичними, а правдиво такими не є, і такими, що підшиваються під ім'я ОУН..., будучи насправді псевдонаціоналістичними".

Малися на увазі численні дрібні організації націоналістичного типу, що постали в першій половині 1990-х рр., - УНА-УНСО, ОУНвУ, Державна Самостійність України та інші. Крім того, було підтверджено роль КУН як організації для практичної політичної діяльності, що виступає фактичним продовженням свого ідейно-теоретичного керуючого органу - ОУН (б).



Разом з тим, розпорошеність націоналістичних організацій наочно засвідчила їхню слабкість на політичній арені тогочасної України. Розуміння такого несприятливого становища спонукало лідерів бандерівської ОУН (і, відповідно, КУН) до пошуку компромісів з іншими політичними силами, близькими за ідеологічною платформою.

Наслідком такого зрушення стала поява на наступних парламентських виборах 1998 р. спільного виборчого блоку партій "Національний фронт" у складі Конгресу Українських Націоналістів, Української консервативної республіканської партії та Української республіканської партії, підтриманого мельниківцями та ОУНвУ.

Передвиборче об'єднання, яке виступило з програмою "Україні - українську владу!", отримало всього декілька депутатських мандатів, а лідер партії (і одночасно голова ОУН (б)) Слава Стецько прийняла присягу від імені Верховної Ради 3-го скликання як найстарший за віком депутат парламенту.


Подальший перебіг подій засвідчив неспроможність націоналістичних сил до широкого ефективного об'єднання на спільних ідейних засадах, чому завадили як об'єктивні обставини, так і особисті амбіції тих або інших політичних лідерів. Найпотужніша з оунівських організацій - бандерівська - попри успішну легалізацію та створення власної політичної партії так і не спромоглася перетворитися на впливовий чинник внутрішньополітичного життя України.

В рамках її діяльності продовжується видання на українських теренах часописів "Визвольний Шлях" та "Шлях Перемоги", проводяться наукові конференції та ідеологічні дискусії, популяризується героїчна боротьба ОУН-УПА, але в суто практичній політичній площині здобутків фактично не помітно...

Подається у скороченні, джерело: "Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету, 2011, вип. XXX"

Година справжньої свободи

Автор — Іван Патриляк

Сьогоднішні вітчизняні політики полюбляють здійснювати подорожі до найрізноманітніших країн світу, які протягом останніх 50-100 років зуміли пройти шлях від забутих Богом колоніальних провінцій із жахливим рівнем життя, неймовірною корупцією та всеохоплюючою бюрократією до динамічних держав із високим ВВП, майже нульовим показником корупції, блискучими перспективами. Після кожного такого візиту в ЗМІ Україну починають порівнювати то з Тайванем, то з Південною Кореєю, то з Сінгапуром. Деякий час вожді нашого сьогодення любили також згадувати про успішного «кельтського дракона», приміряючи до сучасної української держави досвід країни святого Патрика. Такими своїми порівняннями вони, очевидно самі не підозрюючи, нагадали світові уже призабуту практику першої третини ХХ століття, коли у європейській пресі українців нерідко називали «ірландцями сходу».

Такі різні і такі подібні проблеми

Порівняння українців та ірландців витікало з двох основних критеріїв. З одного боку, на початок ХХ століття ірландці й українці на заході та на сході Європи дуже символічно обрамлювали невирішеність «національного» питання на старому континенті. З іншого – коли у 1920-30-х рр. ірландці вже будували свою власну республіку – українські націоналісти взяли на озброєння їхній свіжий досвід революційної боротьби, припускаючи, що наслідування форм дозволить отримати аналогічний позитивний результат.

Безперечно, історичний досвід Ірландії та України був відверто різним, проте обидва народи зазнали від своїх поневолювачів подібних жорстоких утисків (фізичне винищення, заборона національних мов та національних символів тощо), обидві країни були економічно експлуатованими провінціями із нижчим від метрополій рівнем життя, обидва народи мали чисельні діаспори в Новому світі. Проте Ірландія на 50-70 років випереджала Україну в своєму національному розвитку, тому її шлях, пройдений у ХІХ – на початку ХХ століття не міг не цікавити людей, які бажали його повторення для України. Головним висновком, який зробили творці українського націоналістичного руху, аналізуючи ірландський досвід, була ідея поєднання політичної боротьби за незалежність з підготовкою загальнонаціонального повстання, яке буде спиратися на законспіровану бойову організацію – своєрідний авангард революції, що забезпечить її успіх.

Першим практиком українського націоналістичного руху, який дійшов висновку про необхідність боротьби новими методами був полковник Євген Коновалець. Він один з перших українських національних лідерів зрозумів потребу в глибинній підготовці національної революції, повторивши шлях свого великого ірландського попередника Джеймса Стефенса (James Stephens).

Діти невдалих революцій

Джеймс Стефенс, народжений 26 січня 1825 р., походив із багатодітної ірландської родини з м. Кілкенна. Очевидно, що його можна охарактеризувати як запеклого ірландського патріота «від колиски», оскільки батько Джеймса, дрібний клерк, належав до «Молодої Ірландії» й виховував дітей у атмосфері любові до ірландської минувшини. Біографи Стефенса відзначають, що в дитинстві Джеймс любив багато читати і читав усе підряд, наполегливо займаючись самоосвітою. У 1845 р. він закінчив інженерно-будівельну школу і працював інженером, а згодом машиністом на залізниці. До того часу молодий Стефенс уже сформував свої цілком сепаратистські погляди, які своєю радикальністю виходили за рамки ідеологій провідних ірландських революційних організацій того часу. Його радикалізм був наскільки нестримним, що навіть вплинув на особисте життя. Наречена Стефенса міс Хілтон, яка не поділяла його захоплення ірландським визвольним націоналізмом, покидає Джеймса.

Особиста драма зробила Стефенса ще завзятішим у своїх переконаннях, він бачить шлях звільнення ірландського народу лише в революційній боротьбі проти британського уряду. Великий інтелектуальний вплив на молодого Джеймса Стефенса мав мер м. Кілкенні Роберт Кейн, який був обережним націоналістом і членом «Молодої Ірландії». Проте сам Джеймс вважав «молодоірландців» надто поміркованими і не приєднувався до їхнього руху, більше схиляючись до радикальнішої групи «Молода Конфедерація Ірландії».



Фотопортрет Д.Стефенса

У 1840-х рр. Ірландія була спустошена катастрофічним голодом, легальний рух за скасування англійського управління і створення місцевої самоуправи був у занепаді, в країні витала атмосфера повстання. Ця атмосфера призвела до радикалізації «Молодої Ірландії» та «Молодої Конфедерації Ірландії». Лідери ірландців Мітчел, О’Браєн і Міхер починають відкриту підготовку до повстання. На вулицях міст вишколюються ірландські добровольці. На початку 1848 р. британці арештовують усіх керівників руху. Після суду О’Браєна і Міхера виправдовують, а Мітчела засилають на каторгу в Тасманію. О’Браєн на деякий час виїжджає до республіканської революційної Франції і повертається в Ірландію із триколором (помаранчево-біло-зеленим) зробленим за французьким зразком. На початку липня 1848 р. британці вдруге арештували Міхера і тоді в серпні 1848 р. О’Браєн оголосив про початок повстання. До повстання приєднався молодий залізничник із Кілкенна Джеймс Стефенс. Під час повстання Стефенс бере на себе командування групою погано озброєних добровольців із 40-50 осіб, які руйнують залізниці в Ірландії.

Проте лідер повстання Сміт О’Браєн виявився нікудишнім вождем. Його нерішучість була вражаючою – керівник повстання забороняв без дозволу власників рубати дерева для спорудження барикад, забороняв зайвий раз стріляти в поліцію, боячись кровопролиття і надмірних жертв.

Головні події повстання розгорнулися в м. Баллінґаррі, куди стягувалися невеликі сили повсталих, у тому числі й загін Стефенса. Проте поліція за декілька годин зуміла оточити і розбити погано озброєних інсургентів очолюваних горе-вождем. Так як основна сутичка між повстанцями і поліцією відбулася на городі коло будинку вдови Мак Кормак, ця подія отримала в історії Ірландії глузливу назву: «битва при грядці капусти вдови Мак Кормак».

Розбиті революціонери рятувалися втечею в сільську місцевість. Британці виловлювали і арештовували їх по всій країні. Джеймс Стефенс, який отримав у «битві при грядці капусти» два вогнепальні поранення врятувався дивом. Молодий чоловік заховався у придорожній канаві, а згодом, щоб припинити свій розшук владою Стефенс організував власні «похорони». 19 серпня 1848 р. у газеті «Кілкенні Модерейтор» друзі Стефенса публікують некролог: «Містер Стефенс був дуже доброзичливою, і, якби не політика, дуже лагідною молодою людиною. Мав неабиякий талант і, ми переконані, був прекрасним сином і братом». Його урочисто «ховають», наклавши у домовину каміння, споруджують могилу з епітафією: «Тут спочиває Джейм Стефенс… Помер від ран, одержаних у Баллінґаррі…». Тим часом сам Стефенс емігрує. Від того моменту колишній Стефенс справді помер, а на його місці народився професійний революціонер, людина, яка дійшла висновку про необхідність тривалої і копіткої підготовки до нового повстання, що спиратиметься на розгалужену підпільну структуру і переросте в національну революцію.

Через сім десятиліть подібний еволюційний шлях від учасника невдалої революції із нерішучими вождями до творця підпільної організації, яка планомірно готуватиме нову революцію, пройшов Євген Коновалець. Його розчарування діючими українськими політиками, безнадія на «добру волю Антанти», спонукали колишнього полковника армії УНР приступити до створення дієвої підпільної організації основу якої мали скласти старі учасники невдалої революції та нова радикально налаштована молодь.

На шляху до нового повстання

Перед Євгеном Коновальцем у 1920-1930-х рр. постали такі самі проблеми, які доводилося вирішувати Джеймсу Стефенсу впродовж 1850-1860-х рр. – об’єднати зневірених поразкою людей і скерувати їх на новий етап боротьби, злучити розрізнені групи в еміграції та на батьківщині в одну потужну організацію, ґрунтовно підготувати нове повстання.

Як і Стефенс, Коновалець одразу після невдалої боротьби за незалежність опиняється в еміграції. Проте, якщо ірландський революціонер провів у Парижі довгі вісім років, готуючись до майбутнього визволення батьківщини, вивчаючи революційну техніку й у Франції доходить висновку про необхідність створення широкої революційної структури ірландців по всьому світу, то Коновалець після нетривало перебування в Чехії та Австрії повертається до Львова уже в липні 1921 р. й прагне «по свіжих слідах» організувати нові революційні структури. Лише в кінці 1922 р. Євген Коновалець покидає Україну, розуміючи, що в умовах жорсткої польської і радянської окупації нашвидкуруч створене підпілля буде неминуче розгромлене. Через п’ять років життя в еміграції колишній полковник остаточно доходить висновку про необхідність створення широкої революційної структури, яка спиратиметься на ідеологію українського націоналізму. Від 1927 р. він розпочинає заходи щодо об’єднання нечисельних націоналістичних гуртків молоді та ветеранів визвольних змагань у єдину організаційну структуру.

Цей рух певною мірою нагадував знамениту «прогулянку довжиною в 3 тисячі миль», яку здійснював Д.Стефенс, інкогніто повернувшись в Ірландію на початку 1856 р. Тоді він із ціпком у руках обходить увесь острів і нав’язує контакти з колишніми учасниками повстання 1848 р., формує на їхній базі нову підпільну організацію.

Шукаючи грошей для свого революційного руху Стефенс налагоджує контакти з ірландськими організаціями в Америці. 17 березня 1858 р. у день Св. Патріка покровителя Ірландії він із однодумцями на лісовому складі Пітера Лангана на Ломбард-Стріт у Дубліні створює Ірландське Республіканське Братство, відоме ще як Ірландське Революційне Братство або рух феніїв (фенії – так називалися дружинники кельтських вождів 7-10 ст., в Ірландії це слово було синонімом вільної людини). Фінансування ІРБ здійснюється за рахунок емігрантів-ірландців в Америці. Братство будувалося за зразком французьких таємних товариств зі своєю присягою, таємними обрядами тощо. Від моменту створення ІРБ Стефенс вважав, що Ірландська Республіка вже існує в серцях революціонерів. У присязі Братства вказувалося: «Я,…, перед лицем Усемогутнього Бога урочисто присягаюся на вірність Ірландській Республіці, що зараз, фактично, створюється; а також клянусь у тому, що до кінця своїх днів робитиму все, аби захистити її незалежність та цілість; також клянуся виконувати всі накази моїх зверхників, що не суперечать заповідям Божим. Тож Боже помагай. Амінь».

Аналогічно Євген Коновалець здійснює візити до українських поселень в Новому Світі і заручається фінансовою підтримкою української еміграції для створеної на початку 1929 р. Організації Українських Націоналістів. У той же час ідеологи організованого націоналізму пишуть про необхідність побудови української державності у «серцях» і «думках» членів ОУН аби стимулювати втілення в реальному житті цих мрій.

У жовтні 1858 р. Стефенс приїжджає до США з метою консолідації там ірландців і залучення їх до ІРБ. В Америці Стефенс розгортає видавничу діяльність ІРБ, згодом проводить разом зі своїм помічником Томасом Клакрком Любі пропагандистську кампанію ІРБ в Ірландії. Восени 1863 р. засновує газету «Ірландський народ» (Irish People). У 1864 р. активно веде підготовку до нового ірландського повстання.



Могила Д.Стефенса

Подібно до Стефенса Є.Коновалець ставить під свій ідейний контроль українські стрілецькі громади в США та Канаді, формує в Європі та Америці Українське Національне Об’єднання, яке перебуває під впливом ОУН, разом із соратниками розбудовує націоналістичну мережу в Чехословаччині, Австрії, Німеччині, Італії, Франції, Бельгії, на території окупованих Польщею українських земель, а з другої половини 1930-х все частіше займається проблемами створення революційного українського підпілля в УРСР.

У 1865 р. британський уряд, інформований про підготовку виступу феніїв, проводить масові арешти, громить редакцію «Ірландського народу». Проте Стефенсу вдається уникнути арешту. Лише наприкінці листопада 1865 р. Д.Стефенса арештують, але друзі-бойовики влаштовують лідеру втечу із в’язниці. Його оголошують в розшук, голову провідного революціонера пропонують 1000 фунтів і 300 фунтів за інформацію про його місце перебування. У березні 1866 р. Стефенсу вдається втекти з Ірландії. Він із Франції керує підготовкою повстання. У березні 1867 р. фенії піднімають нове ірландське повстання, яке протягом місяця придушується британцями.

До Є.Коновальця доля була менш прихильна. Радянські спецслужби. Стурбовані активністю керівника ОУН, здійснюють проти нього терористичний акт 23 травня 1938 р., убиваючи в Роттердамі, однак його політичні послідовники виявилися більш успішними у питанні організації збройного повстання. Із українським повстанням піднятим у роки Другої світової війни, справитися виявилося набагато складніше, ніж з рухом феніїв в Ірландії.

Розгром повстання завдав невимовного удару по життю і здоров’ю Стефенса. Після придушення виступу феніїв він до 1891 р. у бідності жив у Парижі, а потім повернувся в Ірландію де помер 1901 р. На його могилі були викарбувані слова: «День, навіть година справжньої свободи варта цілої вічності рабства».

Цей вислів надихав наступні покоління ірландських революціонерів до збройної боротьби, яка врешті-решт завершилася створенням Ірландської Республіки на більшій частині острова. Натомість український спротив започаткований Є.Коновальцем, був останнім спалахом збройної боротьби українців за свободу. Український опір трансформувався у ненасильницькі форми. Два народи пішли до свободи різними шляхами й вочевидь отримали різні результати…

Іван Патриляк — кандидат історичних наук, доцент, науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху

Джерело: «День»

Додано 25.10.2011