Степан Бандера

Присвятимо Провідникові ОУН окрему гілку...

Степан Бандера – практик, теоретик, містик націоналістичного руху
Товариство, щиро вітаю всіх зі Святом і пропоную Вашій увазі статтю Ірини Фаріон:

Феноменальною є Людина, що змогла дати назву цілому народові – бандерівці. Ймовірно, прізвище роду запрограмувало його Долю і стало знаком Свободи і Незалежности поневолених українців. Своїм походженням воно сягає латинської мови, з якої поширилося у романську, германську та слов'янську групу мов. Зокрема, італійське слово banda означає "корогва, прапор, загін, зграя" з визначальною мотиваційною ознакою, що сягає готського bandwa "прапор, знак", спорідненого з дієсловом benda "подавати знак"; порівняймо з давньоіндійським bh?h, що означає "світло". У французькій мові це слово побутує у зменшеній формі bandera (із суфіксом -ер), що означає "пов'язка жіноча", "стрічка", "опаска", "перев'язь" (порівняй бандероль, тобто щось перев'язане) [ЕСУМ 1, с. 132-133; SL 1 s. 51; SPR, s. 29]. Якщо в польську це слово потрапило з французької, то в українську очевидно, з польської зі значенням "прапор". Справді, сам Бандера став прапором змагань за свободу українців. І досі світло цього прапора затьмарює декому розум...
Нещадна, але одухотворена боротьба з трьома окупаційними режимами – польським, німецьким, московським – перетворила Його на сакрамент любови і ненависти. Тільки героїчні особистості здатні викликати таку високу напругу полярних почуттів. Де полярність – там життя. Де боротьба – там розвиток. Де позиція – там опозиція. У цьому сутність життя як творення і смерти як забуття чи вічности. Він своїм мисленням і чином перетворив власну наглу смерть у життя його народу як нації. Життям надихав, а смертю смерть подолав. Знаково, що навіть польська газета "Просто з мосту" під час Варшавського суду у листопаді 1935 року над С. Бандерою та його 12 однодумцями, звинуваченими у терористичній діяльності, зокрема вбивстві міністра внутрішніх справ Б. Пєрацького, писала: "Хай українських націоналістів буде тільки жменька, проте напруження жертовности, посвяти й героїзму тієї жменьки таке наявне велике, що його вистачає не лише на те, щоб воскресити, а навіть створити націю" [8, с. 83].

Невдовзі з цієї "жменьки" постала понад трьохсотисячна УПА, а на початку 40-их років ОУН стала провідною політичною силою на західноукраїнських землях, відтак у час імперії зла СССР бандерівці – це найбільша загроза для її існування. Цікавим способом про це свідчить одна з закордонних газет за 13-24 жовтня 1962 року: "Щоб оцінити важливість проблеми України для совєтського уряду, вистачить читати московську пресу і пресу "української республіки": немає дня, в якому не атаковано б українського націоналізму" (La Libre Belgique, Bruxelles) [2, с. 276]. Сьогодні також немає дня, аби московські ЗМІ не паскудили українців. Сьогодні, попри де-юре Українську Державу, націоналісти не представлені у жодній найвищій гілці влади – ні у Верховній Раді, ні в Уряді, ні в Президентській адміністрації. Хіба щойно, у лютому 2009 року, ВО "Свобода" як наступник у безкомпромісових націоналістичних бандерівських змаганнях здобула переконливу перемогу на місцевих виборах, виборовши першого націоналістичного голову Тернопільської обласної ради. Це і є тяглістю і вкоріненням ідеї, що, хоч і штрих-пунктиром пробивається крізь голодомори, репресії, розстріли, асиміляцію, псевдодемократизацію, лібералізацію, – але набирається сили, здіймається і розкрилюється. Аби стрімко й невпинно відбувалося відродження націоналістичної ідеї у супротиві до лібералізації та глобалізації, варто уважно придивитися до її фундаментального втілення – Степана Бандери.

Ще чотирнадцятирічним Степан, довідавшись про завдані поляками тортури Ользі Басараб – членкині УВО, – застосував їх до себе: заганяв під нігті голки; бичував свої плечі військовим ремінним поясом із залізною пряжкою; затискав до крови пальці, вклавши їх між двері й одвірки; припікав руки до скла нафтової лампи і навіть збирав з долівки розлиту зупу, приповідаючи: "Їж, Степане, бо і таку юшку може ще доведеться тобі колись їсти"... [8, с.75].

Якось в Академічному домі у Львові зібралася група студентів, серед яких студент-правник у контексті розмови сказав: "Я до ніякої політики не мішаюся. Я – український студент, і це все!". Степан, глянувши на нього, іронічно посміхнувся, встав і вийшов. Згодом, як прийшов цей "неполітичний" студент до товариства і став подавати кожному руку, то Бандера на місце простягнутої руки відвернувся, заклавши свої руки до кишені. На зауваження свого друга Г. Мельника, що він спричинився до неприємної ситуації, Бандера відсік: "Як тобі це не сподобалося, можеш заскаржити мене до суду" [6, с. 92]. За десятки років такого самого "неполітичного" студента зі Львівського педагогічного університету Б. Сташинського завербували московські служби – і він – "неполітичний" – убив Бандеру. Не менш знаковим було ставлення Бандери до партії демоліберального спрямування УНДО, що ратувало за виборчий блок з жидами. Він виразно дистанціював себе як радикала-націоналіста. Таким був кодекс чести і моралі цього юнака. Роки фізичного і морального самовишколу дали нечуваний вислід.

На Варшавському суді, згадує прокурор Желенський, "від нього била невичерпна енергія та фантастична сила"; журналіст із польської газети "Батьківщина" зауважує, що цей "низенький, маленького зросту, худорлявий, з лицем молодого хлопчика, темноволосий, підстрижений, одягнений у чорне вбрання" чоловік "думки виявляє у ясній формі, з них видно, що це інтелігентна людина. [...]. Відчувається, що ця людина цілком не подібна до більшости підсудних" [8, с. 82]. Вирок – смертну кару (через амністію замінено на довічне ув'язнення) – Степан Бандера та Микола Лебедь сприйняли вигуком: "Хай живе Україна!".

Містична сила цього молодого чоловіка проявилася в унікальному епізоді судового засідання Львівського процесу (25.V. – 26. VI. 19936 р. – звинувачення у державній зраді): "На самому початку процесу останнім до зали ввели Степана Бандеру. Коли він появився, всі підсудні встали з місць і привітали провідника: "Слава Україні!". За підсудними піднялися адвокати і глядачі, а за ними – судді, присяжні, журналісти й усі поліційні функціонери різних рангів. Ось як описав цю подію адвокат С. Шухевич: "Вони якось механічно попідносилися в переконання, що на залю увійшов суд або якийсь високий польський достойник. У цей спосіб ціла заля – як один муж – піднялася, щоб пошанувати молоденького Бандеру, коли той входив на залю. "Пане, пане, – говорив я опісля до [судового] радника Тиньки, – ви дивуєтеся, що український нарід слухає Бандеру; коли ви самі віддаєте йому такі гонори: всі стаєте, коли він входить на залю судової розправи" [8, с. 84].

Не менш важливий епізод про містичну силу Степана Бандери залишив його сповідник у тюрмі отець Кладочний: "Був побожний, релігійний, сповідався, приступав до святого Причастя...[...]. Від него била сила волі і устремління поставити на свойому. Якщо є іберменш (надлюдина), то він власне був такої рідкісної породи – іберменш, і він був тим, який ставив Україну понад усе". Унікальність цієї енергетики та сили волі мала своє безприкладне втілення у манері провадити розмову та ухвалювати рішення. Спогади про це зоставив П. Мірчук: "На всіх засіданнях Проводу Бандера звертав увагу на діловитість, не любив загальникових риторичних промов, сам ніколи не вживав описового промовництва (пишномовства) й інших здержував від відходження від теми й закінчував кожну точку прийняттям остаточного рішення в даній справі і дорученням, хто відповідає за виконання даного рішення" [8, с. 87, 89].

Перш ніж вимагати від інших треба було самому стати прикладом безоглядного чину. Отож найважливіші віхи його діяльности, що перетворили Бандеру у символ і прапор визволення українців:

1.Розбудовував ОУН у Калуському повіті і відповідав за розповсюдження підпільних видань на Західній Україні.

2. Із 1932 року був заступником Крайового провідника ОУН, зазнавши п'ятьох арештів за антипольську діяльність.

3. 1933 року ініціював резонансну шкільну акцію "У боротьбі за душу української дитини" з видруком і поширенням 98 тисяч листівок та 6 тисяч відозв. У листівці йшлося: "Українські батьки й матері! Ми мусимо перейти від оборони до рішучого наступу проти польського панування, то є проти польської держави й польського Духа на всіх ділянках нашого життя, в першу чергу в школах". У відозві зазначено: "Молоді друзі! Українські школярі!" [...]...не дайте, щоб з Вас вороги зробили яничарів! Не дайте, щоб ляхи обернули Вас у своїх слухняних рабів! Ви маєте бути лицарями й борцями за волю України! Перед Вами велика свята боротьба".

4. На знак протесту проти Голодомору, організованого Москвою, як керівник Крайової Екзекутиви ОУН у жовтні 1933 року дав розпорядження про атентат московського консула у Львові. У результаті Микола Лемик убив розвідника НКВД О. Майлова, привернувши таким способом увагу світу до геноциду українців в комуністичній Росії. На Варшавському процесі Бандера сказав: "Я сам про цей атентат вирішив...[...]. Але впродовж цілого того часу я не переживав того, що я переживав тоді, коли висилав двох членів на певну смерть: Лемика і того, хто вбив Пєрацького...", "але – наша ідея в нашому понятті є така велична, що коли йде про її реалізацію, то не одиниці, не сотні, а мільйони жертв треба посвятити, щоб її таки зреалізувати".

5. За наказом С. Бандери 15 червня 1934 року Г. Мацейко здійснив атентат на польського міністра внутрішніх справ Б. Пєрацького на знак протесту щодо нестерпного становища українців у Польщі, зокрема пацифікації краю.

6. З наказу С. Бандери Я. Карпинець виготовив повітряні балони для переправи і розкидання оунівських відозв на Східній Україні, а відтак було створено організаційний зв'язок і похідні групи на ці терени.

7. Ініціятор боротьби з місцевими відступниками – прислужниками ("хрунями-угодовцями") польського режиму. Як вислід – убивство директора львіської гімназії І. Бабія та Я. Бачинського (1934 р.).

8. Ініціятор створення "зелених кадрів": у зв'язку з посиленням польського терору члени ОУН мали перейти у глибоке підпілля і вести з окупантами непримиренну боротьбу, об'єднуючись у збройні партизанські загони. Одне з їхніх завдань – визволення заарештованих членів ОУН. Цей проєкт передував зародженню УПА.

9. Перетворення Варшавського і Львівського судових процесів (1935-1936 рр.) на трибуну проголошення націоналістичних ідей і демонстрацію непохитної і незламної поведінки. Як вислід – поразку перетворено на перемогу ідеї національного визволення та свободи. ОУН збагатилася 20 тисячами членів, що протистояли двом імперіям – польській і московській. Під час тих процесів авторитет і популярність С. Бандери так зросли, що народ почав складати про нього пісні і легенди.

10. За час понад п'ятирічного ув'язнення (13 вересня 1939 року у воєнному хаосі втікає з тюрми) провів 3 протестових голодування по 9, 13 і 16 днів.

11. У лютому 1940 року після ідеологічних конфліктів із А. Мельником (зокрема, орієнтація останнього на зв'язки з Німеччиною) створено Революційний Провід ОУН на чолі з С. Бандерою, з якого згодом виросла УПА. 3 квітня 1941 року у Кракові на Другому Великому Зборі ОУН С. Бандеру одноголосно обрано Головою Проводу.

12. 30 червня 1941 року у Львові проголошено Акт відновлення Української Держави. С. Бандера був співавтором тексту, ініціятором його оприлюднення та взяв на себе відповідальність за його суть перед німецькою окупаційною владою. Як вислід – 5 липня 1941 року арешт і нацистський концтабір Заксенгавзен до 27.IХ. 1944 року.

13. 1945 року С. Бандеру разом із Р. Шухевичем та Я. Стецьком обрано до Бюра Проводу ОУН. На вимогу Проводу і задля безпеки життя С. Бандера виїздить за кордон, аби розбудовувати закордоні частини ОУН, зокрема їхню військову спроможність для боротьби у Краю.

Відтак із 1948 року в організації наступають глибокі внутрішні ідеологічно-організаційні конфлікти між колишніми однодумцями. Опозиція вперто поширює чутки, про перехід ОУН в Україні на соціялістичні позиції. А отже, це слід зробити і за кордоном. На знак протесту "підшивання під фірму ОУН неокомунізму" 22 серпня 1952 року С. Бандера полишає кермо Голови Проводу всієї ОУН, однак 5-та Конференція ЗЧ ОУН знову обирає його своїм Провідником. Характерно, що цей розбрат триває на тлі щонайменше шістьох викритих замахів на життя Провідника, останній із яких 15 жовтня 1959 року мав доконечний результат. Знаково, що ще 1946 року М. Бажан як представник делегації УССР на засіданні сесії Генеральної Асамблеї ООН у Лондоні вимагав від західних політичних лідерів видати С. Бандеру як "запеклого злочинця супроти людства".

Особливістю закордонного життя С. Бандери стала його активна публіцистична діяльність як теоретика революційного націоналістичного руху. Видається, що в умовах психологічного дискомфорту серед відчужілих своїх і реальної фізичної загрози життю відбувається ідеологічно-філософське осмислення основних життєвих цінностей і констант націоналістичної боротьби. Після бурхливої мілітарної діяльности і викрешування себе на сталь у польсько-німецьких тюрмах перо у сильних руках цього чоловіка явило нам Правду про глибинно інтимні людські, національні, релігійні і державницькі цінності. Ще далеко не все опубліковано з його теоретичної спадщини, однак збірник праць "Перспективи української революції" (Дрогобич, 1998) – це достатнє відображення його гармонійного внутрішнього життя.

На основі тих праць природно вибудувати ієрархію його засадничих життєвих цінностей за визначальними концептами, себто згустками ментальної свідомости Провідника: БОГ, ДУША, ДУХОВІСТЬ, ІДЕЯ.

Концепт БОГА

Степан народився у родині греко-католицького священика Андрія Бандери і Мирослави Глодзинської – доньки священика. Батько не відділяв релігійних переконань від національних, тому у пору першої світової війни пішов добровольцем до Української Галицької Армії польовим капеланом. Після поразки повернувся до священичої роботи. 10 липня 1941 року отця Андрія після довгих допитів розстріляли енкаведисти. Незадовго до вбивства отець казав: "Насильна смерть від більшовицької кулі або від катувань у в'язницях НКВС прискорить мою зустріч зі споконвічним Богом!" [7, с. 12]. Так і сталося.

Степанове трактування Бога випливало з органічного родинного середовища, а випущена нитка життя лише додавала особливих кольорів у Його осягненні. Однак найважливіше полягало у самому усвідомленні Божої присутности: "Свідомість, що з нами Бог – це найпевніша і найбільша поміч для нас усіх зокрема для всіх борців і страдників українського визвольного змагання" [1, с. 414 – далі покликання на сторінку]. Саме Господа С. Бандера називає "невичерпним джерелом" людської сили. Національні і людські прагнення до волі та правди мислитель вмотивовує їхньою Божою даністю, волею і призначенням: "Ми хочемо жити у згоді і взаємному шануванні з усіма народами доброї волі. Такі самі права визнаємо за іншими народами, за які боремося для себе. Не хочемо бути ані об'єктом, ані спри чинником поневолення, визиску і кривди. Ми боремося активно за волю і правду не тільки тому, що їх потребуємо для себе, але передусім тому, що Бог дав людям ці скарби і такі закони, а основою нашої волі є йти за волею Божою. Такі ідейно-моральні засади не допустять ніколи до того, щоб Україна була спільницею Москви в її протинародному загарбницькому імперіялізмі" (с. 420).

Поняття правди і любови невіддільні від Бога – вони є самим Господом: "Комуністична система запроторила правду до тюрем, концтаборів, загнала її в підпілля, а на її місце поставила фальш і брехню. Але не зуміла вирвати з людської душі розуміння, що таке правда. Туги за нею, бажання її перемогти. Бо правда – це дорога, якою людська душа прямує до Бога. А від цього прямування ніхто і ніщо не відверне людства [...] Так само не згасити большевикам любови ближнього, почуття справедливости та прагнення її тріюмфу. Бо це основні Божі закони для людської спільноти, підвалини взаємин між людьми, які голосом совісти завжди відзиваються в душі" (с. 412)

На думку С. Бандери, руйнування християнського світогляду – це знищення визначальних духових засад українця. Найбільше лихо – у матеріялістичних псевдоцінностях більшовизму, тоді як "Український світогляд є християнський" (с. 140). На суді над убивцем С. Бандери дочка провідника Наталя закінчувала свою промову характерними словами: "Мій незабутній батько виховав нас у любові до Бога і України. Він був глибоко віруючим християнином і загинув за Бога та незалежну вільну Україну – за свободу всього світу" [2, с. 215]. Феномен християнства у його одночасній універсальності та індивідуальності – людській і національній.

Концепт ДУШІ

Якщо б нам відкрився Господній лексикон – то, мабуть, серед стрижневих слів і найпевнішої Його реальности було б слово – ДУША: ця невидима, але наскрізь визначальна сакральна субстанція життя людини і її стосунків з Богом. "Душа – це те, що робить траву травою, ліс – лісом, людину – людиною. Без душі трава – сіно, ліс – дрова, людина – труп", "Бо не тіло, а душа є людиною", – каже Г. Сковорода.

Це слово-концепт пронизує праці С. Бандери, позаяк він сам був передусім ДУШЕЮ, що матеріялізувалася і в житті, і після його смерти у мільйонах убитих, живих і ще не народжених його наступниках. Його душа дала назву народові – бандерівці, а Львів і досі називають Бандерштатом... Бандерина візія ДУШІ як сакрального і визначального первня людини має три площини: Божу, людську і національну, що вписані у політичний вир життя.

Божу тому, що "людська душа походить від Того, Хто споконвіку був перед життям і буде після життя, вічно, а оборона великих правд більше наближає людську душу до Бога, ніж життя" (с. 412). Характерно, що на суді Бандера, якого звинувачували у вбивстві польських прислужників Бабія і Бачинського, підкреслив: "Коли ж хтось добровільно і свідомо співдіє з ворогами в поборюванні, і то фізичними методами, українського визвольного руху, ми стоїмо на становищі, що за такий злочин національної зради належиться лише кара смерти".

Неминучим є у Бандери вплітаннях високих істин у суспільне життя – бо людина обов'язково суспільна, себто покликана жити у спільноті родинній, національній, державній. Катастрофою для тих трьох типів спільнот стала більшовицька війна з релігією, з Христовою Церквою, однак, зауважує мислитель "закладеної в людській душі основи віри: туги за Богом і шукання Божества" знищити неможливо (с. 412). Людина житиме повноцінним життям лише у контакті з Всевишнім. Блискуча метафора від Бандери "туга за Богом" оприявнює живучість душі: вона є, позаяк тужить за політично убитим Богом. Вмонтовуючи поняття ДУШІ у політичний вир, С. Бандера віднаходить "істотну причину невдачі більшовицької інженерії в духовій ділянці": "вона натрапила на такі первні в душі людини, яких не можна ні змінити, ні знищити, а яких походження, сила і вплив сягають далі, ніж межа життя і смерти" (с. 412). Там, за цією межею, Істина, тотожна Богові. Слушно казав 1939 року міністр закордонних справ Польщі пан Бех: "Коли на нашу землю прийдуть німці – вони заберуть свободу, коли – москалі, то заберуть душу".

Невідступно аналізуючи двобій націоналізму з комунізмом, мислитель констатує: ця боротьба є змаганням за душу людини: "Основна частина боротьби революційної організації з ворогом – це і є боротьба за душу людини, за ідейний вплив на цілий нарід, за поширення ідеї й концепції визвольної революції серед найширших мас народу, захоплення їх цією ідеєю і через це приєднання їх на бік визвольної боротьби" (с. 286); "Між московським большевизмом-комунізмом і українським націоналізмом іде найважливіший змаг за душу українського народу" (с. 322).

Люди звикли піклуватися про свій фізичний стан. Зрештою, інстинкт самозбереження завжди на сторожі. Однак ще більшої праці і турботи потребує душа. С. Бандера розмірковує про це передусім у контексті виснаженої душі цілого народу: "Сили душі кожної людини й цілого народу теж потребують плекання й наснажування, особливо тоді, коли їх переобтяжено постійною надмірною напругою. Це мусить мати на увазі кожний, хто турбується про долю свого народу" (с. 413). Найпевніші ліки для виснаженої душі – це віра. Саме вона "найбільше скріплює сили душі. Через правдиву й глибоку віру в Бога, Спасителя, кожна людина й цілий народ мають змогу безупинно черпати з вічно живого джерела стільки сили, скільки їхня душа спроможна сприйняти" (с. 413).

Зміна світу і суспільства лежить аж ніяк не в царині виробничих відносин, хоч вони як складник засадничої зміни посідають якусь частину важливого місця. Загадка зміни світу і суспільства у цій самій невидимій субстанції, що дає дихання життю: "У масовості лежить сила і забезпека революційної підготови. Бо її властива суть – це свідомість, внутрішнє переконання і наставлення кожної людини, заховане в її душі" (с. 260). Постійне звернення мислителя до внутрішнього світу людини вможливлює зазирнути у його глибини. Саме ця бездонна інтравертність давала такий всеосяжний екстравертний вислід – ОУН як провідна політична сила Західної України, УПА як феномен змагання з двома тоталітарними режимами, теперішнє відродження націоналізму.

Концепт ДУХОВОСТИ

Жоден сучасний тлумачний, перекладний чи спеціялізований словник, виданий у радянській Україні і пострадянській також, не містить цієї лексеми, однак вона пронизує твори С. Бандери і його сучасників. Під російським впливом фактично зруйновано українську паронімну пару слів духовний – духовий. Слово духовний стосується тільки церковно-релігійного життя, а духовий – світського: найвищих вартостей духу – філософії, культури, мистецтва, внутрішнього морального світу людини. Про це свідчить увесь пласт української літератури ХIХ і перших десятиліть ХХ століття, тому й, зрозуміло, що і праць Провідника, які були і є ще поза лінгвістичним опрацюванням. Натомість зміст понять духовий і духовний відповідає таким самим значенням у польській, англійській, французькій та італійській мовах, зокрема у німецькій geistlich – "духовний, церковний", geistig – "духовий, нематеріяльний, ментальний", себто "духове" називає протилежність матеріяльного, за М. Гайдеґґером – це означення "прірви між надчуттєвим і чуттєвим" [3, с. 60]. Українській мові судилося фактично втратити це розрізнення між "надчуттєвим і чуттєвим" із тієї причини, що російська мова має лише одне слово для позначення цих антонімних понять – духовный мир человека, духовный пастор. Життя С. Бандери – це щоденне суспільно-політичне духозведення і водночас релігійне духовновтілення. Через те наскрізне використання слова духовий – це свідчення саме його практики життя.

Людина – це передусім носій моральних цінностей і культури. Нація – це політично обрамлена кровно-духова етноспільнота. Поза цими первнями людини і нації матимемо справу з істотою та населенням, або просто політично неідентифікованим згромадженням. Провідник трактував українську духовість як генетично-історичний код національного життя у супротиві з більшовицьким деструктивізмом: "Основні правди наших ідей коріняться в українській духовості, сформульованій та утвердженій впродовж цілого історичного розвитку, в духовості, яка гармонізує з найкращими досягненнями розвитку вселюдської духової і суспільно-політичної культури та поступу. Наші правди є діяметрально протилежні до духу й суті московського большевизму, в якому є зібрані, повторені й доведені до рафінованої системи вияви найчорнішої реакції й падіння з цілої історії людства, з негативним застосуванням присвоєних більшовизмом чужих здобутків матеріяльного і технічного поступу" (с. 37).

Націоналістичний рух покликаний культивувати цю історично обумовлену етнодуховість як невід'ємну передумову творення і розвитку нації: "Найперше йдеться про збереження від заглади (уподібнення – І. Ф.), про вдержання живучим того, що є найістотнішим в житті й розвитку нації, що становить властивий зміст її самобутности, змисл її розвитку як збірної одиниці". Характерно, що в наступному засновку розлогого Бандериного силогізму обов'язково йдеться про універсальний складник людської духовости, зокрема "про захист найвищих загальнолюдських цінностей – віри в Бога, волі, гідности, права й вільного розвитку народу й людини...". На основі цих двох різних, але не супротивних тез мислитель уводить поняття внутрішнього "власного життєвого рушія", який на різних відтинках народної долі має запускати авангард "вибранців": "Як людський, так і національний організм доти живуть, доки в них не згаснуть власні життєві рушії. За фізичне збереження народу змагається кожна одиниця й національна спільнота безнастанно і, можна сказати, автоматично; інстинкт фізичного самозбереження діє в народі скрізь, з великою напругою. А духове збереження лежить на відповідальності, зусиллях і боротьбі вибранців", яких і покликана готувати ОУН (с. 352-353). "Активна верства, що об'єднає націю, вийде не з вибору, а з добору", – зауважував Д. Донцов [5, с. 9]. Гадаю, що С. Бандера має на увазі саме цих дібраних з горнила духу і духовости.

Втрата духовости як генетичного й історичного коду і є найбільшою і первинною трагедією нації – все решта наслідок: "Якщо б большевики справді могли прищепити українському народові відношення до російського народу, як до "старшого брата", теорію про спільне історичне коріння, про споріднену духовість, віру в доброзичливість, щирість російського народу супроти України, захоплення російською культурою, переконання у її вищість, досконалість, бажання переймати все від Росії, уподібнюватися, та й інші того роду слабості, – то це прикувало б Україну до Росії певніше й тривкіше, ніж найсильніший політичний зв'язок, сильніше від усякого терору" (с.168).

Уже як вторинну причину трактує С. Бандера економічний, але невід'ємний чинник: "До того приєднується послідовне, щораз сильніше, тотальне пов'язування народного господарства України з московським, поставлення такого принципу в основу цілої совєтської господарської системи. Вона керується не економічними, а більш політичними раціями, щоб часом відділення України від Росії було з економічного боку неможливе, чи дуже трудне, щоб господарство України завмирало автоматично, коли Москва спинить кровообіг у відповідних артеріях, чи коли б вони були перервані відділенням України від Росії" (с.168). Чи не є це передбаченням сучасних взаємин між Україною і Росією у так званому газовому конфлікті, де позірно основним каменем спотикання є ще не вкрадена московитами українська газотранспортна система. Власне через втрату Україною свого значного духового потенціялу ця проблема з року у рік вибухає вже не локальним, а світовим конфліктом як розплата Европі й Америці за мутацію їхньої духовости: агресора слід знищувати, а не втихомирювати через ситуативне пристосуванство. Духовість пристосувати неможливо – її можливо спотворити. Отож "революційне змагання – це національна боротьба в площині духовости і культури..." (с. 138).

(далі буде)

Концепт НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕЇ

Ідея – це визначальне поняття, переконання, принцип, що лежить в основі теоретичної системи, логічної побудови чи світогляду. С. Бандера – яскравий представник філософії ідеалізму, що на противагу матеріялізмові визнає первинність ідеї, духу, відчуття, свідомости; С. Бандера – це надпотужний практик революційного ідеалізму, що на початку ХХ століття зійшовся у смертельному двобої з революційним большевицьким матеріялізмом. Останній тимчасово переміг, думаю, не тільки через масовий терор і, як наслідок, мутацію ментальности, а через деструктивне апелювання до суто споживацьких поверхневих цінностей людини – соціяльної маси. Маса відгукнулася. Масі простіше ковзати навіть по гаданому райському добробуті, ніж працювати над актуалізацією своїх духових і духовних можливостей. Чи не звідси Лесине: "Умій свої життям до себе дорівнятись..."?.

Як типовий ідеаліст С. Бандера ототожнює ідею з сакральним концептом – душею: "Ідея – це душа, породжуючи і рушійна сила цілого визвольного руху, це його найістотніша, незмінна суть. Життєвість, тривкість і перемога революції залежить передусім від сили, якости ідеї, яка є рушієм, наскільки вона відповідає духовості, природі, життєвим прагненням і потребам народу, наскільки вона висловлює його найкращі пориви і мобілізує шляхетні, динамічні, героїчні елементи нації і такі ж засновки в духовості людини" (с. 287). Блискуче теоретизування, однак проблема, як запалити більшість цією ідеєю, як дістатися забетонованих споживацтвом душ? Він подолав цю проблему, створивши провідну політичну силу Західної України у передвоєнний період, з якої виросла найідеалістичніша мілітарна сила – УПА. Перед цим фактом політичного ідеалізму пасували навіть вороги. Польська католицька газета "Полонія", пишучи про Варшавський процес, визнала, що доцільно не писати "моральних поучень" про гріх "убивання ближнього", як це в той час робила частина української католицької преси, а варто звернути б увагу на конечність справжньої об'єктивности й справедливости в підході суддів [...]; "мають судити людину, яка хоч і вчинила найважчий злочин, проте заслуговує на пошану, бо вона потоптала закони в боротьбі за ідею" [8, с.83]. "Наші ідеї, – казав С. Бандера, – це наша найбільша сила, найуспішніша зброя, якою переможемо більшовизм" (с. 253).

Тепер на зміну матеріялістичному большевизмові прийшов прагматичний лібералізм – набагато вишуканіший, у демотолерантних шатах супротивник перпендикулярного, безкомпромісового ідеалістичного націоналізму, що весь час потребує духових зусиль людини над собою, а то і жертв, на відміну від лібералізму – де можна все, бо мораль відносна, або ж, за Ф. Фукуямою, прийшла "моральна мініятюризація", за Вульфом "безтурботний моральний релятивізм" [9, с. 57, 99], за С. Бандерою, "практична мораль" (с. 251).

Які стосунки поміж ідеєю та людиною? Мабуть, як між душею та тілом: "Найкращі ідеї й програми не спроможні формувати життя й розвитку, доки не знайдуться їх апостоли і борці, люди сильних характерів, віри, запалу, посвяти і чину" (с. 312), себто "ядро, що ніколи не зійде на манівці" (с. 263). Дванадцять юнаків і юнок на Варшавському процесі, 23 – на Львівському – це цвіт зі цвіту української націоналістичної ідеї. Середній вік підсудних не перевищував 25 років, наймолодшій не виповнилося і 16. Захисник Роман Криштальський вигукнув: "Та це ж цвіт української молоді!" [4, с. 90]. Перед війною ОУН нараховувала понад 20 тисяч членів, УПА – понад 300 тисяч (з них 156 тисяч загинуло), у тюрмах Західної України большевики закатували близько 10-12 тисяч українців, із Західної України у 1939-1941 році за судом і без суду вивезено до московських тюрем понад мільйон осіб. Онаціоналістичнення України відбулося!!! Убивали не тих, хто мав гроші, а тих, хто був національною ідеєю – "головним рушієм наймогутніших історичних здвигнень" (с. 249).

Історію тривання націоналістичної ідеї як фундаменту творення держави перервано. Натомість конституційно запроваджено "ідеологічну багатоманітність" (стаття 15). Зауважимо, що С. Бандера ніколи не абсолютизував націоналістичної ідеології, чим кардинально відрізнявся від комуністичного тоталітаризму, а навпаки, поривав до ідеологічного змагання творення держави на національній основі: "За політично-світоглядовим розумінням ОУН, монопартійна система в державному житті та в державній формації не відповідає потребам повного і здорового національного розвитку. В державній організації народу мусить бути місце для політичної диференціяції, кристалізації і вільного розвитку політичних угруповань та для здорового, творчого змагання поміж ними. Самі ж державні органи у виконуванні своїх функцій мусять стояти на позиціях понадпартійних: насамперед дбати про добро цілости, а далі справедливо захищати інтереси всіх позитивних складових частин" (с. 27-28) і обов'язково, вступаючи у міжнародні зв'язки з різними державами, дивитись не тільки на те, "яку матеріяльну й фізичну силу має якась держава, або група держав, але одночасно, чи радше навіть насамперед, треба дивитися на їх ідейну настанову і напрямок політики, бо якщо ці диспонуючі фактори не є в порядку, тоді сила йде нінащо" (с. 247).

Водночас визнання багатопартійности та ідейного розмаїття аж ніяк не має призвести до розмивання меж між політичними партіями, ідеї яких і є головними політичними рубіконами: "Основні ідеї мусять бути чинником сталим, незмінним. Якщо почати їх міняти, достосовувати за тактичними міркуваннями до настанови різнорідних елементів, тоді ці ідеї відразу втрачають свою пориваючу силу, а революційний рух розгублюється і заникає" (с. 287). Теперішня реальність – найкраще підтверджує наскрізне політичне пристосуванство. Відтак суспільство, що схильне, до постійного перетасовування норм і правил, ставатиме щоразу більше дезорганізованим, атомізованим, ізольованим і нездатним реалізувати спільні цілі та завдання [9, с. 22]. С. Бандера пропонує красиву метафору для політичних пристосуванців: "Ідейно-світоглядові переконання, політичне кредо, послідовність у життєвому прямуванні, особиста честь, гідність і добре ім'я – це не чоботи, які можна почистити, а то й викинути, замінявши новими" (с. 348). Ідея – не річ, нею не обміняєшся; ідея – душа – нею житимеш, звідси трактування "ідейно-політичної настанови народу як основного питання визволення та цілого майбутнього нації" (с. 496).

У пристосуванському і розхитаному суспільстві цілком неминуче втратити орієнтири, і аж так, що численні політики й науковці досі ніяк не вимудрують, що таке національна ідея. Відомо, що геніяльне завжди просте і глибоке: "...національна ідея – ідея самостійности, державної незалежности кожної нації. І ці позитивні, корінні ідеї є властивим динамітом протибольшевицької революції" (с. 231). На теперішній час національна ідея є "динамітом" для лібералізму.

Органічними складниками національної ідеї є самобутність і самодостатність – два береги бурхливої ріки життя нації. Провідник розгортає їхню сутність у протиставному дискурсі – у супротиві до московської загрози. Афористичним можна вважати його визначення національної та соціяльної революції: "Соціяльні революції символізують барикади, національні – дивізії" (с. 262). Якщо барикади – це символ протесту і безладу, то дивізії – це тактичні з'єднання нації не задля протесту, а для боротьби й утвердження. Сила нації як самобутнього витвору не лише в умінні не відступитися від "національного інстинкту" (с. 167) і не зійти зі "світоглядових підвалин" (с. 140), але й у "пошануванні різнородности змісту і форм життя та багатства культур різних народів, ідея толерації супроти чужих і відмінних культурних та соціяльних вартостей і систем..." (с. 47). Ці дві засади цілком протиставні "московсько-большевицькій нетерпимості та ненависті до всього, що відмінне, небольшевицьке, та зродженої з почуття своєї нижчости жадоби нищити чужі культури і цілі народи, нівелювати життя усіх людей, усіх народів під одну мірку й смак більшовицького режиму" (с. 47).

Із плином часу, хоч і з певними застереженнями, можна доєднатися до оптимістичного висновку С. Бандери про збережену українську самобутність і, хоч і не доконечний, але крах комуністичної системи, принаймні як розпаду СССР: "Тепер уже можна ствердити, що большевицький плян змінити духовість, характер і наставлення уярмлених народів систематичним знищуванням непокірних і провідних національних елементів та вихованням нових генерацій в комуністичному дусі, в повній ізоляції від національних традицій і в протиставленні до них – скрахував і виявився нездійсненним. Не зважаючи на, безперечно дуже важкі втрати, яких від цих його практик зазнала національна субстанція поневолених большевизмом народів, корені національної самобутности живуть далі і з них постійно відростають нові здорові парості" (с. 537).

Не менш важливим для сили й утвердження нації є усвідомлення власної самодостатності. Саме геополітичне становище України покликане укріпити в ній розрахунок на власні сили, і навіть більше "при цьому вона виконуватиме важливу місію ширшого значення і для інших народів, здійснюючи та захищаючи універсальне гасло: "воля народам – воля людині!" (с.628-629). Категорично відкидаючи будь-яке чи то внутрішнє, чи зовнішнє пристосуванство, навіть як позірні "тактичні вимоги" (с. 136), С. Бандера ставить за приклад Романа Шухевича: "Ставка на власні сили, на власні змагання, що є основою визвольної концепції ОУН, була в Романа Шухевича справою глибокого переконання і керівною засадою дії" (с. 308-309). Зрештою, його власна позиція у стосунках з гітлерівською Німеччиною свідчить найпереконливіше: Провідник категорично відмовився скасувати Акт проголошення Української Держави 30 червня 1941 року у Львові і почав активне розгортання місцевих адміністрацій, зауваживши на це помічникові державного секретаря Кундтові: "Я хотів би ще раз сформулювати й наголосити, що... віддаючи свої накази, я не спирався на жодні німецькі органи влади, й ні на жодні угоди з німецькою владою, а тільки на мандат, який я мав від українців. Будівництво й організація життя на Україні не можливе без українців, жителів своєї етнічної території" [4, с. 164]. У німецькому документі N137 від 14 серпня 1942 року (С. Бандера у цей час вже був ув'язнений у німецькому концтаборі) зазначено, "ОУН, нелегальний рух Бандери, діє надзвичайно радикально і намагається заторкнути активні верстви молоді, щоб звільнити їх від німецького впливу. Використовуються всі засоби, щоб шляхом пропаганди викликати серед українців відразу до німців" [4, с. 175].

На еміграції Провідник теоретично осмислив і підсумував роль німецького і будь-якого іншого зовнішнього чинника в українській історії: "Було ясно, що у відношенні гітлерівської Німеччини не можна було сподіватися на успішність переговорів, ставлення вимог, переконувань тощо. Такі заходи були заздалегідь засуджені на неуспішність і могли мати значення тільки тактичних заходів, щоб мати й такі козирі і щоб приховати підготову до дії по іншій лінії. Справжня ж самостійницька політика мусіла йти шляхом доконаних фактів, власної ініціятиви, не оглядаючись на політику Німеччини, а коли треба, то виразно проти неї" (с. 87). Понад усе ставлено незалежність "української політики, яка керується тільки українською рацією, а не кокетуванням (безуспішним!) із сторонніми силами" (с. 88).

З усвідомлення національної ідеї та її двох визначальних засад – самобутности і самодостатности – формується образ самостійної Соборної Української Держави, яку можна здобути "тільки послідовною боротьбою цілого народу, а неможливо її здобути хоч би найсильнішими правними претензіями й аргументами" (с. 486). Як згадував С. Бандера, "особливий вплив на кристалізацію моєї національно-політичної свідомості мали величні святкування і загальне одушевлення злуки ЗУНР з УНР в одну державу в січні 1919 року" [2, с. 4]. Провідник наголошує на потребі модерного характеру державницької традиції, яку аж ніяк не варто зводити "до життя музеїв", а навпаки – "щоразу пов'язувати з актуальними державницькими змаганнями, сприяти тому, щоб була дотримана історична перманентність поміж теперішніми державницькими змаганнями і традицією з минулого, і то головно щодо позитивного змісту" (с. 37).

Усі визначальні чотири концепти БОГА, ДУШІ, ДУХОВОСТИ, ІДЕЇ тим чи тим способом потрапляють в антагонізм до найнебезпечнішого ворога – російського імперського большевизму. Бандерину візію російського більшовизму можна звести до п'ятьох концепційних засад:

Перше. Вкорінення більшовизму на московських теренах випливає з хворобливої імперської ментальности росіян захоплювати, принижувати, визискувати. З огляду на це, "Росія є тільки одна – імперіялістична, і так буде доти, доки російський імперіялізм не буде дощенту розторощений, а російський народ не вилікується з нього через пізнання, що його імперіялізм приносить йому самому найбільше лиха – жертв, терпінь і падіння. До цього ще далеко..." (с. 226).

Друге. Зміна влади у Росії – це не зміна імперської ідеології у ставленні до України: "Якщо завтра на зміну большевизмові прийде інша форма російського імперіялізму, то він так само насамперед звернеться всіма своїми силами проти самостійности України, на її поневолення. Російський народ, як і досі, буде нести той імперіялізм, робитиме все, щоб тримати Україну в поневоленні. На це виразно вказує стан політичної думки і настанова російської маси, всіх російських політичних середовищ, як комуністичних, так і антибольшевицьких. У всіх них живе крайня ворожість супроти ідеї державної окремішности, суверенности України" (с. 166).

Третє. Нацистсько-расистський гітлеризм і комуно-московський більшовизм походять з того самого джерела – імперської ментальности. На це неможливо вплинути через якісь моральні чи правові засади – це можна лише знищити. Якщо гітлеризм було знищено, то російському імперіялізмові світова спільнота створила якнайкращі умови для поглиблених модифікацій. С. Бандера розкриває сутність двох убивчих режимів: "Гітлеризм виразно проголошував свій імперіалізм у формі расистської теорії. Большевизм приховує свій московський імперіялізм під формою інтернаціоналізму, клясової солідарности пролетаріяту, світової комуністичної революції. Все протиставлення поміж ними, від ідеологічного починаючи, аж до воєнної розправи, за своєю суттю було конкуренційною боротьбою двох подібних імперіялізмів за панування на тому самому просторі, а не боротьбою двох протилежних світоглядів, ідеологій, суспільно-політичних систем" (с. 162-163).

Четверте. Московський імперіялізм за головну мішень має не лише самобутність націй, але гідність і свободу окремої індивідуальности: "Ідея гідности і пошанування людини, її вільного розвитку, власної ініціятиви, творчого та достойного самовключення в гармонійний уклад збірного національного і суспільного життя є діяметрально протилежна до більшовицької тиранії, уярмлення і визискування людини, топтання її гідности, нівечення свободи" (с. 46).

П'яте. Утвердження московського режиму можливе лише за умови знищення основних українських концептів – БОГА, ДУШІ, ДУХОВОСТИ та НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕЇ. Саме на них і спрямовано головний московський удар: "Вона (Москва) зміряє до систематичного оточення української національної субстанції, до виполокання з душі й життя українського народу всього національного змісту" (с. 356).

Очевидець судового процесу над замовним убивцею С. Бандери Карл Андерс, на перший погляд, констатував парадокс: це вбивство – одна з найтяжчих поразок Совєтського Союзу в холодній війні [2, с. 27]. Смерть обернулася Життям. Злочин – Каяттям (убивця Бандери розкаявся і самовільно зізнався в замовному атентаті). Неволя – Незалежністю. А до Свободи – ще не раз умирати і воскресати...

25 травня 1958 року, за півтора року до власної наглої смерти, С. Бандера виголосив промову над могилою вбитого Є. Коновальця, окремі слова з якої змушують серце завмерти: "Розділені кордоном смерти, але з'єднані зв'язком віри, ідеї і любови – живі та померлі можуть собі взаємно помагати перед Богом і через Бога" (с. 631). Знаково, що одне зі значень слова бандера – зв'язок: ідейно-духовий зв'язок поколінь міцніший за кам'яні фортеці. Майбутнє завжди виростає з фундаменту минулого.

Література:

1. Бандера Степан. Перспективи української революції. – Дрогобич, 1998. – 640 с. 2. Вбивство Степана Бандери. – Львів, 1993. – 355 с. 3. Гайдеґґер Мартін. Дорогою до мови. – Львів, 2007. – 230 с. 4. Гордасевич Галина. Степан Бандера: людина і міф. – Львів, 2008. – 207 с. 5. Донцов Д. Дух нашої давнини. – Дрогобич, 1991. – 341 с. 6. Мельник Григор. Степан Бандера // Дзвін. – 2009. – N1. – С. 93-98. 7. Цар Ігор. За що ми любимо Бандеру. – Львів, 2009. – 47 с. 8. Посівнич Микола. Життя, присвячене свободі // Дзвін. – 2009. – N1. – С. 74-98. 9. Фукуяма Френсис. Великий крах. Людська природа і відновлення соціального порядку. – Львів, 2005. – 376 с.

Умовні скорочення

ЕСУМ – Етимологічний словник української мови: В семи томах. – Т. 1. – К., 1982. SL – S?ownik j?zyka polskiego przez S.-B. Linde. – T. 1. – Lw?w, 1854. SPR – S?ownik polsko-rosyjski. – Москва-Варшава, 1980.

http://dibrov-s.livejournal.com/167597.html

"Таким образом, обвинение Бандеры и бандеровской ОУН в коллаборации с нацистами - это самая что ни на есть попытка пересмотра результатов Нюрнбергского процесса."

Василь Олеськів:
«Бандера знав, що його можуть убити»

15 жовтня торік виповнилося 50 років відтоді, як від рук московського аґента Богдана Сташинського у Мюнхені загинув Степан Бандера. Нині лишилося не так багато людей, що пам’ятають Бандеру як живу людину, спілкувалися з ним. Один із них – мешканець Лондона Василь Олеськів, що протягом п’яти років з 1986 до 1991 року був Головою Проводу ОУН, у час, коли ця організація побачила здійснення своєї мети – розвал совєтської імперії й проголошення незалежности України. Пан Олеськів – людина з багатющою біографією, яка заслуговує на цілком окрему розповідь. Нині він є куратором Музею визвольної боротьби імени Степана Бандери, що міститься у дільниці Ізлінґтон британської столиці. В музеї зібрано багато особистих речей, документів і світлин провідника ОУН, які було перевезено з Мюнхена по його вбивстві. Нещодавно значна частина цих експонатів була в Україні, де в Національному музеї історії у день смерти Бандери вперше відкрилася велика виставка на його честь. Пан Олеськів теж відправився на це відкриття в історичному центрі столиці України. А невдовзі перед від’їздом погодився зустрітися зі мною, аби поділитися спогадами про Степана Бандеру, якого добре знав, і з яким приятелював. Це інтерв"ю вже друкувалося на сайті zaua.org, але у дещо іншому вигляді. Це - ориґінальна версія.

Бандера – найбільший авторитет для британських українців

«Бандера був незаперечним авторитетом для нас, молодих українців, що були учасниками націоналістичного підпілля в Україні й опинилися у Британії ще під час війни (я сюди прибув у січні 1945 року), – каже пан Олеськів. – Але його доля була нам невідома, адже Бандера перебував під час війни у німецьких в’язницях. І от 1945 року від колишнього депутата польського Сейму Микити Бури, що був першим Головою Союзу Українців у Великій Британії, нам стало відомо, що Бандера – живий і перебуває на волі. Це була величезна радість для нас. Відтак через капітана канадійської армії Святослава Фроляка, що разом з іншими українцями з Канади перебував у Лондоні, за допомогою вояків-українців у цій-таки армії на терені Німеччини з Бандерою вдалося встановити контакт».

Не всі українці, що перебували у той час у Британії, вірили, що в Україні й надалі тривала збройна боротьба проти Совєтського Союзу. Але від проводу на чолі з Бандерою в Англії почали одержувати і поширювати інформацію про цю боротьбу, видаючи у Лондоні тижневик «Український Клич» (1946-47), а від 1948 року – місячник «Визвольний Шлях». Було створено Українську інформаційну службу.

Перша зустріч

Василь Олеськів згадує, за яких обставин познайомився із провідником ОУН: «1951 року мене відправили до Мюнхена, аби зустрітися й поговорити зі Степаном Бандерою. Зустріч відбулася просто неба недалеко від Дахауер штрассе, де містилися різні українські організації, в районі головного вокзалу. Коли я побачив Бандеру, то він відразу справив на мене сильне враження. Він був нижчий за мене на зріст, але у ньому відчувалася якась могутність. Було відчутно, що це – провідник. Ми не сиділи, а просто йшли пліч-о-пліч вулицями. Подивитися один одному у вічі могли лише, коли віталися й прощалися. Обговорювали становище в Україні. Моїм завданням було дізнатися від нашого керівника якнайбільше про боротьбу, яка тривала в Україні. Він говорив дуже упорядковано, простими і дуже відшліфованими реченнями, так, ніби читав, а не просто говорив. У нього була дуже гарна й виразна українська мова. Його було дуже приємно слухати. Найважливіше те, що було абсолютно зрозуміло все, про що він говорив. Дуже добра риса людини, яка вміє так висловлюватися, що слухач сприймає все дуже легко. Він говорив без емоцій. Дуже спокійно, логічно й оптимістично. Він вірив, що скорше чи пізніше Україна, якщо стоятиме постійно на шляху боротьби за незалежність, здобуде її – переможе. Це ще й тому, що події у світі загалом цьому сприяли. Адже пам’ятаймо, що по закінченні війни почали розвалюватися інші імперії: і британська, і французька… Тож Бандера розумів, що раніше чи пізніше прийде час і на російську імперію».

Провідник ОУН – на Туманному Альбіоні

Степан Бандера часто приїжджав до Лондона. Тут перебували десятки тисяч українців, що під час війни служили в Дивізії «Галичина», а також були вивезені німцями на роботи в Німеччині, але відмовилися повертатися додому, де на них напевно чекав би Ґулаґ. Багато з них мали міцні націоналістичні переконання та були членами ОУН або вступили до цієї організації вже в Британії. Тож на Туманному Альбіоні ОУН мала найсильнішу базу.
«Бандера навіть мешкав у мене в Лондоні кілька разів після того, як у 1954 році ми купили помешкання, – згадує пан Олеськів. – Від того року і до останнього візиту сюди восени 1958 року він зупинявся завжди у мене. А вперше прибув сюди 1952 року для підготовки ІІІ Конференції закордонних частин ОУН (вона відбулася у британській столиці 1953 року, і Бандера був на ній присутній). Відтак він приїздив щороку, а іноді й по два рази на рік. Під час найостаннішого візиту перед смертю він тут був протягом двох тижнів. Тоді на інвалідській оселі Сиденгерст у графстві Саррей відбулася кількаденна ідеологічно-політична конференція для провідного активу ОУН за участі понад сорока осіб, і Бандера був на ній одним із чільних промовців разом із професором Григорієм Васьковичем, що приїхав із ним із Німеччини».
Крім участи у подібних конференціях та зустрічей з молодими активістами-українцями, Бандера мав у Британії й інші справи, каже Василь Олеськів: «Загалом у закордонному проводі ОУН міжнародні взаємини вів Ярослав Стецько. Але при тому були й певні справи, про які міг говорити лише Бандера. Адже рух в Україні, зв’язки Бандери з Україною фактично тривали до самої його смерти. Певний час британці навіть сприяли цим зв’язкам. А тому він іноді міг мати певні переговори тут».
Щоб приїхати з Німеччини до Великої Британії Бандері була потрібна віза, але він її легко одержував на запрошення Української видавничої спілки. У ті часи жодних проблем із цим не було. Щоб дістатися Лондона з Мюнхена треба було їхати цілу добу потягом і поромом. Бандеру в цих поїздках завжди супроводжував хтось зі співробітників з Мюнхена. А вже в Британії йому виділяли місцеву охорону.
Пан Олеськів розповідає про те, як провідник ОУН зупинявся в його лондонському помешканні: «Ми жили тоді вчотирьох: я з дружиною та її батьки (ми їх називали бабця й дідо). Тож коли він був у нас, було видно, що він має приємність від розмов із бабцею про господарські справи. Він розпитував, як вона дає собі раду. Тоді ще не було пральних машин – щоденне життя було складне. Британія дуже постраждала від війни. Також про господарські справи він говорив і з моєю дружиною. А ще тоді в Англії вже почало зорганізовуватися українське жіноцтво, то він розпитував і про це. Говорив він і з дідом. Дідо не був членом ОУН, але був освіченою і цікавою людиною. 1941 року він дивом урятувався від розстрілу в совєтській тюрмі у Самборі за те, що зробив друкарський верстат для українського підпілля. За німців знову був заарештований і відсидів чотири місяці за допомогу підпіллю харчами. Тут знайомство, яке він мав у адміністрації, допомогло його звільнити. Після цього він вирішив більше не випробовувати долю й виїхав на Захід. Адже кордони тоді, під час війни, були абсолютно відкриті, і зі Сходу до Европи їхали тисячі людей. Тож Бандера говорив із дідом на ці теми. Він хотів знати, що дідо пережив за більшовиків і за німців. Адже сам Бандера під більшовиками ніколи не був. Коли він вийшов із польської в’язниці у Березі Картузькій, то переїхав до Кракова і пробув там аж доки його не заарештували німці.
Бандера був надзвичайно охайний. Коли він користувався нашою ванною кімнатою, за ним там завжди лишалася суцільна чистота. Таким він був і у своїй родині. Він мав троє дітей і мусив допомагати дружині Ярославі у господарстві. В нас удома ми завжди всі їли разом, за одним столом. Він ніколи не мав жодних застережень чи прохань щодо їжі. Адже він пережив тюрми й табори, де харчування було дуже погане. Тож він був радий всьому, йому все смакувало».

Про Бандеру як людину

У розмовах з паном Олеськівим Степан Бандера часто згадував свою сім’ю: «Тоді всі троє дітей були ще маленькі. До речі, я з ними всіма познайомився пізніше. Старша, Наталка, була дуже подібна до нього – рішуча, організована. Андрійко був такий збиточник і трохи невпорядкований. Він пізніше був журналістом. Такий, що коли його не пускали кудись через двері, то він – влізав через вікно. А наймолодша, Леся, мабуть, найгірше пережила смерть батька. Вона – дуже сантиментальна. У Канаді вона вивчала філософію, глибоко думала про сенс буття. Її це дуже розхитало. Вона розхворілася. Вона єдина з дітей ще жива, але не дуже дає собі раду».
Я спитав пана Олеськіва, яким був Бандера у спілкуванні – серйозним увесь час чи міг пожартувати? Любили його чи боялися рядові члени ОУН?
«Ну, якщо, скажімо, була перерва у якомусь засіданні, він підходив до кожного, сміявся і жартував. Взагалі був дуже товариською людиною – згадує пан Василь. – Думаю, більшість із наших його любили й поважали, але й боялися. Він міг бути суворим і справедливим. Не терпів шахрайства».

- Чи боявся він, що його можуть убити?

«Він не боявся, але знав, що це може статися скорше чи пізніше. Було відчутно, що він навіть уважав, що охорона йому не потрібна, вона йому немов заважала. У день смерти він поїхав з офісу додому на обід, і до нього приставили одну жінку, щоб вона його супроводжувала. По дорозі він заїхав на базар купити харчі. Тоді відпустив ту жінку. Вона була недосвідченою і не вміла впертися. Тож вона його залишила. Він сам поїхав додому. Такий мав характер: уже досить мав охоронців, від яких і на крок не можна було відступити…».
Пан Олеськів одного разу відвідав й одну з конспіративних
квартир у Німеччині, яку використовував провідник ОУН. Він згадує: «Була якась нарада, і він запросив до себе нас двох з Англії (другим був редактор нашого органу «Визвольний Шлях» Григорій Драбат), а також «Професора» Ленкавського, що по смерті Бандери став головою закордонних частин ОУН. Хотів нам показати, як він живе. Це було далеко від Мюнхена біля підніжжя Альпів. Ми поїхали його «опелем», який, до речі, ми йому й купили, провівши збірку в Англії, ще навіть коли не знали його особисто.
Хата стояла на краю великого озера, не пам’ятаю його назви. Тоді була дуже спекотна погода. Ще не доїхали до хати, як Бандера запропонував зупинитися, аби скупатися. З нас, трьох гостей, були такі собі плавці: могли подужати кілька метрів та не більше. Тож ми лишилися на березі, а Бандера швидко роздягся та як пішов! Плавав він, як риба. За метрів із триста звідти був острівець. Він доплив до нього і зник з наших очей за тим острівцем. Його потім довго не було, і ми дуже злякалися, не знали, що робити. Аж нарешті бачимо, пливе назад. Ми дуже на нього всі були сердиті.
І ось ми в хаті, яку він винаймав. Стояла вона на відлюдді, серед дерев, а більше нічого навколо не було. Ми зупинилися втрьох у одній кімнаті, а окремо у другій кімнаті – Бандера з родиною. Бандера спитав, чи ми вміємо стріляти. Звичайно, ми з Драбатом – військові люди. Він удома мав зброю і видав нам її, взяв і собі. Лише «Професор» був неозброєний. Перекусили перед сном».
Цікавлюся, яку їжу любив Бандера. «Якась скромна, звичайна їжа, – відповідає Василь Олеськів. – Те, що дружина купувала у німецькій крамниці. Вона й тоді нам приготувала за його допомогою. Він нас із нею залишив, і в кухні вони разом все зробили. Алкоголю він уживав дуже мало. Загалом не пив. Лише як було якесь прийняття, то міг дозволити собі келих червоного вина. Я ніколи не бачив, щоб він пив горілку. В Німеччині п’ють пиво, я знаю. Можливо, він деколи міг випити пива, – воно навіть й алкоголем там не вважається».
Пан Олеськів каже, що йому часто згадуються його розмови з Бандерою сам на сам: «Одного разу він розказав, що коли сидів у німецькому концтаборі у 1942 році, дуже хотів передати підпільникам в Україні, аби вони видали і поширили на наших теренах спеціальний документ із засудженням ліквідації німцями євреїв. Каже: «Ніяк не міг передати це назовні, бо тримали в одиночці». Він не міг підтримувати жодних контактів із зовнішнім світом, протягом усього ув’язнення не зустрічався ні з ким. Дуже шкодував із цього приводу. Не знаю, чи він ще комусь це казав, крім мене…».

Розмовляв Олекса Семенченко, Лондон

Олексо, дуже дякую! Здавалося б, про людину відомо все або майже все. Але завжди знаходяться такі от матеріали, які дозволяють подивитись на людину під іншим кутом.

Такі люди наразі ще є, але вони, на жаль, не вічні. Треба з ними говорити, поки ще можна зібрати спогади. Бо Бандера справді давно став символом, і ми часом забуваємо, що він був живою людиною.

Трошки цікавих світлин Провідника:

http://zaua.org/pg/article/editorial_1/read/17475/Bandera_u_fotografijah_15_myttevostej_z_zhytta_Stepana_Andrijovycha_FOTO

Чудова стаття на Українській Правді

Нериторичні запитання про Степана Бандеру
Брати Монастирські-Єнджейковичі

Минуло майже століття після закінчення Першої світової війни та 65 років із часу завершення Другої світової війни. А тим часом більшості українців ще й досі не відома правда про ці минулі події. Одна із країн-переможниць - СРСР - з мовчазної згоди Заходу нав'язала своє викривлене й неправдиве тлумачення воєнних подій. Це донині викликає неприйняття тих, кого найбільше стосується, і породжує низку нериторичних запитань.
Чи варто новій "об'єднаній і благополучній" Європі копирсатися в брудній білизні ХХ століття? Та й чи потрібна Україні правда про історичні постаті та події, які стільки років були покриті пластом брехні й міфів радянської доби? Чи ж варто озиратися в минуле, шукаючи причин, що призвели до найбільших трагедій людства?

Замислюючись над цим, згадуються слова Джорджа Вашингтона. Він сказав, що оглядатися варто лише для того, аби узяти корисні уроки минулого й скористатися досвідом, навіть якщо він гіркий.

Прислухатися до слів першого президента Сполучених Штатів не завадить хоча б тому, що саме він став провидцем і передвісником нової об'єднаної Європи. Це він сказав, що колись за прикладом Сполучених Штатів Америки постануть Сполучені Штати Європи.

Втім бачимо, що в новій Європі третього тисячоліття знову пробують будувати взаємини на протиставленні чи домінуванні однієї нації над іншою.

На жаль, сучасна Європа позначена ідеологічними кліше та фальсифікаціями ХХ століття. Вона намагається приховати помилки й злочини, які призвели до найбільших катастроф цивілізації - двох світових воєн.

Проте не так легко стерти з пам'яті трагічні сторінки цілих народів.

Ідеться, передусім, про погляди на історію України через оцінку діяльності УПА, та одного з її провідників - Степана Бандери.

Чому на Заході ще й досі не визнано цього героїчного українського Руху опору?

Відповідь на це запитання дає відомий британський історик, автор "Історії Європи" Норман Девіс. Він також вважає, що представники західної еліти звикли дивитися на Східну Європу винятково очима Москви. Навіть за часів Другої світової, Сталіна, тирана й убивцю, у США сприймали лише як ворога Берліну й мужнього борця з фашизмом.

Доля тих народів, які мали на шиї й Гітлера, і Сталіна, для "старої" Європи незрозуміла.

Напередодні Другої світової війни Захід загравав із цими обома диктаторами й був ініціатором провальної "політики замирювання". Результатом цієї політики стали Мюнхенський договір, пакт Молотова - Ріббентропа, Фінська війна тощо.

А після війни той самий Запад без особливих заперечень сприйняв основні догми й твердження Москви. Згідно з ними, якщо українці кажуть: "ми боролися проти Сталіна", то їх автоматично зараховують до профашистського табору.

На Заході, через прагматичний підхід, досі не можуть збагнути, що можна підняти людей на повстання одночасно проти двох могутніх тоталітарних імперій - націонал-соціалістичної Німеччини та інтернаціонал-соціалістичного СРСР.

Націоналістичне підпілля за всіма прогнозами було приречене, адже українські партизани йшли на очевидну смерть.

На думку Нормана Девіса, заклик ОУН-УПА: "ні Сталіна, ні Гітлера!" заслуговує на повагу. Не тому що він був не дуже реалістичний. А тому що він був "шляхетний і основотворчий".

Чи потрібне українцям визнання УПА й Степана Бандери героями?

У часи нацистського й радянського тоталітаризму УПА було армією без держави.

Минуло майже 20 років, відколи на карті світу з'явилася незалежна українська держава. І зараз українське суспільство пробують переконати, що не потрібно визнати своїх героїв. Парадокс...

Ті, хто всім єством ненавиділи цю державу, служили в каральних органах НКВС-КДБ, боролися зі всіма проявами українства, зараз отримують державні пенсії, нагороди й привітання із днем Незалежності та Перемоги.

А воїни УПА, зусиллями яких постала врешті наша держава, є гнаними у своїй країні.

Сама біографія Степана Бандери свідчить про абсурдність звинувачень на його адресу.

Його визнання Героєм України потрібно не для родини Бандери, і не для нього самого. Це визнання потрібне передовсім для теперішнього й прийдешнього покоління українців.

Без визнання національних героїв Україна ніколи не стане повноцінною державою.

В українці мають зрозуміти, що Богдан Хмельницький ніколи не стане героєм для Польщі, Іван Мазепа - для Росії, а Симон Петлюра - для Польщі й Росії.

Але це ніколи не применшить їхнього значення для нашої держави.

Що ж виявила резолюція Європарламенту, яка ухвалила своє рішення щодо Степана Бандери?

Польща пройшла схожий з Україною шлях, коли відбулося примирення Армії Крайової й Армії Людової. Без взаємного пробачення неможливо консолідувати державу.

На жаль, постать Бандери стала тим лакмусовим папірцем, який вкотре засвідчив подвійність стандартів у "старій" Європі. Частина парламентарів піддалася провокаційним настроям, а решта показала своє байдуже ставлення до історії й проблем Східної Європи.

Друзі-поляки, апелюємо лише до вас! Згадайте слова вашого видатного земляка Збіґнєва Бжезинського: "Без незалежної України не буде незалежної Польщі"!

Не можна вкотре наступати на одні й ті ж граблі. Будь-яка спроба утвердитися завдяки українцям - лихим бумерангом повертатиметься по Польщі. Цього вчать уроки Першої й Другої світових воєн.

Ідеологи більшовизму - Ленін та Троцький - чудово розуміли, що "без України немає Росії. Без українського вугілля, заліза, руди, хліба, Чорного моря Росія існувати не може".

Не було б падіння Української держави 1918-1920 років - не відбулося б становлення Радянської імперії, співучасника й ініціатора Другої світової війни. Адже саме СРСР сприяв приходу до влади Гітлера, через маніпулювання німецькими комуністами.

Саме Москва зміцнила мілітаристську міць Німеччини.

Німецькі військові проходили таємно військову підготовку й навчання на території СРСР усупереч умовам Версальського мирного договору. СРСР надав матеріальну допомогу нацистській Німеччині у вигляді поставок металу, зерна, нафтопродуктів тощо. Зрештою, Москва використала реваншистські настрої в німецькому суспільстві, і допомогла Гітлеру в розв'язанні війни в Європі.

І першою, хто впала під натиском "коричневої" і "червоної" імперій 1 вересня 1939 року - це офіційна дата початку Другої світової війни, - була Польща.

Саме Радянський Союз мав прийти як визволитель від "коричневої чуми" у Європу й завершити другий етап ідеологічної боротьби, здійснивши "світову революцію".

Не було б падіння Польщі, не сталося б Катинської трагедії...

Російський імперіалізм неможливо відродити без України.

Чому ж ви, поляки, і "стара" "добра" Європа вкотре ігноруєте загрозу, що її несе "оновлена" Росія? Яка не намагається перемінитися, покаявшись за злочини радянського минулого, а пробує вибілити й реставрувати сталінізм та підживлює імперіалістичні настрої в російському суспільстві?!

В Україні знову з'явилися кон'юнктурники на кшталт Табачника, які пробують переписати історію на догоду північному сусіду.

Примирення українців і поляків - це шлях, яким ми мусимо прямувати, якщо толеруватимемо історичне минуле один одного. Але це примирення має відбуватися без зверхності й взаємного приниження.

Адже саме Польща була взірцем примирення для України, коли поляки Армії Крайової й Армії Людової подали один одному руки.

Історична довідка



Степан Бандера 10 років провів у польських і німецьких в'язницях та концтаборах.

З 1936 по 1939 роки - польські в'язниці "Свєнти Криж", поблизу Кельца, у Вронках під Познанню і Бресті над Бугом. З 1941 по 1944 роки - німецька в'язниця в Кракові, нацистський концтабір у Заксенгаузені.

Історія його родини - віддзеркалення трагічної долі більшості українців-галичан. Його батька, греко-католицького священика, закатували в 1941 році більшовики. Зараз триває процес беатифікації отця Андрія Бандери.

Наймолодший брат Богдан загинув у бою з німцями в лавах похідної групи УПА.

Братів Олександра, доктора економічних наук, та Василя, випускника факультету філософії Львівського університету, у 1942 році вбили польські наглядачі-капо в нацистському концтаборі Освєнцім.

Двох сестер, Марту-Марію й Оксану, вивезли в радянські концтабори в Красноярський край. Молодшу сестру заарештували енкаведисти в 1946 році й засудили її до 10 років таборів.

Радянські спецслужби не раз намагалися схилити сестер Степана Бандери до співпраці. Їх навіть спеціальним літаком доставляли в Москву із заслання, щоб вони засудили діяльність брата в обмін на волю. Та жодна з них не погодилася.

Самого Степана Бандеру вбив за наказом Микити Хрущова в 1959 році в Мюнхені агент КДБ Богдан Сташинський.

Що можуть прочитати росіяни про Бандеру? Розділ з бібліотеки Я.Кротова:

http://www.krotov.info/lib_sec/02_b/ban/dera_00.htm

В Івано-Франківську з представників місцевої інтелігенції створена комісія з перепоховання праху Степана Бандери на Прикарпатті.
Очолює її професор історії Роман Петрів. За його словами, таку ідею він виношував уже кілька місяців, бо вважає, що "герої України повинні лежати у рідній землі", і сподівається на широку підтримку у світі, скрізь, "де тільки є українці", пише повідомляє Радіо Свобода.

Було кілька пропозицій щодо місця перепоховання – село Старий Угринів, де народився провідник ОУН і де діє історико-меморіальний музей, міста Калуш чи Івано-Франківськ.

На першому засіданні комісії вирішили робити великий пантеон, тож ідеться про Івано-Франківськ. Члени комісії кажуть, що до такого пантеону можна було б перепоховати й інших героїв визвольної боротьби.

Через інтернет Роман Петрів направив звернення до діаспори в різних країнах. Він наголошує, що ініціатори не хочуть залучати до цього жодну політичну партію, лише українську діаспору та безпартійних меценатів.

Відповідного листа направлено також онукові Степана Бандери.

Наразі могила Степана Бандери розташована у Мюнхені, на цвинтарі Вальдфрідгоф.

Із ідеєю перепоховання визначних українських героїв, які спочивають за межами України, виступили і львів’яни. У жовтні цього року на Личаківському цвинтарі перепоховано прах провідних діячів Організації українських націоналістів Лева і Дарії Ребетів, які теж були поховані у Мюнхені.

ПЕРЕПОХОВАННЯ С.БАНДЕРИ – НЕ АКТУАЛЬНЕ
Заява Проводу ОУН (б)

Питання про перепоховання праху Провідника ОУН Степана Бандери в Україні час від часу виринає серед повідомлень українських ЗМІ. На це складаються різні причини, найчастіше нездорові амбіції місцевих діячів і силуване намагання «брати бажане за дійсне».

Найновішу ініціативу днями було проявлено в Івано-Франківську, там навіть створено «комісію для перепоховання» С.Бандери і розраховують на підтримку всіх українців у світі… Про це повідомила українська служба Радіо «Свобода», яка не дала собі труду перевірити, чи така ініціатива взагалі має реальний грунт під собою.

Провід ОУН (б) у минулому не раз уже повідомляв про офіційне становище як ОУН, так і родини сл. пам. Степана Бандери у цій справі: ніхто не має наміру перевезти в Україну останків Провідника ОУН С.Бандери за теперішніх політичних обставин на нашій Батьківщині. Політичні умови для такого кроку мають бути, насамперед, визнання на державному рівні боротьби ОУН і УПА як боротьбу за волю і державну самостійність України. А також державне рішення про створення Національного некрополю на Печерських пагорбах Києва, саме там – а не в селі чи обласному центрі - мають бути перепоховані видатні політичні й інші діячі України, які спочивають за межами рідної землі, які або не мають власної могили, як гетьман І.Мазепа, Командир УПА Р.Шухевич та інші.

Справжні патріоти і притомні політики знають, що нинішня влада в Києві не шанує Героїв України С.Петлюру, Е.Коновальця, С.Бандеру. Вона не готова та не здатна гарантувати їм вічний спокій та віддати національну честь і відповідне шанування, у випадку необдуманого перепоховання. Але ми знаємо, що нинішня влада - хистка і минуча, а чини та ідеали Героїв Україин, які посвятили своє життя за Батьківщину, – безсмертні.

Київ, 14.11.10

Провід ОУН(б)

Степану Бандері присвоїли звання "Почесний громадянин Луцька"
20.12.10

Провідник Організації Українських Націоналістів (революційної) Степан Бандера став Почесним громадянином Луцька.

Таке рішення ухвалили депутати Луцької міської ради, повідомила прес-служба міськради.

У рішенні, зокрема, йдеться, "враховуючи вагому історичну роль головного провідника Організації українських націоналістів (революційної) Степана Бандери та його значний особистий внесок, героїзм і самопожертву у національно-визвольній боротьбі, спрямованої на здобуття Україною незалежності" міська рада вирішила присвоїти посмертно звання "Почесний громадянин міста Луцька" С.Бандері.

Рішення міської ради вступає в дію з 1 січня 2011 року.

Наразі звання Почесний громадянин Луцька присвоєно 22 особам.

За матеріалами УНІАН (http://www.unian.net/ukr/news/news-412290.html )

http://warhistory.ukrlife.org/1_10_3.html

СТЕПАН БАНДЕРА – ПРОВІДНИК
ОРГАНІЗАЦІЇ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ

Микола ПОСІВНИЧ,
молодший науковий співробітник Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України

Постать Провідника ОУН Степана Бандери, як не дивно, залишається й досі однією з найменш досліджених постатей українського визвольного руху. Визначний життєвий шлях борця за волю поки що не здобув належної йому уваги з боку істориків. Йому присвячено в основному публіцистичні твори, окремі статті та енциклопедичні довідки, але зробити всебічний аналіз його діяльності та визначити належне йому місце в історії українська історична наука ще не спромоглася. Сучасним дослідникам належить дати ґрунтовну оцінку Степанові Бандері як людині, творцю й інтерпретатору націоналістичної ідеології, організаторові й лідеру ОУН 1930-1950 років.

Життєвий шлях майбутнього Провідника був типовим для більшості представників національно свідомої молоді Західної України. Народився Степан Бандера 1 січня 1909 року в селі Старий Угринів, тепер Калуського району Івано-Франківської області, у сім’ї греко-католицького священика. Дитячі роки минули під впливом події Першої світової війни, національно-визвольних змагань 1917-1920 років та діяльності Української Військової Організації (УВО). Так, почувши розповідь про героїзм члена УВО Ольги Басараб, яка загинула під час тортур у польській тюрмі у Львові, 14-річний Степан Бандера почав проводити над собою такі самі тортури, які застосовувала польська поліція щодо неї. Свій вчинок він пояснював бажанням перевірити свою витривалість і силу волі та підготувати себе до майбутньої боротьби [22, 111-112].
Через важку хворобу (ревматизм колінних суглобів) його протягом двох років не приймали до «Пласту». Бували моменти, що хлопець зовсім не міг ходити. І лише завдяки надзвичайним зусиллями над собою він переміг біль і здав необхідні для вступу фізичні вправи. 1 жовтня 1922 року Бандеру зарахували до гуртка «Вовк» 5-о пластового куреня імені князя Ярослава Осьмомисла у Стрию. 19 грудня 1929 року у Львові, в Академічному домі, на Другій курінній раді «Загону Червоної Калини» Степана Бандеру було обрано генеральним підскарбієм. Велику ініціативу під час різних свят і виступів для здобуття «пластового заробітку» виявляв С. Бандера як скарбник, виготовляючи з іншими невеликі срібні пластові відзнаки, які мали попит та приносили прибуток. Він постійно ходив із пластунами на панахиди, які відбувалися щороку в першу неділю серпня на могилах Січових Стрільців на горі Маківці [5, 7; 39, 147-148; 37, 27].

В 1928-1934 роках С. Бандера навчався на агрономічному відділі Львівської політехніки. У 1930-1931 навчальному році він проживав у Дублянах спочатку в одного сільського господаря, а згодом в студентському гуртожитку. У лютому 1932 року разом із Ярославом Стецьком поселився у Львові на вул. Львівських дітей (тепер Героїв УПА). Після звільнення з слідчого арешту польської поліції в червні 1932 року Бандера поїхав до свого батька в Старий Угринів, де пробув до жовтня, а тоді переїхав до Львова й разом із Василем Лопатнюком мешкав на вул. Захаревича, 1 (тепер Архітекторська) у шкільного сторожа Волошина. У Політехніку він записався тільки на ІІ півріччя, бо перше закінчив у 1931 році. Протягом І півріччя 1932 року ліквідовував заборгованості попередніх років, а крім того, давав приватні уроки. У жовтні 1933 року Бандера повернувся до Львова й мешкав далі у Волошина. Він готувався до іспитів, відвідуючи деякі лекції та бібліотеку. Окрім цього, давав приватні уроки учням гімназії, а також допомагав товаришам у навчанні. З лютого 1934 року Бандера перебрався до Академічного дому в кімнату № 56 на вул. Супінського, 21 (тепер М. Коцюбинського), де мешкав разом з Іваном Равликом [39, 150-153].

Під час навчання Бандера провадив активну громадсько-політичну діяльність, зокрема був членом товариств «Просвіта», «Луг», «Основа», «Сокіл», «Сільський господар» та інших. Про ці роки свого життя Степан Бандера писав: «Найбільше часу й енергії я вкладав у своєму студентському періоді в революційну, національно-визвольну діяльність. Вона полонювала мене щораз більше, відсуваючи на другий плян навіть завершення студій[…]. До моїх спортивних занять належали біги, плавання, лещетарство (лижі), кошиківка (баскетбол) і передусім мандрівництво. У вільний час я залюбки грав у шахи, крім того, співав у хорі та грав на гітарі і мандоліні. Не курив і не пив алкоголю» [5, 5-7].

Світогляд Степана Бандери, як і всієї західноукраїнської молоді, формувався під впливом націоналістичних ідей. Як спротив польській окупаційній політиці на Західній Україні масово виникають молодіжні організації – Група української державницької молоді на чолі зі С. Охримовичем, Юліаном Вассияном, Іваном Ґабрусевичем, Богданом Кравцівим та Організація вищих класів українських гімназій. У Стрию її очолювали Бандера, Олекса Гасин та Осип Карачевський. У 1926 році вони об’єдналися у Союз української націоналістичної молоді. У 1927 році Бандеру прийняли до лав УВО, де він був зачислений до розвідувального відділу, а згодом переведений у реферантуру пропаганди. Юний Бандера займався розповсюдженням підпільних видань, проводив організаційно-вишкільну роботу. За це в Калуші у грудні 1928 року був заарештований польською поліцією. У 1928-1930 роках С. Бандера був одним із дописувачів гумористичного журналу «Гордість нації», який редагував Данило Чайковський – «Мормон». Свої сатиричні статті Бандера підписував псевдонімом Матвій Пардон [5, 7-9; 4, 58-59; 32, 125].

В ОУН Бандеру рекомендував його товариш С. Охримович. Спочатку призначили відповідальним за загальноорганізаційний стан ОУН у Калуському повіті, роботу студентських осередків і був задіяний у реферантурі пропаганди. У 1930 році очолював технічно-видавничий відділ, згодом розповсюдження підпільних видань на західноукраїнських землях. В 1931 році у відання Бандери передали відділ постачання підпільних видань з-за кордону. Того ж року призначений референтом пропаганди в КЕ ОУН, яку на той час очолював С. Охримович, а 1932 року – заступником Крайового провідника (далі – КП) ОУН. За цей період Бандеру п’ять разів арештували: 1) 14.ХІ.1930 року – заарештований разом із батьком за антипольську пропаганду; 2) влітку 1931 року – затриманий на декілька днів у с. Войнилів біля Калуша за спробу переходу польсько-чеського кордону; 3) 1931 року – просидів три місяці у слідчій тюрмі у зв’язку з вбивством комісара поліції у Львові Е. Чеховського; 4) 10.ІІІ.1932 року – затриманий у м. Тешин; 5) 2.VI.1933 року – заарештований у м. Тчев під час поїздки зі Львова до Данцига [18, 109; 5, 9].

У 1931-1934 роках з Бандерою активно співпрацював Ярослав Рак – «Мортек», який керував кур’єрами між КЕ ОУН та Проводом Українських Націоналістів (далі – ПУН). Вони розробляли маршрути переправляння нелегальної літератури через кордони Литви, Чехословаччини, Румунії та міста Данціга. Для провідних діячів ОУН Микола Климишин виробив посвідчення членів польського туристичного товариства, що давали право вільно перетинати польсько-чеський кордон [18, 78-79]. Щоб зменшити ризик перехоплення літератури і пришвидшити її прибуття до пунктів призначення, Крайова екзекутива ухвалила рішення організувати підпільні видавництва на місцях. Наприкінці 1930 року у селі Завадів Стрийського повіту було створено ще одну підпільну друкарню, яка згодом була перенесена в село Монастирець. Матриці виготовляли в одній із львівських друкарень під наглядом членів редакційної колегії на чолі з Ярославом Старухом, а потім перевозили до криївки. За видання матеріалів відповідав Олекса Гасин – «Сук», який співпрацював із референтом пропаганди КЕ ОУН С. Бандерою. Їхнім зв’язковим був Григор Мельник, в обов’язки якого входило постачання паперу, фарби, нафти, харчів тощо. Гроші на потреби друкарні й транспортування літератури Г. Мельникові передавав сам Бандера, інколи його заступники Іван Малюца чи Ярослав Стецько – «Березовський». З ініціативи Бандери улітку 1931 року Г. Мельник привіз друкарську машину. Підпільна друкарня працювала, поки 17 січня 1934 року її не викрила поліція. Там виготовляли брошури, листівки, відозви, декларації. Листівки приурочувалися здебільшого певним історичним датам, як-от: річниці Листопадового чину, Акту злуки українських земель, смерті бойовиків Біласа і Данилишина, Ярослава Любовича, Григорія Пісецького, Свято могил та інші. Кожну велику акцію – шкільну, саботажну, відплатну тощо – ОУН супроводжувала виданням відозв і звернень. Наклад листівок і брошур коливався від декількох десятків до 100 тисяч. Тільки під час шкільної акції було розповсюджено 98 тисяч листівок «Український народе», «Українські школярі» та 6 тисяч брошур «У боротьбі за душу української дитини». Інколи за допомогою довірених осіб летючки видавали у державних або приватних друкарнях Львова («Час», «Слово», НТШ, «Вікторія») [12, 174-176; 31, 86-88; 32, 331].

24 грудня 1932 року у Львові поляки стратили бойовиків ОУН Василя Біласа – «Оса» та Дмитра Данилишина. Референт пропаганди С. Бандера разом із Романом Шухевичем організував пропагандистську акцію: о 6 год., у момент повішення бойовиків, у всіх українських церквах Львова били дзвони. Референтурою пропаганди були організовані служби Божі за упокій душ страчених бойовиків. На знак протесту ОУН провела по всій Західній Україні антимонопольну кампанію, спрямовану проти вживання алкогольних і тютюнових виробів, запропонувавши клич: «Борці за Волю не вживають алкоголю, борці за Україну не вживають нікотину». КЕ ОУН розраховувала, що антимонопольні акції завдадуть державному бюджетові великих збитків і принесуть користь українському населенню. Боротьбу з курінням і пияцтвом ОУН проводила передусім серед своїх членів, а на громадськість впливала через легальні товариства «Просвіту» й «Відродження». Кількамісячне утримання від тютюну й алкоголю було масовим явищем [10, 74-76; 41, 188-189].

З моменту створенням ОУН бойова активність і вправність молодих націоналістів постійно зростали. У середовищі Академічного дому, яке представляли С. Бандера – «Лис», Степан Ленкавський, Дмитро Мирон – «Орлик», Я. Стецько – «Карбович», Я. Старух, Зенон Коссак, Михайло Колодзінський – «М. Будзяк» та інші, виробили свою тактику. Вона лягла в основу концепції «перманентної (постійної) революції», згідно з якою український народ міг здобути свободу тільки шляхом збройної боротьби. Тому ОУН мала підготувати суспільство до всенародного повстання. Для цього потрібно було організувати широку пропаганду ідей революції та безкомпромісної боротьби, що мала виховати в народу бажання здолати ворога. Організація намагалася виховати в учасників революційного руху вольову стійкість, надати добру військову підготовку для успішного проведення повстання проти польської держави [4, 36; 32, 138-139].

У 1932 році С. Бандера був учасником Віденської конференції ОУН, яку з метою конспірації провели у Празі. В 1933 році у Данцігу та Берліні Бандера мав декілька зустрічей з Є. Коновальцем, під час яких вони обговорювали стратегію і тактику та подальші плани революційно-визвольної боротьби [5, 8; 9, 17]. Після того як у січні 1933 року, а у червні вже офіційно КП ОУН став Степан Бандера – «Лис» бойова діяльність зазнала змін. Експропріація державних установ і кас тепер припинилася, а всі бойові акти скеровувалися проти найодіозніших представників польської державної адміністрації і їх прислужників та популяризаторів радянофільства. Він дещо змінив і розширив особовий склад Крайової екзекутиви. Організаційним референтом став І. Малюца – «Чорний», ідеологічно-політичну референтуру було розділено: політичним референтом залишився Володимир Янів, а його заступником після виходу з тюрми в 1933 році став Б. Кравців; керівництво ідеологічної референтури перебрав Я. Стецько. У віданні окремої пропагандистської референтури, яку очолив Ярослав Спольський – «Бір», залишилося тільки розповсюдження підпільної літератури [7, 55-58; 18, 133; 33, 96; 46, 202].

З ініціативи С. Бандери було проведено резонансну Шкільну акцію, метою якої стало повернення української мови в школи. У 1933 році заходами КЕ ОУН було надруковано 98 тисяч листівок і відозв та 6 тисяч брошур. У відозві «Молоді друзі! Українські школярі!» керівники ОУН зверталися до учнів: «Поляки хочуть через школу і при помочі вчителів зробити з Вас вірних рабів, слухняних і покірливих горожан Польщі; вони хочуть Вас навчити ненавидіти все українське й кохати все польське. Вони хочуть зробити Вас зрадниками Українського Народу[…] Тому не дайте, щоб з Вас вороги зробили яничарів! Не дайте, щоб ляхи обернули Вас у своїх слухняних рабів! Ви маєте бути лицарями й борцями за волю України!
Перед Вами велика свята боротьба» [11, 9-9зв.].

Важливим напрямком роботи КЕ ОУН на чолі з Бандерою було розповсюдження друкованої продукції, без якого видавнича діяльність не мала сенсу. У 1933-1934 роках були створені два додаткові осередки переправки літератури – у Кракові (під керівництвом М. Климишина, Я. Карпинця, Левка Зацного) і на Гуцульщині (під керівництвом М. Левицького та Євгена Онищука). Центром, куди звозилась підпільна література і де проходив її розподіл, був Львів. Тут існувало декілька конспіративних квартир і осередків, власники яких переховували цілі партії нелегальних видань. Завдяки кольпортерам ця література вчасно потрапляла до читача. Певна кількість видань за вказівками С. Бандери переправлялась на Волинь, Холмщину, Буковину, надсилалася на адреси радянських наукових і культурних установ [11, 357-359; 18, 136; 29, 66].

У період, коли Крайовим провідником був С. Бандера, важливим аспектом діяльності ОУН стали антирадянські агітаційно-пропагандистські та бойові акції. Маючи фінансову підтримку з-за кордону, Комуністична партія Західної України (КПЗУ) активізувала свою діяльність. У журналі «Розбудова нації» зазначалося, що ОУН буде поборювати ідеологію протилежних політичних угруповань та вживати рішучі заходи проти всіх ворогів, передусім проти своїх найбільш крайніх противників – «угодовців-хрунів» та «радянофілів-ікроїдів» [40, 174]. У 1932-1933 роках, під час голодомору, організованого комуністичним режимом в Україні, ОУН проводила потужну роз’яснювальну антибільшовицьку кампанію, трактуючи загибель мільйонів українців, як наслідок спланованої акції, з допомогою якої радянська влада прагне ослабити націю. КЕ ОУН на чолі з С. Бандерою доручила найліпшим пропагандистам виголосити в усіх студентських осередках спеціальні доповіді. Користуючись мережею легальних товариств і організацій, ОУН у зазначений час провела політичну кампанію, спрямовану на викриття злочинних дій СРСР. Боротьбу за допомогою усного й друкованого слова доповнювали акти індивідуального терору щодо комуністів. Одночасно з поборюванням прибічників комуністичного режиму серед інтелігенції ОУН розгорнула таку саму акцію й на низовому рівні. На знак протесту проти штучного голодомору, влаштованого радянською владою, 22 жовтня 1933 року Микола Лемик вчинив замах на високопоставленого розвідника НКВД Олєксєя Майлова, який працював на той час з перевіркою в консульстві у Львові. Атентат було здійснено з наказу С. Бандери. 12 травня 1934 року відома активістка ОУН Катерина Зарицька заклала бомбу під редакцію газети «Праця» [18, 85; 36, 397; 45, 10].

Проти українських націоналістів польська поліція використовувала різні методи, зокрема підсилала своїх агентів, вербувала донощиків та провокаторів. У той час, коли КЕ керував С. Бандера, ОУН розгорнула нещадну боротьбу з «хрунями-угодовцями», тобто тими українцями, які добровільно йшли на співпрацю з польською владою. Особливого розголосу набуло вбивство директора Львівської гімназії Івана Бабія 25 липня 1934 року. Смертний вирок, винесений революційним трибуналом ОУН, виконав Михайло Цар. Значний резонанс у суспільстві викликав замах на Якова Бачинського, вчинений 31 березня 1934 року. Після тривалого стеження суд ОУН виніс вирок, виконавцями якого стали Роман Мигаль і Роман Сеньків. Одним із найгучніших виступів, які виявляли ставлення ОУН до польської влади, було вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького, скоєне 15 червня 1934 року у Варшаві. За наказом Бандери атентат виконав бойовик ОУН Григорій Мацейко – «Гонта», декілька разів вистріливши в урядовця. Такі акції проводилися з метою привернути увагу світової громадськості до нестерпного становища українців у Польщі [45, 17].

У 1934 році діяльність ОУН досягла найбільшого розмаху за міжвоєнний період. КЕ ОУН під проводом С. Бандери ухвалила рішення про організацію «зелених кадрів». Цей план виник у зв’язку з можливістю проведення польською владою пацифікації. Усі розконспіровані члени ОУН мали перейти в глибоке підпілля й вести з окупантами непримиренну боротьбу, об’єднуючись у збройні партизанські загони. На думку М. Климишина, проект Бандери зі створення зелених кадрів, передусім на Волині і в Карпатах, передував створенню УПА. Їхнім основним завданням мало бути визволення заарештованих членів ОУН [18, 161; 32, 31].

У 1933 році до рук польської розвідки потрапив т. зв. архів Сеника – 418 оригіналів та 2055 копій організаційних документів, унаслідок чого поліція провела масові арешти членів ОУН. Більшість керівного активу організації, у т. ч. і Степана Бандеру, було заарештовано 14 червня 1934 року, о 5-6 год. ранку, в Академічному домі у Львові. Під час поліційних допитів на Бандеру постійно чинили психологічний та фізичний тиск. Але Провідник ОУН поводився гідно і був зразком для інших в’язнів. У зв’язку із вдалим замахом на міністра внутрішніх справ Польщі Б. Пєрацького протягом червня–листопада 1934 року поліція заарештувала понад 800 осіб. У цей же час польська влада створила концентраційний табір у Березі Картузькій, де перебувало понад 120 оунівців [2, 299-300; 3, 97-99; 47, 33-37].

Суд над членами ОУН викликав жваве зацікавлення в Європі та Північній Америці. У ході Варшавського процесу (18.ХІ.1935 – 13.І.1936) судили 12-х членів ОУН. Степан Бандера та його товариші перетворили Варшавський процес на форум пропаганди ідеї національно-визвольної боротьби. Вони звинувачували Польщу в знущанні над українським народом. Бандера був прикладом для інших підсудних, своїми демонстративними виступами надихав їх на активний спротив. Протягом усього Варшавського процесу головні обвинувачені – Бандера, Лебедь, Гнатківська, Карпинець, Климишин – поводилися дуже виклично, пропагуючи ідеї та гасла ОУН. Після двомісячного процесу у Варшаві Степана Бандеру засуджено на смертну кару, згідно урядової амністії замінена на довічне ув’язнення. Усі обвинувачені сприйняли вирок спокійно, а Бандера та Лебедь разом вигукнули: «Хай живе Україна!». За таку поведінку їх було усунуто із зали суду на час зачитування обґрунтування вироку. У відповідь на вирок ОУН оголосила у Західній Україні траур, який дотримували всі національно свідомі громадяни на знак солідарності з українськими політв’язнями. Заходами референтури пропаганди КЕ ОУН було видано спеціальні листівки з портретами учасників процесу та їхніми лаконічними висловами, сказаними під час судових засідань [1, 413; 32, 375].

Логічним продовженням Варшавського став Львівський процес (25.V. – 26.VI.1936 р.). Щоправда, на відміну від Варшавського, судовий процес у Львові не викликав такого масового зацікавлення суспільства ні у Польщі, ні в Європі й Північній Америці. На Львівському процесі було 23 підсудних. З першого дня процесу Бандера та інші підсудні у своїх виступах почали викривати злочини польської влади щодо України й українців. Обвинувачені розробили тактику поведінки на процесі: одна їх частина мала зізнатися в належності до ОУН і розкрити всі її ідеологічно-пропагандистські постулати, інша повинна була повністю заперечувати свою причетність до ОУН. Через «ґрипси» (таємні листи) Бандера зв’язався з тими, хто дав свідчення поліції, щоб вони відкликали всі свої зізнання та пояснили свою поведінку ук-
раїнському суспільству. На відміну від Варшавського процесу, на Львівському польська влада визнала право підсудних говорити українською мовою. Обвинувачені не мовчали, як на Варшавському процесі, а свідчили, складали відповідні заяви й використовували право останнього слова. Замість оборони прав української мови приводом для демонстративних виступів підсудних стало питання громадянства. Коли на початку процесу заарештованих питали про громадянство, вони заявляли: «Українське». Степан Бандера, крім цього, на запитання про його відношення до військової служби відповів: «Я є членом Української Військової Організації» [33, 54-56].

Степан Бандера виступив на засіданні 5 червня 1936 року як Крайовий провідник ОУН. Він пояснив розглядувані судом справи, відмовившись при цьому називати прізвища чи псевда членів ОУН. Підсудний засвідчив, що всі смертні вироки ухвалював революційний трибунал, а він лишень віддавав наказ виконати присуд. Так, за антиукраїнську діяльність були вбиті Бабій, Бачинський, Майлов; планувалися замахи на старшину тюремної сторожі Кособудзького, волинського воєводу Юзефського, шкільного куратора Ґадомського. Під час своїх зізнань Бандера намагався розкрити основні ідеологічні й політичні позиції ОУН, але голова суду кожного разу переривав його й не дозволяв продовжувати виступ [7, 185-186].

Під час Варшавського та Львівського процесів авторитет і популярність Степана Бандери зросли настільки, що народ почав складати пісні й легенди про нього. Своїм ставленням до себе і ворогів Степан Бандера заслужив собі непохитну шану українського суспільства, а серед членів ОУН та УПА здобув позиції беззаперечного Провідника на майбутнє [13, 86-90; 28, 114-121].

Про своє ув’язнення С. Бандера в автобіографії згадував: «Після того [Варшавського і Львівського процесів] я сидів у в’язницях «Свєнти Кшиж» коло Кельц, у Вронках коло Познаня і в Берестю над Бугом до половини вересня 1939 року. П’ять і чверть року я просидів у найтяжчих в’язницях Польщі, з того більшу частину в суворій ізоляції. За той час провів я три голодівки по 9, 13 і 16 днів, одну з них спільно з іншими українськими політичними в’язнями, а дві – індивідуально, у Львові й Бересті [Бресті]» [5, 9].

Після 10-денного карантину Бандеру разом з Лебедем було відправлено в камеру № 14, згодом в № 21. Спільно з Бандерою сиділи: Карпинець, Підгайний, Качмарський, Григорій Перегійняк, Юрій Батіг, Луциняк. Про це М. Климишин згадує: «Досі жили ми більш індивідуально, а від того часу зачали ми жити групою. На тому ми скористали дуже багато, бо кожний з нас мав свої приватні книжки, а Бандера й Лебедь мали дозвіл на українські газети й могли собі лишати по одній картці на папір, якого нам усе було замало. Найбільшим для мене здобутком була тритомова «Українська загальна енциклопедія», яку мав Бандера.[…] Всі харчі давали ми до спільної торби, якою завідував спочатку Лебедь, і їли ми спільно, ділячи по рівній пайці кожному без огляду на те, що він діставав з дому. Це були ще добрі часи, коли можна було діставати стільки харчів, скільки приходило, а також можна було собі виписувати з тюремної кантини, скільки хто хотів і скільки мав грошей. Ми діставали великі посилки від Комітету допомоги українським політичним в’язням, а крім того, від батьків і знайомих» [5, 86].

Перед Різдвом 1937 року С. Бандера організував хор для підготовки співаної Служби Божої перед приїздом капелана українських політичних в’язнів о. Йосипа Кладочного. Через нього Бандера підтримував зв’язок з зовнішнім світом й Проводом ОУН за допомогою ґрипсів, які заклеювали в олівці, та розмов під час сповіді. Отець Кладочний сповідав С. Бандеру тричі на рік. За його спогадами, Бандера «був побожний, релігійний, сповідався, приступав до святого Причастя все, коли я був у в’язниці, і хоч ми були під сильною обсервацією [наглядом], – він сим не зраджувався і змушував надзирателів в часі сповіді бути на приличній віддалі.[…] Від него била сила волі і стремління поставити на свойому. Якщо є іберменш (надлюдина), то він власне був такої рідкісної породи – іберменш, і він був тим, який ставив Україну понад усе» [48, 69].

В тюрмі Бандера з іншими членами ОУН організував 16 денну голодівку на знак протесту проти утисків в’язничної адміністрації. Про останню голодівку М. Климишин пише: «Восьмого дня нас почали кормити примусово: водили до адміністраційного будинку й там намагалися влити в нас корм в рідкому стані. Я протестував, і тому мене прив’язали до крісла шнуром за руки й ноги, й тоді, як я не хотів відчинити уст, принесли вузьку рурку й крізь дірку в носі вцідили мені пляшку рідкого корму. Першого й другого дня мені вдалося корм вернути, але в дальших днях шлунок збунтувався й уже не хотів віддавати того, що захопив. Нас водили поодинці, щоб ми не могли стрінутися. Попри мою келію ходив Бандера і, здається, Лебедь. Бандера був дуже зісох. Він під кінець голодівки ходив попри стіну, щоб мати за що держатися» [18, 92]. Після неї адміністрація пішла на поступки політичним в’язням.

Коли в 1938 році С. Бандеру перевели в тюрму у Вронках і за ініціативою З. Коссака, І. Равлика, Р. Шухевича Михайлу Куспісю – «Терену» запропонували організувати втечу. Він підкупив в’язничних сторожів, але з низки причин та арешту в’язничних сторожів втечу відмінили. Тодішній провідник КЕ ОУН Л. Ребет у своїх споминах писав, що оточенню полковника Андрія Мельника Бандера був небажаний, тому припускалося, що це може бути польською провокацією, щоб його вбити. Після цих подій Бандеру переправлено в тюрму м. Бреста [23].

З початком Другої світової війни, 13 вересня 1939 року, у воєнному хаосі Степан Бандера втікає разом з іншими в’язнями з польської тюрми з м. Брест через Волинь і Сокальщину. В Сокалі він зустрівся з провідними членами ОУН: Дмитром Маївським – «Тарасом», Іваном Климівим – «Легендою», Василем Вавруком – «Ватюгою» та іншими. Згодом разом з Д. Маївським вирушає до Львова, куди прибув 27 вересня та мешкав в будинках собору св. Юра. Протягом двох тижнів він налагоджує підпільну діяльність ОУН, зустрічається з українськими суспільно-політичними діячами, зокрема, з митрополитом УГКЦ Андреєм Шептицьким [5, 9; 20, 444; 29, 198].

В Кракові у місцевій греко-католицькій церкві, парохом якої був о. П. Хрущ, 3.VI.1940 Бандера одружується з Ярославою Опарівською, дочкою священика УГКЦ о. Василя і Юлії Ганківської. Їх весілля було скромне. Вони деякий час мешкали в одному з таборів на вул. Лютеранській. Після цього в 1940 році, з вимог конспірації, вони виїхали на два тижні до Варшави на винайняту М. Лебедем квартиру [20, 186; 29, 203].

В 1939-1940 роках Степан Бандера здійснив кілька поїздок в організаційних справах у Піщане (Словаччина), Відень, Рим. У одному з міст північної Італії відбулась зустріч з А. Мельником, на якій обговорювалися концепції подальшого розвитку ОУН. Розбіжності між двома поколіннями призвели до створення 10 лютого 1940 року в м. Кракові Революційного проводу (далі – РП) на чолі з С. Бандерою. В його склад увійшли: Р. Шухевич, Я. Стецько, Володимир Тимчій, С. Ленкавський, М. Лебедь, Д. Мирон, О. Гасин, Дмитро Грицай, І. Ґабрусевич, М. Климишин, Василь Турковський, Василь Кук, Іван Равлик, Володимир Гринів. Для полагодження конфлікту в ОУН була створена «Окрема комісія», до складу якої входили Ріко Ярий, Омелян Сеник (від ПУНу) та Р. Шухевич, І. Ґабрусевич та С. Ленкавський (від РП ОУН). Але у червні 1940 року А. Мельник категорично відхилив її пропозиції [18, 269; 19, 11-12; 27, 261-297].

31 березня – 3 квітня 1941 року в Кракові на Другому великому зборі ОУН Степана Бандеру було обрано Головою Проводу. Розуміючи, що війна між окупантами Польщі – Гітлером і Сталіном неминуча, Бандера вважав, що у цьому збройному конфлікті можна здобути вимріяну його поколінням Українську державність. 23 червня 1941 року від імені ОУН за підписом Бандери і Володимира Стахіва було вислано на 14 сторінках Меморандум до Гітлера, в якому всіляко підкреслювалося, що основним завданням ОУН є відновлення незалежної Української Держави. В меморандумі зазначалося: «Якщо навіть німецькі війська при вмарші в Україну будуть спершу привітані, очевидно, як визволителі, то це наставлення може швидко змінитися, коли Німеччина прийде до України без відповідних обіцянок щодо свойого наміру відновити Українську Державу […] українці сповнені рішимости створити умови, які ґарантуватимуть національний розвиток у самостійній державі. Кожна влада, яка переслідує свої власні інтереси в побудові нового порядку на східньоевропейському просторі, мусить взяти до уваги цю резолюцію» [8, 65-66].

Провідник ОУН не пішов на тісну співпрацю з окупантом України – нацистською Німеччиною на чолі з Адольфом Гітлером. Замість зрадницького союзу Степан Бандера – «Сірий» обрав шлях безкомпромісної боротьби. З тактичних міркувань Бандера і Провід ОУН навесні 1941 року домовився з німецьким військовим командуванням про вишкіл Дружин Українських Націоналістів (батальйони «Нахтіґаль» і «Роланд»), які мали воювати на території України проти СРСР за відновлення державності. Вони створювалися з розрахунком, що у майбутньому зможуть стати базою для формування регулярної української армії. Так, на початку німецько-радянської війни Похідні групи ОУН проголошують створення органів місцевої влади в містах і селах залишеними радянською адміністрацією. Німецьку адміністрацію та війська ставили перед фактом, що місцеве населення вже обрало своїх голів міст, сільських війтів, сформували українську поліцію, а у Львові 30 червня 1941 року ОУН проголосила Акт відновлення Української Державності та створено уряд – Українське Державне Правління. Роль і значення Бандери в проголошенні Акту 30 червня була однією з основних: він був співавтором тексту, ініціатором його оприлюднення та взяв на себе відповідальність за його суть перед німецькою окупаційною владою [17, 45-63].

В планах становлення «Нової нацистської Європи» про таку державу, як Україна не могло бути й мови. Уряд на чолі з Ярославом Стецьком ґестапо заарештувало та відправило по тюрмах і концтаборах. 3 липня 1941 року відбулися двосторонні переговори Степана Бандери, Володимира Горбового, Василя Мудрого, Степана Шухевича, Віктора Андрієвського із заступником державного секретаря Ернестом Кундтом, доктором Фюлем, суддею фон Бюлов і полк. Альфредом Бізанцем у Кракові з приводу Акту 30 червня. Щоб схилити Бандеру до співпраці та відкликати Акт від 30 червня, ґестапо його арештувало 5 липня й згодом відправило в тюрму у Берлін на Прінцрегентенштрасе. Одночасно провели масові арешти членів ОУН на всіх окупованих німцями територіях в Україні і Європі [8, 70-75; 20, 188].

З початком січня 1942 року його розмістили у камері-одиночці в концтаборі Саксенгаузен (до 27.ІХ.1944). Провідний член ОУН-м Дмитро Андрієвський згадував, що Бандера виявляв під час ув’язнення товариськість, допомагав тим, хто був у скруті. Дізнавшись про смерть Ольжича, він запропонував уночі після другого дзвінка вшанувати його пам’ять хвилиною мовчання. Про перебування в концтаборі Саксенгаузен А. Мельник писав: «попереднього дня завважив я в однім з відхилених угорі вікон знаки хустиною і кінцями пальців. Наступного дня знаки ці повторились, щобільше, появились крейдою писані на шибці вікна написи: «Лапичак в шпиталі, Мушинський 26, Тарас Бульба 28» і дальші інформації про розміщення нашої націоналістичної групи в цім «зондербараці». Під кінець на шибці бачу напис, від якого мені в очах потемніло: «Ольжич» і побіч цього хрестик.[...] Мов громом уражений цією вісткою, не видержую і на цілий голос питаю: «Хто ви?» і у відповідь появляється на шибці напис «Степан Бандера». – Ну, і здибались, – подумав я. – Це він перший системою відповідно наставлених дзеркал пізнав мене і перший поміг нав’язати контакт зі співтоваришами недолі[...]. Це був останній прохід без вартового на цім подвір’ї, отже і остання нагода того своєрідного зв’язку мойого зі Степаном Бандерою в німецькій тюрмі» [30, 31].

Братів Бандери – Олександра і Василя було закатовано в концтаборі Авшвіц (Освєнцім). В Херсонській області було розстріляно брата Богдана, а у львівській в’язниці брата дружини, а його тещу 26 липня 1944 року боївка АК закатувала лише за те, що донька була заміжня за Бандерою. Одночасно з нацистами НКВД розстріляло батька Бандери о. Андрія, а двох сестер Володимиру і Оксану вивезли в сибірські концтабори, плануючи їх зламати і в майбутньому використовувати проти рідного брата. Через рішучу відмову Бандера його близькі родичі загинули.

Після завершення Другої світової війни Степан Бандера – «С.А.С» – «В. Тесляр» – «Ярич» опинився в еміґрації у Німеччині. П’ятого лютого 1945 року на нараді Проводу ОУН біля м. Бережан, Тернопільської області Бандеру було обрано разом із Р. Шухевичем і Я. Стецьком до Бюро Проводу. Цей вибір підтвердила конференція Закордоних Частин ОУН у вересні 1947 року. З моменту виходу з концтабору Бандера активно починає разом з іншими налагоджувати роботу політичної еміґрації, розбудовує організаційний апарат та зв’язки з підпіллям в Україні, проводить активну публіцистичну діяльність. Основною фінансовою базою діяльності ЗЧ ОУН у визвольній боротьбі стали внески української діаспори. Степан Бандера був категорично проти повної орієнтації націоналістичного руху на будь-які держави, а виступав за опертя на власні сили та відстоювання національних інтересів. З метою налагодження контактів та діяльності структур українського визвольного руху Провідник ЗЧ ОУН здійснив низку поїздок до Англії, Канади, Італії, Бельгії, Голландії, Франції, Іспанії. Перебуваючи в цих країнах, Бандера зустрічався і налагоджував взаємовигідну співпрацю з чільними представниками влади та спецслужб. Бандера створив «Центральний апарат», який складався з сектору: служби безпеки, розвідки і зв’язку з Україною. Вони були повністю законспіровані й підлягали безпосередньо С. Бандері, навіть членам Проводу точніше нічого не було відомо про їх діяльність. Боротьба з радянською агентурою і спецслужбами та підтримання постійного зв’язку з Україною в діяльності ЗЧ ОУН були одними з найважливіших завдань. Степан Бандера займався розробленням стратегічних напрямків діяльності організації, його два заступники – Ярослав Стецько та Степан Ленкавський – відповідали за зовнішню та внутрішню політику [15, 302-312; 23, 5-11; 35, 84-85].

Аналізуючи суть конфлікту в ЗЧ ОУН між Проводом на чолі з С. Бандерою та опозицією, помітно що окрім програмно-ідеологічних розходжень, в основу протистояння було закладено особисті амбіції й взаємовідносини. В ході внутрішньо організаційної боротьби колишні соратники ставали запеклими противниками та направляли всю свою енергію на поборювання один одного. Такий розвиток подій був на користь і всіляко підтримувався радянськими спецслужбами, які таким чином відволікали увагу від визвольної боротьби проти СССР. На початковому етапі конфлікт розгорівся в 1946-1948 роках по лінії ЗП УГВР і ЗЧ ОУН та був нібито вирішений на Другій надзвичайній конференції ЗЧ ОУН 28-31.8.1948 в українському таборі в Міттенвальді (Німеччина) з представниками опозиції – Дарією і Левом Ребетом, Миколою Лебедем, Василем Охримовичем, Іваном Гриньохом, Мирославом Прокопом, Володимиром Стахівим. Але всупереч домовленостям суперечки розгорілися з новою силою в 1949-1954 роках. Після проведення в Мюнхені Третьої конференції ЗЧ ОУН було вирішено для урегулювання конфлікту вислати в Україну представників опозиції (В. Охримовича) та Проводу ЗЧ ОУН (Мирона Матвієйка). 22 серпня 1952 року з метою збереження єдності визвольного руху Бандера залишає пост Голови Проводу ЗЧ ОУН та планував перейти нелегально в Україну для продовження підпільної боротьби. Четверта і п’ята конференції ЗЧ ОУН 23-25.5.1953 та 7-9.5.1955 років відставку Бандери не прийняли [24; 25; 26]. В січні 1954 року на підставі нібито отриманих з України повідомлень щодо реорганізації ЗЧ ОУН від Василя Кука та В. Охримовича були передані Ребетом Бандері. На їх базі була створена Колегія уповноважених в складі Л. Ребета, Зенона Матли і С. Бандери для полагодження суперечностей. В ході подальших переговорів конфліктуючі сторони не порозумілись і 20 лютого 1954 року була створена ОУН – за кордоном [19, 80-85; 38, 75-81; 42, 11-120].

(продовження статті - див. за посиланням)

Здається, нічого особливого в тій статті немає - але варто зазначити, що з'явилася вона на російському історичному ресурсі та писана російською мовою.

-----------
Персонаж истории

ЦВЕТА ЗНАМЕНИ СТЕПАНА БАНДЕРЫ

Новый взгляд на лидера украинских националистов



До сих пор вокруг имени лидера Организации украинских националистов (ОУН) Степана Бандера идут ожесточенные споры - одни считают его пособником гитлеровцев и соучастником нацистских преступлений, другие называют патриотом и борцом за независимость Украины.
Мы предполагаем одну из версий деятельности Степана Бандеры и его соратников, основанную на ранее неизвестных документах из украинских архивов.

Виктор МАРЧЕНКО

Степан Андреевич Бандера ("бандера" - в переводе на современный язык означает "знамя") родился 1 января 1909 года в селе Угрынив Старый Калушского уезда Галичины (сейчас - Ивано-Франковская область), входивших в то время в Австро-Венгерскую империю, в семье священника греко-католического обряда. В семье он был вторым ребенком. Кроме него в семье росли три брата и три сестры.
Отец имел университетское образование - окончил богословский факультет Львовского университета. У отца была большая библиотека, частыми гостями в доме были деловые люди, общественные деятели, интеллигенция. Среди них, например, депутат австро-венгерского парламента Я. Веселовский, скульптор М. Гаврилко, предприниматель П. Глодзинский.
С. Бандера в автобиографии писал, что рос в доме, в котором царила атмосфера украинского патриотизма, живых национально-культурных, политических и общественных интересов. Отец Степана принимал активное участие в возрождении Украинской Державы в 1918-1920 годах, он был избран депутатом парламента Западно-Украинской Народной Республики. Осенью 1919 года Степан сдал вступительные экзамены в украинскую гимназию классического типа в городе Стрий.
В 1920 году Западая Украина была оккупирована Польшей. Весной 1921 года умерла мать Мирослава Бандера от туберкулёза. Сам Степан с детства страдал ревматизмом суставов и длительное время лежал в больнице. Начиная с четвёртого класса Бандера давал уроки, зарабатывая средства на собственные расходы. Обучение в гимназии проходило под надзором польских властей. Но некоторые учителя смогли вложить в обязательную программу украинское национальное содержание.
Однако главное национально-патриотическое воспитание гимназисты получали в школьных молодёжных организациях. Наряду с легальными организациями, существовали нелегальные кружки, занимавшиеся сбором средств для поддержки украинских периодических изданий, бойкотом мероприятий польских властей. Начиная с четвёртого класса Бандера входил в гимназическую нелегальную организацию.
В 1927 году Бандера успешно сдал экзамены на аттестат зрелости и на следующий год поступил во Львовскую политехническую школу на агрономический отдел. К 1934 году он прошел полный курс по специальности инженера-агронома. Однако защитить диплом не успел, так как был арестован.
На территории Галичины в разное время действовали различные легальные, полулегальные и нелегальные организации, ставившие своей целью защиту украинских национальных интересов. В 1920 году в Праге группа офицеров основала "Украинскую военную организацию" (УВО), поставившую цель борьбы с польской оккупацией. Вскоре во главе УВО стал бывший командующий "сичевых стрельцов", опытный организатор и авторитетный политик Евген Коновалец. Наиболее известная акция УВО - неудавшееся покушение на главу польского государства Юзефа Пилсудского в 1921 году.
Под патронажем УВО находились патриотические молодёжные организации. Степан Бандера стал членом УВО в 1928 году. В 1929 году в Вене украинские молодежные организации при участии УВО провели объединительный конгресс, на котором и была учреждена Организация украинских националистов (ОУН), куда вошел и Бандера. Позже в 1932 году произошло слияние ОУН и УВО.
Хотя Польша оккупировала Галичину, легитимность ее власть над западноукраинскими землями оставалась проблематичной с точки зрения стран Антанты. Этот вопрос являлся предметом претензий к Польше со стороны западных держав, особенно Англии и Франции.
Украинское большинство Восточной Галичины отказывалось признать законность польских властей над собой. Подверглись бойкоту перепись населения 1921 года, выборы в польский сейм в 1922 году. К 1930 году обстановка обострилась. В ответ на акции неповиновения украинского населения польское правительство приступило к широкомасштабным операциям по "пацификации" населения, в нынешней терминологии - "зачистке" территории Восточной Галичины. В 1934 году в Берёзе Картузской был образован концентрационный лагерь, в котором находилось около 2 тыс. политических заключенных, преимущественно украинцев. Год спустя Польша отказалась от своих обязательств перед Лигой Наций по соблюдению прав национальных меньшинств. Периодически предпринимались обоюдные попытки найти компромисс, но они не приводили к ощутимым результатам.
В 1934 году члены ОУН совершили покушение на жизнь министра внутренних дел Польши Бронислава Перацкого, в результате которого тот погиб. В теракте принимал участие С.Бандера. За участие в подготовке покушения на Перацкого он был арестован и в начале 1936 года вместе с одиннадцатью другими обвиняемыми был осужден Варшавским окружным судом. С. Бандера был приговорен к смертной казни. По амнистии, объявленной польским сеймом ранее, смертная казнь была заменена пожизненным заключением.
Содержался Степан в тюрьме в условиях строгой изоляции. После нападения Германии на Польшу городок, в котором находилась тюрьма, подвергался бомбардировке. 13 сентября 1939 года, когда положение польских войск стало критическим, тюремная охрана разбежалась. С. Бандеру выпустили из камеры-одиночки освободившиеся заключенные украинцы.
ОУН при численности около 20 тыс. членов имела большое влияние на украинское население. В организации имелись внутренние конфликты: между молодыми нетерпеливыми и более опытными и рассудительными, прошедшими войну и революцию, между руководством ОУН, живущим в комфортных условиях эмиграции, и основной массой членов ОУН, работавшими в условиях подполья и полицейского преследования.
Лидер ОУН Евген Коновалец, используя свой дипломатический и организационный талант, умел гасить противоречия, сплачивая организацию. Гибель Коновальца от рук советского агента Павла Судоплатова в 1938 году в Роттердаме стала тяжелой потерей для националистического движения Украины. Его преемником стал ближайший соратник полковник Андрей Мельник - хорошо образованный человек, сдержанный и терпимый. Фракция его сторонников, воспользовавшись тем, что большинство их противников находилось в тюрьмах, в августе 1939 года на конференции в Риме объявила руководителем ОУН полковника Мельника. Дальнейшие события приняли драматический оборот для украинского национально-освободительного движения.
Оказавшись на свободе, Степан Бандера прибыл во Львов. За несколько дней до этого Львов был занят Красной Армией. Поначалу находиться там было относительно безопасно. Вскоре через курьера он получил приглашение прибыть в Краков для согласования дальнейших планов ОУН. Требовалось также срочное лечение обострившейся в тюрьме болезни суставов. Пришлось нелегально переходить советско-немецкую демаркационную линию.
После совещаний в Кракове и Вене, Бандера был делегирован в Рим для переговоров с Мельником. События развивались стремительно, а центральное руководство проявляло медлительность. Список разногласий - организационных и политических, которые необходимо было устранить в переговорах с Мельником, был достаточно велик. Недовольство членов ОУН из подполья руководством ОУН приближалось к критической точке. Кроме того, было подозрение в предательстве ближайшего окружения Мельника, так как массовые аресты в Галичине и Волыни каснулись преимущественно сторонников Бандеры.
Главное же расхождение было в стратегии ведения национально-освободительной борьбы. Бандера со своими единомышленниками считали необходимым поддерживать контакты ОУН как со странами германской коалиции, так и с западными союзными странами, не сближаясь ни с какой группировкой. Рассчитывать необходимо на собственные силы, поскольку в независимости Украины не был заинтересован никто. Фракция Мельника считала, что ставка на собственные силы несостоятельна. В независимости Украины западные страны не заинтересованы. Это ими было уже продемонстрировано еще в 20-е годы. Германия же тогда признала независимость Украины. Поэтому необходимо делать ставку на Германию. Мельниковцы считали, что создавать вооруженное подполье нельзя, так как это вызовет раздражение немецких властей и репрессии с их стороны, что не принесет ни политических, ни военных дивидендов.
Не сумев достичь компромисса в результате переговоров, обе группировки провозгласили себя единственно законным руководством ОУН.
В феврале 1940 года в Кракове фракция Бандеры, в которую входила в основном молодежь и составляла численное большинство ОУН, провела конференцию, на которой отвергла решения римской конференции и выбрала своим лидером Степана Бандеру. Таким образом оформился раскол ОУН на бандеровцев - ОУН-Б или ОУН-Р (революционная) и на мельниковцев - ОУН-М. В дальнейшем антагонизм между фракциями достигал такого накала, что они нередко сражались друг против друга с таким же ожесточением, с которым они сражались против врагов независимой Украины.
Отношение немецкого руководства к ОУН было противоречивым: служба Канариса (абвер - военная разведка) считала необходимым сотрудничество с украинскими националистами, нацистское партийное руководство во главе с Борманом не считали ОУН серьезным политическим фактором, поэтому отвергало любое сотрудничество с нею. Пользуясь этими противоречиями, ОУН удалось сформировать украинское военное подразделение "Легион украинских националистов" численностью около 600 человек, состоявший из двух батальонов - "Нахтигаль" и "Роланд", укомплектованных украинцами преимущественно пробандеровской ориентации. Немцы планировали их использовать в подрывных целях, а Бандера надеялся, что они станут ядром будущей украинской армии.
В это же время на территории Западной Украины, отошедшей Советскому Союзу по пакту Риббентропа-Молотова, развернулись массовые репрессии. Были арестованы руководители и активисты политических партий и общественных организаций, многие из них были казнены. Были проведены четыре массовых депортаций украинского населения с занятых территорий. Открывались новые тюрьмы, в которых содержались десятки тысяч арестованных.
Отца Андрея Бандеру с двумя дочерьми Мартой и Оксаной арестовали в три часа ночи 23 мая 1941 года. В протоколах допроса на вопрос следователя о политических взглядах отец Андрей ответил: "За своими убеждениями я украинский националист, но не шовинист. Единственно правильным государственным устройством для украинцев считаю единую соборную и независимую Украину". Вечером 8 июля в Киеве на закрытом заседании военного трибунала Киевского военного округа А. Бандере был вынесен смертный приговор. В приговоре говорилось, что он может быть обжалован в течение пяти дней с момента вручения на руки копии приговора. Но расстреляли Андрея Бандеру уже 10 июля.
Марту и Оксану без суда отправили по этапу в Красноярский край на вечное поселение, где их перегоняли с места на место каждые 2 - 3 месяца вплоть до 1953 года. Горькая чаша не миновала и третьей сестры - Владимиры. Её, мать пятерых детей, арестовали вместе с её мужем Теодором Давидюк в 1946 году. Осуждена она была к 10 годам каторжных работ. Работала в лагерях Красноярского края, Казахстана, в том числе и в Спаском лагере смерти. Выжила, отбыв полный срок, добавили поселение в Караганде, потом разрешили вернуться к детям на Украину.
Поспешное отступление Красной Армии после начала войны имело для десятков тысяч арестованных трагические последствия. Не имея возможности вывезти всех на восток, НКВД приняло решение об экстренной ликвидации заключенных вне независимости от приговоров. Зачастую подвалы, забитые заключенными, просто забрасывались гранатами. В Галичине было уничтожено 10 тыс. человек, в Волыни - 5 тысяч. Родственники заключенных, разыскивавшие своих близких, стали свидетелями этой поспешной, бессмысленной и бесчеловечной расправы. Все это потом немцы продемонстрировали Международному Красному Кресту.
Пользуясь поддержкой батальона "Нахтигаль" 30 июня 1941 года во Львове на многотысячном митинге в присутствии нескольких немецких генералов бандеровцы провозгласили "Акт возрождения Украинского государства". Было также образовано украинское правительство в составе 15 министров во главе с Ярославом Стецько, ближайшим соратником С. Бандеры. Кроме того, вслед за фронтом, быстро двигавшимся на восток, были отправлены отряды ОУНовцев по 7-12 человек, всего около 2000 человек, которые, перехватывая инициативу у немецких оккупационных властей, формировали украинские органы местного самоуправления.
Реакция немецких властей на акцию бандеровцев во Львове последовала быстро: 5 июля в Кракове был арестован С. Бандера. а 9-го - во Львове Я. Стецько. В Берлине, куда доставили их для суда, С. Бандере объяснили, что немцы в Украину пришли не как освободители, а как завоеватели, и потребовали публичной отмены Акта возрождения. Не добившись согласия, Бандеру бросили в тюрьму, а через полтора года - в концлагерь Заксенхаузен, где он содержался до 27 августа (по другим источникам - до декабря) 1944 года. Братьев Степана Андрея и Василия в 1942 году в Освенциме забили насмерть.
Осенью 1941 года мельниковцы в Киеве также попытались сформировать украинское правительство. Но эта попытка тоже была жестоко пресечена. Было арестовано и в начале 1942 года расстреляно в Бабьем Яру свыше 40 ведущих деятелей ОУН-М, в том числе известная украинская поэтесса 35-летняя Елена Телига, возглавлявшая Союз писателей Украины.
К осени 1941 года разрозненные украинские вооруженные отряды Полесья объединились в партизанское соединение "Полесская сечь". По мере развертывания массового нацистского террора на Украине разрастались партизанские отряды. Осенью 1942 года по инициативе ОУН-Б произошло объединение партизанских отрядов бандеровцев, мельниковцев и "Полесской сечи" в Украинскую повстанческую армию (УПА) во главе с одним из организаторов ОУН, высшим офицером недавно распущенного батальона "Нахтигаль" Романом Шухевичем (генерал Тарас Чупринка). В 1943-44 годах численность УПА достигала 100 тыс. бойцов и она контролировала Волынь, Полесье и Галичину. В её составе были отряды других национальностей - азербайджанцев, грузин, казахов и других наций, всего 15 таких отрядов.
УПА вела вооруженную борьбу не только с нацистскими и советскими войсками, постоянная война шла и с красными партизанами, а на территории Волыни, Полесья и Холмщины исключительно жестокие сражения происходили с польской Армией Крайовой. Этот вооруженный конфликт имел большую предысторию и сопровождался этническими чистками в самой изуверской форме с обеих сторон.
ОУН-УПА в конце 1942 года обращалась к советским партизанам с предложением о координации боевых действий против немцев, но договориться не удалось. Неприязненные отношения перешли в вооруженные стычки. А уже в октябре и ноябре 1943 года, например, УПА провела 47 боев с немецкими войсками и 54 с советскими партизанами.
До весны 1944 года командование Советской Армии и НКВД пытались изображать симпатию по отношению к украинскому националистическому движению. Однако после изгнания немецких войск с территории Украины советская пропаганда начала отождествлять ОУНовцев с гитлеровцами. С этого времени для ОУН-УПА наступает второй этап борьбы - борьба против Советской Армией. Эта война продолжалась почти 10 лет - до середины 50-х годов.
Против УПА вели боевые действия регулярные войска Советской Армии. Так, в 1946 году произошло около 2 тысяч боев и вооруженных стычек, в 1948 - около 1,5 тысяч. Под Москвой было организовано несколько баз подготовки кадров для борьбы с партизанским движением в Западной Украине. В эти годы среди заключенных ГУЛАГа каждый второй был украинцем. И только после гибели 5 марта 1950 года командующего УПА Романа Шухевича организованное сопротивление в Западной Украине пошло на спад, хотя отдельные отряды и остатки подполья действовали до середины 50-х годов.
После выхода из нацистского концлагеря Степану Бандере попасть в Украину уже не удалось. Он занялся делами ОУН. Центральные органы организации после окончания войны находились на территории Западной Германии. На заседании совета руководства ОУН Бандера был избран в бюро руководства, в котором он курировал Заграничные части ОУН.
На конференции в 1947 году Степан Бандера был избран руководителем всей Организации украинских националистов. К этому времени в Заграничных частях возникает оппозиция Бандере, которая упрекает его в диктаторских амбициях, а ОУН в том, что она превратилась в неокоммунистическую организацию. После длительных дискуссий Бандера решает подать в отставку и ехать в Украину. Однако отставка принята не была. Конференции ОУН в 1953 и 1955 годах с участием делегатов с Украины вновь избирали Бандеру главой руководства.
После войны семья С. Бандеры оказалась в зоне советской оккупации. Под вымышленными фамилиями родственники лидера ОУН были вынуждены скрываться от советских оккупационных властей и агентов КГБ. Некоторое время семья жила в лесу в уединенном домике, в маленькой комнате без электричества, в стесненных условиях Шестилетней Наталье приходилось ходить за шесть километров по лесу в школу. Семья недоедала, дети росли болезненными.
В 1948-1950 годах они под вымышленной фамилией жили в лагере для беженцев. Встречи с отцом были так редки, что дети даже забывали его. С начала 50-х годов мать с детьми поселилась в маленьком селе Брайтбрун. Здесь Степан мог бывать чаще, почти каждый день. Несмотря на занятость, отец уделял время для занятий с детьми украинским языком. Брат и сестра в 4-5-летнем возрасте уже умели читать и писать по-украински. С Наталкой Бандера занимался историей, географией и литературой. В 1954 году семья переехала в Мюнхен, где уже жил Степан.
15 октября 1959 года Степан Бандера отпустил охрану и вошел в подъезд дома, в котором он жил с семьей. На лестнице его встретил человек, которого Бандера уже видел ранее в церкви. Из специального пистолета тот выстрелил в лицо Степану Бандере струей раствора цианистого калия. Бандера упал, пакеты с покупками покатились вниз по лестнице.
Убийцей оказался агент КГБ 30-летний украинец Богдан Сташинский. Вскоре лично председатель КГБ Шелепин вручил ему в Москве орден "Боевого Красного Знамени". Кроме того Сташинский получил разрешение на брак с немкой из Восточного Берлина. Через месяц после свадьбы, которая состоялась в Берлине, Сташинский был направлен вместе с женой в Москву для продолжения учебы. Прослушивание домашних разговоров с женой дало основание начальству подозревать Сташинского в недостаточной лояльности к советскому режиму. Его отчислили из школы и запретили покидать Москву.
Жене Сташинского в связи с предстоящими родами весной 1961 года было разрешено выехать в Восточный Берлин. В начале 1962 года пришло известие о неожиданной смерти ребенка. Для похорон сына Сташинскому была разрешена непродолжительная поездка в Восточный Берлин. Были предприняты усиленные меры по наблюдению за ним. Однако за день до похорон (как раз накануне дня возведения берлинской стены) Сташинскому с женой удалось оторваться от сопровождения, следовавшего на трех автомобилях, и убежать в Западный Берлин. Там он обратился в американское представительство, где сделал признание в убийстве Степана Бандеры, а также в убийстве двумя годами раньше активиста ОУН профессора Л. Ребета. Разразился международный скандал, поскольку на ХХ съезде КПСС в 1956 году СССР официально провозгласил отказ от политики международного терроризма.
На суде Сташинский дал показания, что он действовал по указанию руководства СССР. 19 октября 1962 года суд города Карлсруе вынес приговор: 8 лет тюремного заключения строгого режима.
Дочь Степана Наталья Бандера своё выступление на суде закончила словами:
"Мой незабвенный отец воспитал нас в любви к Богу и Украине. Он был глубоко верующим христианином и погиб за Бога и независимую вольную Украину".

http://www.hist.ru/bandera.html

ну ладно - я його не знав і не бачив. ладно - мені про нього "розповідав" агітпроп, і те що він РЕАЛЬНО думав та замислював, усі тільки можуть "домислити", як з однієї, так і з іншої сторони. АЛЕ! Примирення неможливе без прощення, а прощеня фактично неможливе без покаяння. А хто ж покається?! Ні, ми вище цього, ми справжні херої, і ми бога за бороду мацали!.. Якщо "бандерівці" справді любили Україну - чого ж досі ні один не покаявся за вбивства українців, щоб отримати від них прощення?

По-перше, допис не за адресою. Ця гілка - про Бандеру. А Бандера сидів у німецькому концтаборі в той час коли "бандерівці" воювали з німцями, і був у вигнанні коли вони воювали з совітами.

І ще - бандерівці не вбивали українців. Вони вбивали злочинців, які допомагали окупаційним режимам нищити українців. Без огляду на національність злочинця.

Привітавши журналістів, Степан Бандера заявив, що, йдучи назустріч часто висловлюваним побажанням чужинних журналістів, хоче дати їм інформації і вияснення про сучасні визвольні змагання України, щоб вони могли вірно поінформувати про них західні народи.

Питання: Яке Ви займаєте становище?

Відповідь: Голова Проводу Організації Українських Націоналістів.

Які цілі має ОУН?

Визволення України, повалення стану поневолення України большевицькою Росією, відбудову Самостійної Української Держави на українській етнографічній території, знищення російського імперіялізму,
розподіл СССР на самостійні національні держави всіх поневолених Москвою народів.

До якого державного ладу змагає ОУН?

До народоправства (демократії) і соціяльної справедливости. ОУН бореться проти большевицької диктатури, тоталізму, проти комуністичного суспільного поневолення й визиску. В українській державі український нарід свобідною волею має вирішувати сам про її державний і суспільний устрій. Українська держава запевнить свобідний розвиток усіх ділянок життя – релігії, культури, господарства, забезпечить всебічну особисту свободу і справедливість усім громадянам України, свободу індивідуальної і збірної діяльности громадян на суспільно-політичній, господарській, культурній і на інших ділянках.

Яким способом хочете досягти своїх цілей?

Революційною, збройно-політичною боротьбою цілого українського народу в спільному протибольшевицькому фронті з іншими поневоленими народами.

Чи ОУН є політичною, чи мілітарною організацією?

ОУН є визвольно-революційною організацією, яка єднає в собі елементи організації політичної і мілітарної, відповідно до того, що українська визвольна боротьба є одночасно і суспільно-політичним процесом і збройною мілітарною дією. Діяльність ОУН полягає на унапрямлюванні й організуванні протибольшевицьких і протиросійських процесів і акцій, з українським національним, самостійницьким змістом у всіх ділянках життя. Членські кадри ОУН підготовляються однаково до політичної, як і мілітарної боротьби, та ведуть її в обидвох формах.

Які є сили українського визвольного руху?

Українські визвольні змагання очолює Українська Головна Визвольна Рада, що постала 1944 р., діє в Україні, як революційний найвищий орган українського народу в протиставленні до московської експозитури – т. зв. уряду УССР. УГВР, що має характер революційного парляменту, і її виконний орган – Генеральний Секретаріят – перебувають ввесь час в Україні.

Українська Повстанська Армія – це підпільна революційна військова формація, що веде мілітарну боротьбу в рамцях цілої революційної дії.

Яке є відношення між ОУН і УПА?

Найтісніша співдія. УПА постала із збройних відділів ОУН під час II світової війни, коли мілітарна боротьба розгорнулася у великих маштабах, на два фронти, проти німців і проти большевиків. Основою УПА стали військові відділи ОУН, але в УПА входять теж не члени ОУН, всі, хто хоче брати участь у збройній боротьбі проти ворога за волю України. УПА побудована й діє на принципах чисто мілітарних в достосуванні до підпільних умов. УПА веде мілітарні операції в рамцях цілої революційної боротьби, яку практично організує й провадить ОУН.

Чи ви є комендантом УПА?

Ні. Головним Комендантом УПА є ген. Тарас Чупринка.

Яке його відношення до ОУН?

Він є другим Головою Проводу ОУН.

Які є дії УПА?

Операції УПА, їхні розміри і форми є кожночасно достосовані до ситуації. Під час війни і зразу після її закінчення УПА діяла більшими військовими одиницями, переводила мілітарні акції великих розмірів, опановувала повністю великі територіяльні смуги.

В сучасній, стабілізованішій ситуації, форми дії УПА е інші, як під час війни. В роках 1945-1948 большевики кількома наворо-тами провадили масові акції для ліквідації політичного підпілля. Багато дивізій оперували по кілька місяців по цілій території України. Коли дивізії совєтської армії виявились дуже мало надійними, від 1946 р. большевики уживають майже виключно військ НКВД. Ані відділів УПА, ані цілого революційного підпілля ОУН большевикам не вдалося знищити.

Тепер УПА діє меншими, роздрібненими відділами. Головні цілі сучасних мілітарних дій УПА такі: посилення загального суспільно-політичного революційного процесу; захист населення перед винищуючими акціями НКВД, як, напр., масові вивози; паралізування і нищення осередків поліційного й економічного терору; революційно-пропаґандивні рейди до інших підбольшевицьких країн для підсилення тамошніх революційних рухів; розвиток і удосконалювання методів збройної революційної боротьби; унагляднення усім народам в СССР, що збройна революційна боротьба можлива й успішна в кожних обставинах, всупереч усім зусиллям большевицького терору; революціонізуючий вплив на совєтську армію; втримування в постійній дії основних кадрів революційної армії, яка у відповідний час буде здібною зорганізувати і повести до боротьби маси зреволюціонізованого вояцтва.

Чи з боку большевиків були інші спроби довести до припинення боротьби, напр., заклики?

Так. Від 1944 до 1947 р. большевицький уряд кількакратно звертався з офіційними закликами до українських революціонерів, щоб вони занехаяли боротьбу, приобіцював "амнестію", говорив про українську державу. Українці надто добре знають москалів, і того роду підступні звернення не мали жодного послуху.

В інших країнах, напр., у Польщі, де підпільні сили частинно далися піймати на такі підступні потягнення большевиків і вийшли з підпілля, це привело не тільки до значного послаблення і демобілізації протибольшевицького підпілля, але також до поступового ув'язнення, вивозів і ліквідації всіх виявлених підпільників (Тут мається на думці членів польського підпілля, головно АК – "Армії Крайовей" – Д. Ч.)

Який кількісний стан УПА?
Це таємниця.

Чи можете подати орієнтаційні дані з минулого про кількісний стан і про розміри більших операцій УПА?

На переломі 1944 і 1945 рр. наші вороги, німці й больщевики оцінювали в своїх розвідчих звітах стан УПА на приблизно 200 тисяч війська.

В одному з більших кількаденних боїв проти однієї частини УПА з большевицького боку брали участь 3 дивізії (бій в смузі Чорного Лісу на Підкарпатті в 1945 р.). Відділи УПА, завдавши великі удари большевикам, зуміли прорватися з оточення.

Яку зброю має УПА і звідки?

Всю зброю УПА здобуває на ворогові. Зокрема великі запаси зброї походять з часів війни. Головною зброєю є машинові кріси й пістолі, різні Гранатомети, ручна протипанцерна зброя, легкі протипанцерні гарматки.

Чи УПА має танки, літаки, артилерію і чи большевики вживають їх проти УПА?

Большевики, так як і німці, вживають проти УПА і танків, і літаків та артилерію. УПА літаків не має. Танків і Гранатометів уживали відділи УПА тільки деколи, в поодиноких боях, захопивши їх від ворога.

Як численна є сила ОУН?

Сила ОУН не міряється кількістю її зорганізованих членів. Вона полягає в тому, що ми мобілізуємо, організуємо і направляємо до плянової боротьби самостійницькі стремління і протибольшевицьке наставлення цілого українського народу. В боротьбі ОУН бере участь велика частина українського народу в різних формах та підтримує і співчуває їй увесь народ за вийнятком малої жменьки комуністів і їх прислужників.

Як можна оцінювати протибольшевицький потенціял в Україні?

Половина з коло 45 мільйонів українців візьме безпосередню активну участь в протибольшевицькій визвольній революції. (Решта – нездібні до безпосередньої боротьби).

Як Ви стали провідником ОУН?

Вибраний на голову Проводу ОУН. В 1940 р. вибраний тимчасово Конференцією, в 1941 р. Великим Збором, найвищою установою ОУН, яка встановлює програму, організаційні закони і покликає Провід. Востаннє вибраний по виході з німецького концентраційного табору Конференціями ОУН в Україні в 1945 р. і в 1947 за кордоном. (Рішення обидвох конференцій мають силу постанов Великого збору ОУН – прим. Ред.).

Коли, де і чому ув'язнили Вас німці?

В 1941 р. після проголошення відновлення Української Держави проти волі й плянів гітлерівської Німеччини. В'язнили до 1943 р. в тюрмі ґестапо в Берліні, а потім до вересня 1944 в концтаборі Захсенгавзен в Оранієнбурґу.

Коли і чому звільнили Вас?

Восени 1944, як уже відступали з України, німці звільнили мене й малу частину українських націоналістів, стараючись приєднати собі прихильність українців. Пропозиції співдії я відкинув, так само як й інші. Німці держали мене під поліційним наглядом, з під якого я втік на початку 1945 р.

Чи німці пропонували українцям співпрацю, обіцюючи державну самостійність?

Під час війни гітлерівська Німеччина ніколи не ставилась направду позитивно до справи української державної самостійности, тільки намагалася заманити сумнівними обіцянками в далекій перспективі.

Чи український народ не сподівається визволення від війни між Америкою і СССР?

Ми рахуємо тільки на визволення власною боротьбою, протибольшевицькою революцією. Війна може створити пригожі обставини, бути помічною. Але на визволення чужими силами Україна не рахує.

Коли буде революція в Україні?

Загальний революційний зрив в Україні і в інших підбольшевицьких країнах прийде у пригожий для того момент. Більше значення матиме дозрівання революційного процесу серед широких народніх мас, зокрема серед інших народів та зріст революційних настроїв у совєтській армії. А в другу чергу ролю відограє пригожий момент.

Чи Ваш рух діє теж в совєтській армії?

Так. Ведеться успішна пропаґандивна й підготовча акція серед вояцтва совєтської армії, українців та інших національностей, щоб вони, замість захищати большевицький режим і московський імперіялізм, у відповідний час стали проти нього, в боротьбі за свободу, по боці визвольної революції.

Як уявляєте собі пригожий момент для вибуху революції?

Він може мати внутрішній характер – крайньо скрутне положення цілої большевицької системи і режиму, зокрема економічне заломлення. Внутрішній розвиток СССР йде по цій лінії прогресивно. Або друга можливість: криза зовнішнього характеру, війна, чи інша форма великого натиску на СССР ззовні.

Чи народ в Україні не рахує на те, що Америка розпочне війну з СССР?

Ні. У нас люди знають, яке є відношення і яка політика Америки супроти СССР. Але знають, що війна така прийде невідхильно. СССР підготовляється до неї і її викличе.

Звідки знаєте і які е познаки, що СССР підготовляється до війни?

Маємо відомості про те, що діється в Україні і на цілому просторі СССР. Підготування большевиків до війни іде в різних ділянках: а) психологічна мобілізація під прикривкою гасла "за мир"; большевики ведуть пропаганду, що Америка готується до аґресії і СССР мусить її відбити, знищити англо-американський імперіялізм, б) СССР тримає під зброєю багато річників, веде інтенсивний військовий вишкіл всієї молоді не тільки в армії, але теж в комсомолі, в різних парамілітарних організаціях, в) ціле господарство СССР і сателітів наставлене виключно на підготування війни, розбудову воєнного промислу, упослідження всякої продукції для мирних потреб, г) інтенсивна розбудова великанських повітряних сил, морської фльоти, зокрема підводних човнів, будова доріг виключно в пляні потреб аґресивної війни, інтенсивне будування летовищ, великих підземних воєнних магазинів, розміщення їх на окраїнах території СССР, при шляхах випадів і в країнах сателітів – все це наглядно вказує, що СССР готується до війни поза власними кордонами, до аґресії.

Коли, на Вашу думку, СССР викличе війну з Америкою?

Тоді, як вже не зможе більше здобувати в "тихій війні", коли на Заході не буде мати більше успіхів у своїй комуністичній, розкладовій і підривній дії і як наткнеться на твердий спротив у своєму просуванні на схід, в Азії, як це сталося на Близькому Сході. Тепер СССР не потребує одвертої, повної війни, доки при пасивності західних держав здобуває легше і більше без великого риску.

Чи Ви хочете спровокувати війну між СССР і Америкою?

Ми не маємо змоги цього зробити ані це не лежить в сфері наших завдань. Ми ведемо свою власну боротьбу і дбаємо про спільний визвольний фронт усіх поневолених большевизмом народів. А питання війни західних держав з СССР – це справа захисту їхніх життєвих інтересів.

Коли б дійшло до війни між Америкою і СССР, чи тоді вибухла б революція в Україні?

Якщо б воюючі проти СССР держави виразно й зобов'язуюче задеклярували підтримку українським самостійницьким змаганням, визнали українську державність, як одну з цілей війни, і на ділі трактували Україну та її союзників, нашу визвольну боротьбу за союзника – тоді наша революційна боротьба велась би за таким пляном, щоб якнайбільше причинитися до швидкого і повното повалення спільного ворога і до встановлення миру.

На випадок іншої постави держав, що воюють проти СССР, ми трактували б їх війну як також чужу нам справу і свою власну боротьбу провадили б виключно за власним пляном, як це для нас було б найкорисніше, не маючи підстав координувати її з воєнними плянами противників СССР.

Чи ОУН дістає допомогу від американців?

Ні.

Чи співпрацює з СІС? (Американська контррозвідка)

Ні. Натомість знаємо, що різні люди підшивалися під фірму Організації і вводили в блуд американські чинники.

Чи большевики старалися зробити на Вас атентат?

Так. Служба Безпеки викрила трьох аґентів НКВД, які мали таке завдання.

Чи міг би хтось з журналістів піти в Україну і побачити там Вашу боротьбу?

Засадничо так. Передумовою до того є повне обостороннє довір'я і вимога взяти на себе ризико. Приблизно половина людей, що виконують завдання зв'язку між краєм і закордоном – гине.

Скільки приблизно з України бійців УПА в рейді до Німеччини? Чи ще прибувають такі відділи?

Перед двома роками до Німеччини й Австрії пробились рейдом приблизно 300 вояків УПА і членів ОУН з західних українських окраїн під Польщею. (Не "околиць" – як подали деякі чужинні газети – Ред.). Вони дістали наказ перейти сюди тоді, коли після дворічної боротьби з тих теренів виселено все українське населення.

З матірних українських земель приходили тільки малі групи для зв'язку.

Наприкінці Бандера звернув увагу західних кореспондентів на такі питання:

Дотогочасна політика й тактика західних держав супроти СССР має багато хиб, які шкодять боротьбі проти большевицького наступу на ввесь світ.

Розмежування большевизму від російського імперіялізму є неправильне. Не можна знищити одого, залишаючи другий, а вже цілком нереальна концепція, мати одного з них за союзника проти другого.

Такою хибною концепцією є ставка на російські сили, які виступають проти большевизму, а самі є за втриманням імперії, яка поневолює інші народи.

Рівнож помилковою є ставка на т. зв. тітоїзм, націонал-комунізм, з надією, що його вдасться мати союзником проти СССР. Це другий троянський кінь. В світовому змагу комуністи знайдуть спільну мову з СССР. Пактуванням з Тітом і т. п. західній світ позбавляє себе ідейного обличчя в боротьбі з большевизмом.

Багато шкоди в протибольшевицькому фронті накоїла концепція протидіяння большевицькій системі методами легальними, парляментарних виборів і т. п. В країнах новоокупованих Совєтською Росією, в т. зв. сателітах спрямування національних і протибольшевицьких змагань на той шлях легальної боротьби принесло великі втрати, демобілізацію і заламання протибольшевицьких сил. До цього причинилась політика західніх держав, яка штовхала ті народи на такий шлях. Проти большевизму – системи безоглядного терору, безправства, тоталізму – є можливий тільки один спосіб визвольної боротьби для поневоленого народу – безкомпромісова революція.

Західній світ недобачає і недооцінює найпевніших і найтвердших сил в світовому змаганні з большевизмом – революційних визвольних рухів поневолених народів.

Так само як Україна, багато інших народів ведуть свою боротьбу з большевизмом, з російським загарбницьким імперіялізмом. Національна ідея, змагання за свою самостійність і свобідний розвиток, дає тим народам силу витривати в найтяжчому змаганні тоді, коли могутні держави пактують з СССР.

Тепер боротьба наших народів не йде осамітнено. Усі самостійницькі, революційні сили єднаються в Антибольшевицькому Бльоці Народів, творять спільний фронт визвольної боротьби. В АБН входять визвольні рухи таких народів: азербайджанці, білоруси, болгари, грузини, естонці, ідель-уральці, козаки, литовці, лотиші, мадяри, румуни, серби, словаки, туркестанці, українці, чехи, хорвати.

Чому нема в АБН поляків?

Бо польські політичні чинники за кордоном не погоджуються на принцип самостійних національних держав в етнографічних границях, що його прийняли усі народи АБН. Вони хочуть прилучити до Польщі частини земель українських, білоруських, литовських і ін. Але на рідних землях існує співдія українського революційного руху з польським протибольшевицьким підпіллям, яке не обстоює імперіялістичних позицій.

Закликом, що протибольшевицькі сили західних народів повинні підтримати визвольну боротьбу народів АБН, не тільки в ім'я вселюдських ідеалів, але теж у своєму власному інтересі, закінчилося інтерв'ю С. Бандери з чужинецькими журналістами.

http://www.istpravda.com.ua/articles/2013/01/1/106095/

Історик Микола Посівнич:

"Степан Бандера пройшов через суд історії - і виправданий часом. Рано чи пізно ми обговорюватимемо постать Бандери не з політичного погляду і ця тема не викликатиме такої бурхливої дискусії.

Не можна розцінювати постать Степана Бандери сучасними мірками. Його діяльність потрібно оцінювати через призму тих подій, в яких він змушений був діяти і приймати ті чи інші рішення.

Нам також не треба все звужувати лише до ім’я Степана Бандери, а більше говорити про ті сотні тисяч людей, які теж боролися і віддали своє життя за незалежну Україну."